Вижити в Донецьку. Зона відчуження і “совка”

Мешканці постійно проводять час у пошуках ліків першої необхідності в аптеках, дефіцитних продуктів і додаткового заробітку.

Олексія Мурашкіна (ім’я співрозмовника змінене з метою безпеки, — INSIDER) я знаю давно. Активний учасник минулорічних проукраїнських мітингів у Донецьку, він став вимушеним “громадянином ДНР”. Через відмову батьків покидати квартиру і дачу син перебрався до них із Харкова, щоб допомагати виживати в окупованому місті.

Хлопець не без суму констатує, що, попри обіцянки української  влади, що “Донбас — завжди буде українським”, формування маріонеткових республік “ЛНР” і “ДНР” завершилось, і їх очолили доволі сильні адміністрації. Прокуратура, суди і міліція змінили українські прапори на новоросійські “триколори” і підтримують видимість  відносного порядку та самостійності. Пересічні люди перестали боятися обстрілів і думають про адаптацію до нових умов — як вижити, заробити і далі ростити дітей.

Епоха перемир'я

— Моя родина живе на Текстильнику (мікрорайон  Донецька, — ред.), були дні, коли артилерійські снаряди добряче обстрілювали багатоповерхівки, а на асфальті тижнями червоніла людська кров. Інколи я справді думав, що це мій останній день, але наступала тиша, ми виходили з укриття і поверталися до звичного життя. З часом ти звикаєш до війни поряд і намагаєшся займатися звичними справами,  попри страх. Після підписання Мінських угод у лютому більшість моїх сусідів припинила ховатись і живуть спокійним життям, хоча минулого літа люди спускались у підвали, аби переночувати і сховатись удень від обстрілів.

На щастя, більшість мікрорайонів Донецька оминула доля Путилівки й Октябрського, які активно прострілювали, коли воювали за донецький аеропорт. Там справді випалена земля і будинки, схожі на решето. Що ближче до центру, то спокійніше, є незначні руйнування, але вони не критичні.

Зараз Донецьк намагається жити повноцінним життям, наскільки це можливо. Міський транспорт курсує безперебійно, люди заходять, оплачують проїзд — у тролейбусі 1,5 грн, в маршрутці 3-3,5 грн. Змінилося лише те, що на квитках з'явився напис — “Донецкая народная республика”. Натомість власне авто стало предметом розкоші, ціна бензину сягає 30-40 гривень і дозволити собі пересуватися автомобілем можуть лише “високопоставлені” чиновники “республіки”. До речі, проїзд для пільгових категорій, встановлений Україною, ще чинний.

Комунальники постійно вивозять сміття, намагаються підтримувати Донецьк в охайному вигляді. Днями от спилювали хворі дерева.

Раніше в нас було безліч гламурних перукарень і соляріїв. Багато з них закрились, але є й такі, що відновлюють роботу. Кафе активно запрошують святкувати весілля і свята — 23 лютого, 8 березня, Великдень.

Не працюють лише нічні клуби, бо немає кому туди ходити. У місті комендантська година з десятої вечора до шостої ранку. Утім пара-трійка закладів на плаву —  там зазвичай розважається керівництво “республіки”.

У кінопалаці “Звездочка” дотепер крутять фільми з українським дубляжем,  але вже за російські рублі — і  “Попелюшку”, і “Простушку” — все те, що показують у Києві. Щоправда, відвідувачів там небагато, оскільки всі стараються зекономити.

Майонезне щастя

Асортимент продуктів у Донецьку не такий різноманітний, як був до війни. Якщо раніше в супермаркетах були черги до делікатесів і солодкого, то зараз люди ринуть до кіосків із дешевим хлібом. Цей хліб купували лише найбідніші, а зараз його їдять майже всі, дорожчий купують лише дітям. У “ДНР” дуже активно розкручують програму “Социальный хлеб” у пресі,  обіцяють найближчим часом відкрити десятки кіосків. Головне гасло, під яким продають ці буханки: “В ДНР хлеб дешевше, чем на Украине на 25-45%”.

