Інструменти проти хаосу та “реформ” у стилі Шокіна. Як допомогти Україні

І це ще не проявили себе у повній мірі нові тарифи.

Якщо проаналізувати географію, де вже “засвітилися” “Калашнікови” або гранати, то стане очевидним, що спалахнути може сильно, у будь-якій точці і відразу по всій країні.

Влада по вуха погрузла у візантійщині і міжусобицях. Мінімум реальних реформ — максимум піару.

Показники антирейтингу і президента, і прем’єра — більш ніж красномовні.

Влада починає відчувати, який фінал на неї чекає — активізувався пошук винних і ворогів.

Президентська команда не втратила нагоду “побуцати ногами” Яценюка. Прем’єр же шукає винних серед своїх підлеглих міністрів. Не забули і козирну тему з часів Тимошенко — боротьбу з олігархами.

Найактивніше проти “змови олігархів” виступила команда… президента, якого самого можна назвати олігархом. Того самого, який після “таємної вечері” у Відні не поспішає ображати друзів газового олігарха.

Того самого, який нафарширував владні структури своїми друзями, бізнес-партнерами і менеджерами не гірше за Януковича.

Одним словом, “боротьба з олігархами” відбувається за класичною схемою, коли група багатих людей, які підтримують президента, використовує зміну влади для знищення “старих” олігархів і встановлення своїх правил.  

Поки влада зайнята “реформами” у стилі Шокіна і пошуком ворогів, Україна рухається у прірву збройного бунту.

 ”Нові обличчя” — старі проблеми

На жаль, “нові обличчя” так і не стали новим явищем в українській політиці.

Частина з них досить швидко асимілювалась у політичних силах старої “еліти”.

Інша частина занурилась у вузькі ніші і тому не становить великої загрози старій системі.

Закономірно трапилась криза “Самопомочі”. Це — результат керівництва у стилі “собаки на сіні”.

Садовий не випускає керівних важелів з власних рук. Фракцією у ВР керує його довірена особа.

І в той же час для Садового “Самопоміч” — робота “за сумісництвом”, щось на зразок хобі.

Які пріоритети — такий і результат. Відсутність політичної харизми, чітких системних дій.

У ВР “Самопоміч” тільки рефлексувала на маніпуляції провладних фракцій і “прокинулась” лише напередодні виборів.

В цілому дії громадських активістів, які все ж продовжують боротьбу проти старої системи, є дуже героїчними, але малоефективними.

Навіть якщо вдасться повернути в державну казну мільярди — це нічого принципово не змінить.

Бо повернуті гроші будуть частково повторно “розпиляні” іншими персонажами, частково “спущені в унітаз” через неефективний менеджмент.

А спишуть все на війну.

Навіть коли в поодиноких випадках вдається прийняти потрібні закони у потрібній редакції — це також принципово нічого не міняє. Поки що справжня ціна таких законів — це ціна паперу, на якому вони надруковані.

Тому що владі ніщо не може завадити при бажанні або відверто саботувати виконання цих законів, або застосовувати їх дуже вибірково.

Постійні заклики “треба проконтролювати реалізацію закону” — це визнання власної неефективності.

ХТО повинен проконтролювати виконання законів? ЯК повинен відбуватися контроль?

Лікарі, наприклад, повинні кидати хворих і йти контролювати? Куди йти? Як контролювати?

Відповіді повисають у повітрі…

Який інструмент — такий і результат

Причіп не визначає напрямку руху.

Неможливо подолати стару систему, будучи додатком до старої системи, граючи за її правилами.

Реформатори програли боротьбу за ефективні реформи не тоді, коли отримали плачевний результат.

Вони її програли тоді, коли погодились грати з владою за правилами політичного наперстку.

Для того, щоб створити принципово нову ефективну державну систему, необхідно спочатку створити принципово новий ефективний інструмент політичного впливу.

Іншого шляху не існує. Бо часу на довготривалу поступову еволюцію в України просто немає.

Тому найважливіше завдання справжніх реформаторів і тих, хто прагне врятувати Україну від революційного хаосу — створити потужну політичну силу принципово нового формату.

Партій в Україні не бракує. Але майже всі вони створені з метою пропихнути своїх вождів, тіньових власників або представників клану на ключові владні посади.

Класичний приклад — “Солідарність” Порошенка. Політичну мумію “оживили” тільки тоді, коли перед її власником замаячили персональні владні перспективи. Як тільки Порошенко рухне з політичного олімпу — мумію знову заховають у саркофаг.