У великому дефіциті майонез — знайти якусь поганеньку пачку можна лише в Первом республиканском (колишня мережа АТБ, — ред.) або на ринку — зі старих запасів. Улітку оцет коштував 3,50 грн, зараз продають по 27. Гуляш можна було купити за за 40-50 грн, нині його знайти неможливо. Можна купити заморожені курячі окороки, де льоду більше, ніж  м’яса. Продавці пояснюють, що товар довго везуть через пункти пропуску, тому глибоко заморожують, щоб не псувався.

Мама каже: “Синку, виростимо овочі на дачі і наробимо консервацій”. А я їй: “Ти глянь, по скільки олія і сіль, тут аби хоч так пережити”.

Російська олія “Донская слободка” коштує 36 грн, але відпускають не більш ніж по 3 пляшки на людину — дивне відчуття для регіону, де соняшник був основною сільськогосподарською культурою. Соди ніде не купиш. Навіть солі інколи немає, хоча Соледар зовсім поряд. “Де-ен-ерівці” пояснюють проблеми з поставками тим, що місто українське, а не “республіканське”.

Практично немає рису і гречки, але повно макаронів і ячної крупи — вони дешеві і нині є основним раціоном донеччан.  Молочна продукція — майже уся торгової марки “Добрыня”, з місцевого молокозаводу. Продавчині кажуть, що це наше, треба підтримувати свого виробника, а не “київських”.

“Космічні” ціни на фрукти (від 50 грн за апельсини, банани і лимони) і печиво (від 70 і вище за найпростіше). Пляшка пива “Оболонь” — від 28 грн. У чоловіків є певна ностальгія, коли пиво на полицях було різноманітне, не дуже дороге і брати його можна було без обмежень.

Але попри це, куди не зайшов би, ніхто не скаже, що це “ДНР” винна, що в магазині неможливо знайти нормальну “молочку” чи пачку масла. Люди переконані, що “ДНР” працює для людей і все пропускає, а українська армія поводиться, як звірі.

Днями жінка в черзі в супермаркеті з піною на губах доводила мені, що в усьому винні Порошенко і Яценюк, які спеціально організували блокаду Донецька, як у Ленінграді.

— При Януковиче была целая страна, экономика была стабильной, а эти пришли и все розломали. Сами бы мы войну никогда не начали. Если бы Янукович остался до конца, всего этого не было бы.

В аптеках не краще, ніж у продуктових магазинах. Ліків або не вистачає, або їх продають утричі дорожче. І це все ще зі старих запасів. Для прикладу, ампула “Церебролізину” за “українських часів” коштувала 100 грн, а нині за найдешевшу варіацію просять 200 грн, а та, що дорожче — може бути і 600.

Бракує ліків від застуди, вітамінів групи В і заспокійливих. А інколи взагалі доходить до комічного. Стояв у черзі в одній аптеці учора, і реалізаторка ледве не почала молитися на Росію, бо завезли анальгін із Йошкар-Оли і ще якісь дрібні ліки: “Спасибо России, что не бросила нас, не знаю, как бы мы выживали без их помощи”.

На вітринах аптек і супермаркетів чіпляють попередження про заборону входити зі зброєю, але коли “ополченці” заходять у повному озброєнні, ніхто навіть не писне.

“Ты Россию любишь? Вы бы, ничтожества,  без моей страны уже поздыхали бы”

Типова картинка Донецька останнім часом — “ополченець” у повній амуніції під руку з дамою у дорогій шубі та золотих прикрасах. Більше року тому найпрестижнішим кавалером у Донецьку був депутат якогось рівня від Партії регіонів, нині це вояка з сепаратистського батальйону. Щось на кшталт Моторолли, який дарує коштовні дарунки своїй молодій дружині.

Озброєні люди повсюдно. Їздять у громадському транспорті, стоять у чергах і магазинах. Зазвичай намагаються поводитися ввічливо, оскільки громадяни можуть поскаржитись їхнім командирам на неадекватну поведінку. Однак, коли “ополченці” чіпляються до перехожих, мешканці намагаються не провокувати їх зайвий раз.

Декілька днів тому в автобусі за кілька сидінь від мене сів п'яний “ополченець” у формі з нашивками “ДНР”. І почав питати у свого сусіда: “Ты Россию любишь? Вы бы, ничтожества, без моей страны уже поздыхали бы. Ни*уя вы Украине не нужны”. Хлопець усіляко уникав відповіді, а я уже виходив. Спочатку зрадів, що цей чувак причепився до іншого, а не до мене, а потім стало прикро. Бо в автобусі була купа людей, а всі мовчали, тобто фактично погодилися, що вони “ничтожества”.

Ще в Донецьку дуже багато “поліцейських патрулів”. Усі добре знають цих людей — то колишні міліціонери, які в розпал Майдану приходили додому до проукраїнських активістів і намагалися “повісити” на них то крадіжку, то зґвалтування неповнолітніх. А потім без бою віддавали свої відділки разом зі зброєю приїжджим провокаторам і гопоті.

Зараз ці люди проміняли українські погони на службу в поліції “ДНР”.

Я спеціально спілкувався з такими. Вони нікого і нічого не бояться. Кажуть, що коли раптом Україна поверне Донбас, їм оголосять амністію, і вони продовжать працювати, бо інші не зможуть щось робити в цьому регіоні.

“Директорка “Новороссия ТВ” в Донецьку заробляє на квартиру в Києві”

Адміністрація ватажка донецьких “ополченців” Олександра Захарченка проводить дуже грамотну пропаганду. По місту купа бігбордів із рекламою армії “ДНР”: “Никто, кроме вас, не защитит нашу республіку”. У наших супермаркетах постійно крутять випуски новин про досягнення керівництва — гуманітарну допомогу від РФ, ремонти шкіл, які постраждали внаслідок обстрілів, та як українська армія постійно порушує режим перемир'я.

Удома вмикаєш телевізор і промивання мізків “республікою” продовжується. Телевізійні провайдери Донецька пропонують дивитися “Россию 24”, Life news і “Шансон”, а в самому Донецьку є 4 місцеві сепарські канали.

“Оплот”, “Новороссию” і “Первый республиканський” реально дивляться багато мешканців, бо новини про місцеві події дізнатися більше нізвідки, а інтернет у нас використовують для “Однокласників”, “ВКонтакте” і скачування халявної музики і кіно.

Головні теми на донецьких каналах: про українських диверсантів, які провокують ЗСУ на обстріли, і соціальний хліб по 4 гривні.

Дуже багато рекламних вставок про День Перемоги 9 травня і як радянські війська виганяли фашистів із Донбасу. Все по датах із назвами фронтів і дивізій. Усі фільми і серіали, які крутять поміж випусками новин на “республіканських каналах”, теж стосуються боротьби з нацистами. Програма передач на “Новороссии ТВ” пропонує переглянути “Битву за Москву. Агрессию”, “Войну на западном направлении” и “Семнадцать мгновений весны”.

Думаю, що це спеціальна така аналогія з нинішньою війною на Донбасі, щоб народ іще більше думав, що київська влада і українська армія — агресори, а донецькі сепаратисти — визволителі та жертви.

Насправді, якщо замінити назву того ж каналу “Оплот” на стару — “27 канал”, є відчуття, що нічого не змінилось. Адже раніше тут активно піарили Партію регіонів і її місцевих лідерів, а нині армію “ДНР”, Захарченка і численних “міністрів”.

Картинка цих  каналів  — типовий радянський союз. Аби мешканців Донецька якомога більше окунути в атмосферу радянського союзу, “Первый республиканский канал” навіть запустив “Спокойной ночи, малыши”,  там показують старі мультфільми і розказують казки. Її ведуча — така собі Вітамін раніше вела різні передачі про моду на 12 каналі.  Вона — місцева зірка,  кілька років тому дуже пишалась,  що змогла знятись в епізодичній ролі в російському серіалі.

Насправді,  таких  ведучих  і журналістів дуже багато на цих  каналах. Зазвичай,  це спеціалісти, які не змогли знайти себе у столиці і повернулися заробляти гроші у сепаратистів.  У мене є  одна знайома,  вона тепер директорка на “Новороссия ТВ”. Каже, що працює у Донецьку, аби заробити на квартиру у Києві.