Програми партій — набір популярних обіцянок, які мають дуже мало спільного з практичними діями.

“Лідер демократичних сил” Тимошенко у часи свого прем’єрства не дуже обтяжувала себе дотриманням законів і відверто тяжіла до “ручних” методів управління.

“Партія регіонів” за президентства Януковича довела централізацію до абсолюту.

Власники “Укропу” дуже “патріотично” не бажають віддавати Україні дивіденди “Укрнафти”.

У нинішньому форматі героїчні зусилля Георгія Туки, Ігоря Луценка, Єгора Соболєва і тисяч активістів приречені на локальні успіхи і стратегічні поразки.

Просто рубати голови гідрі — невдячне завдання.

Умови для створення політичної сили нового формату вже дозріли. Запит суспільства — очевидний.

Політик, який хоча б за якимись ознаками починає бути схожим на реформатора — відразу отримує карколомне зростання рейтингів. Як тільки виявляється, що за його словами не йдуть відповідні дії — рейтинг настільки ж стрімко обвалюється.

Майдан Гідності беззастережно довів, що в Україні є достатня кількість громадян, які готові не тільки підтримати кардинальні зміни, а й відстоювати їх.

Волонтерський рух не менш беззастережно довів, що в Україні є достатня кількість менеджерів, які здатні не розповідати про поважні причини, а забезпечувати результат. У достатньому обсязі. У потрібний час. У принципово новій для себе сфері.

Потенціал — величезний. Потрібно тільки об’єднати зусилля.

Мова йде про створення принципово нової політичної сили. Якої поки що в Україні немає.

Вона повинна виконати комплексне завдання, за яке ВСІ існуючі партії навіть не бралися.

1. Створити повноцінну програму. З конкретними орієнтирами і критеріями. Чітку і зрозумілу для всіх.

2. На основі програми розробити бізнес-план перетворень. З цього плану усі повинні зрозуміти, що і як треба зробити, щоб досягти програмних цілей. План повинен містити не абстрактні пункти на кшталт “прийняти закон про…”. А перелік конкретних механізмів, реалізація яких гарантовано забезпечить досягнення мети.

3. Особливо ретельно має бути окреслена та частина програми і бізнес-плану, яка стосується розвитку і гарантованого захисту прав малого і середнього бізнесу, а також середнього класу. У даному випадку до цього класу відносяться також ті, хто прагне до нього потрапити.

Це соціальна основа нової політичної сили. Це могутній організаційний і фінансовий потенціал, здатний забезпечити незалежність від олігархів.

4. Потрібно створити системну опозицію. Яка відсутня в українській політиці як явище. Вже не один раз на виборах перемагала опозиція. Але після цього система не мінялась. “Опозиціонери” масово переходили у провладні партії, не змінюючи ні принципів, ні методів.

“Опозиція” боролась і бореться за владу, а не за принципи.

Саме впливова системна опозиція зможе дієво контролювати владу.

Не потрібно боятися звинувачень влади, що опозиція у воєнний час — це інструмент Кремля. Бо тоді Черчілля треба вважати гітлерівським агентом тільки тому, що він після початку Другої світової війни був у жорсткій опозиції до влади Чемберлена. Того самого, який “привіз мир”. Щоправда, не з Мінська, а з Мюнхена.

Сильна опозиція врятувала Великобританію після провалу політики Чемберлена.

Потужна системна опозиція з альтернативним чітким і зрозумілим планом дій — це колосально важливий фактор запобігання революційному хаосу, до якого ведуть країну дії влади.

Якби в Україні була така опозиція — Мінські угоди мали б зовсім інший зміст.

5. Принципово нова кадрова система. Жодних вождів і “почесних голів”. Замість них — “капітан команди”, тобто той, хто на даний момент має найбільшу підтримку.

Жодних спонсорських квот. Жодних “впливових” партійців з сумнівною репутацією.

6. Нова політична сила не повинна створюватись “під вибори”.

Пропаганда програмних ідей і бізнес-плану перетворень, тиск на владу методом пропозиції альтернативних рішень щодо ключових питань внутрішньої і зовнішньої політики, пошук і залучення талановитих організаторів і, головне, єднання зусиль усіх прихильників — ця робота повинна активно вестись у безперервному режимі.

На краю прірви зменшення швидкості зі 100 до 70 км/год. ситуацію не рятує.

Нинішній темп реформ міг бути прийнятним у 2005-му. Але не у 2015-му.

Геннадій ЛЮК