У кіосках  преси ситуація не краща. Вони наповнені дешевими журналами про кулінарію, рукоділля і російських зірок.  Беруть “Комсомольську правду”, “Московский комсомолец”, але найбільшою  популярністю користується тижневик “Новороссия”. 

Там багато розлогих  інтерв'ю з лідерами ДНР,  є аналітика (”Кто такие “укропы”?, “Как обустроить Новороссию”,  тощо ) і програма телепередач чотирьох рупорів “республіки”.

Пенсійні ”идиоты без будущего”

З початку  квітня в Донецьку почали масово видавати  пенсії  і зарплати рублями. Для того, щоб отримати виплати у рублях, бабусі займали чергу під Центральним республіканським банком (захоплене відділення “Укрсиббанку” з усім обладнанням в ТЦ “Контитент”) з 4 ранку.

До того часу серед моїх  знайомих  ще були ті,  хто сподівався, що республіка скоро піде, як у Краматорську чи Слов'янську. З появою ж виплат у рублях вони все більше повертають пенсію  по місцю  прописки в Донецьку.

Складно сказати, що чим саме керуються ці донеччани.  Дуже багато місцевих вірить пліткам, що  Пенсійний фонд  України — банкрот, і ті,  хто отримує пенсії  і зарплати в Маріуполі — скоро перестануть отримувати кошти від держави. Інші вважають, що нинішня українська влада —тимчасова, і відповідно — банківські картки, з допомогою яких  можна було розраховуватись на касах, сплативши високий відсоток — будуть визнані недійсними. Є і просто  практичні — не хочуть їздити за пенсіями за кілька десятків кілометрів через  українські блокпости. Тому тих,  хто не переводить пенсії назад, в ДНР, називають поміж  собою  “идиотами без будущего”.

На хвилі такої  істерії,  підживленої сепаратистськими та російськими ЗМІ, під  відділеннями ЦРБ (а це будь-який український банк, захоплений сепаратистами) виростають черги по 300-500 людей за офіційними виплатами ДНР в рублях. Отримавши гроші,  вони виходять звідти із сяючими обличчями і гордо підсумовують: “Видите, просто надо было немножко подождать, когда наши власть возьмут”.

Цікаво, що попри радощі людей російським рублям, в магазинах  приймають їх  не дуже охоче. Бо орієнтуються на оплату товару гривнею і просто не розуміють, як відрізнити фальшивий рубль від справжнього.

Тим більше, курс який пропонує  ДНР,  просто  здирницький — наприклад, тобі дали 5000 рублів, по курсу 2:1 — маєш 2,5 тисячі гривень. А якби поїхав у Маріуполь чи в інше місце, мав би десь на 10-13% більше.

А от наші знайомі з Луганську,  де ЛНР,  кажуть, що у них  є  магазини,  де повністю відмовились від гривні і всі цінники уже в рублях. Радіють, що стають частиною Росії.

Комунальний рай хаос

Важливе  питання, яке хвилює кожного мешканця Донецька — як платити за комунальні послуги. і куди йдуть ці кошти.   “Укрпошта” припинила працювати у липні минулого року, “Ощадбанк” закрився восени — квитанції  на комуналку не приходять. Кожен пункт ти маєш обраховувати сам — і тут починається найцікавіше.  ДНР активно закликає  оплачувати комунальні послульги в відділенні Центрального республіканського банку.  Там справді величезні черги із бабушок, які приносять свою  пенсію, щоб оплатити за газ  і світло.

Але ніхто не знає, чи це офіційно, і куди ідуть ці кошти.

Натомість “Міськводоканал”, “Міськгаз” і “Міськсвітло” Донецька закликають людей приходити сплачувати надані послуги до них, оскільки не дуже довіряють ЦРБ, а їм необхідні кошти на виплату зарплат співробітникам. Там теж  неймовірні черги з сотень людей.

Недавно  донеччани зайшли на сайт ДТЕК “Донецькобленерго”, а там висить оголошення, що з 1 квітня 2015 діють уже нові тарифи на світло за новою  постановою  НКРЕ. Багато хто розхвилювався, адже хотів платити за старими, дешевими цінами.  Від цього наіть ті, хто платить, сумніваються, чи варто платити. Тим більше комунальні послуги сплачує більшість населення, а борги Луганської і Донецької  областей начебто сягають уже 11 мільярдів.

Ми просто  не знаємо, чи зараховується те, що оплачується зараз. І чи не змусить Україна оплатити комуналку знову, якщо поверне Донбас.

Нещодавно у соцмережах спитав поради у одного нардепа з Блоку Петра Порошенка, він молодий, наш донецький — платити чи не платити за цю комуналку. Він вважає, що не варто.

В Ростов на заробітки

Донецькі вузи (ДОНУ, ДОНТНУ) проводять дні відкритих дверей, запрошують на навчання абітурієнтів. Багато  випускників вірять, що отримають там “республіканські дипломи” і зможуть поїхати заробляти хороші гроші до Москви.

— Мы теперь сможем работать в России, наши вузы теперь самые престижные, — часто можна чути подібні репліки серед  студентів, які виходять на вулицю  поміж парами. Інколи від цих розмов стає  гірко.

Днями проходив повз  один такий заклад  вищої  освіти і почув уривки розмов кількох  дівчат на перекурі.

— Все начали во Львове и Киеве. Я сама зимой была в  Киеве. Там много вешали несогласных  на Майдане и сжигали на костре!

— Да мне тоже рассказывали, мало их там постреляли...

Лише третя не витримала і сказала, що вони дурепи і самі покликали тих, хто з автоматами, в Донецьк. Тепер місто розбите і спустошене.

Минулого літа, ще задовго до остаточного встановлення влади сепаратистів у Донецьку, моя сусідка отримала диплом по спеціальності “менеджер готельного бізнесу”. Я вмовляв її пошукати роботи на території  “великої  України”, але вона поїхала у Ростов-на-Дону. Там із неї  сміються і називають “хохлушкою”, яка приїхала забирати роботу у росіян.

Попри те,  бажаючих  поїхати до Росії,  дуже багато. І з автовокзалу “Південний” постійно курсують автобуси на Воронеж, Москву, Краснодар, Ростов, і люди залюбки їдуть на пошуки кращого життя до Росії.

Серед українських  напрямків користуються популярністю Київ, Дніпропетровськ і Харків. Там вирує  життя,  люди активно  допомагають переселенцям — їжа, харчі,  житло,  можна закріпитися. У Маріуполі такого нема,  це не обласний центр,  тому зазвичай у маршрутці усього по 5-7 людей,  які  мають пропуски. На таксі розцінки інакші, якщо маєш пропуск — 250 гривень в одну сторону. Без  пропуску — 500,  але обіцяють домовитись на блокпостах.

Підпільні свідоміти

Я знаю,  що сьогодні відомі журналісти і блогери,  в тому числі і вихідці з Донецька пишуть,  що звідси уже виїхало уже 90% проукраїнського населення. Але я б  із цим не погодився.  У нас ще є  люди, які справді хочуть бути з Україно, а не в цій клоаці. Але через  низку обставин  змушені приховувати свої  погляди і вести непримітне, тихе життя, щоб раптом  не опинитися у підвалі бойовиків чи бути прив'язаним до стовпа, де тебе битимуть  палицею твої ж земляки, які люблять Росію  і Путіна.

Є моменти, коли б ти хотів плюнути на все і любити Україну в іншому місці і з іншими людьми поруч,  але є  обставини, які тримають тебе в Донецьку і змушують жити в нових  умовах.

Я опинився саме в такій ситуації — практично забив на себе, хвилююсь за виживання моїх рідних. І може, це дивно  звучить,  але переживаю за свого старого пса.

Зараз  у нас великий дефіцит не лише ліків для людей,  а у ветеринарній медицині. Дуже боюсь, що він не оклигає, і я лишусь без  кращого друга у місті, яке поступово перетворюється на заповідник “совка” в найгірших  проявах.

Марина ДАНИЛЮК-ЯРМОЛАЄВА