Інерційний сценарій для України. А раптом усе закінчиться погано?

А що, як наприкінці весни 2024 року західні партнери змусять Україну погодитися на переговори і війна “заморозиться”? Фінансова підтримка Західної коаліції скорочуватиметься, а втома від наших проблем і біженців — зростатиме. Суттєвих змін в економічній політиці не відбудеться, коштів на стимули не вистачатиме, а відновлення буксуватиме. Що буде з Україною за такого, інерційного, сценарію?

Ми спробували спрогнозувати майбутнє, виходячи із цих похмурих передумов, оскільки головна біда будь-якого інерційного сценарію в тому, що для його реалізації не потрібно жодних змін, достатньо просто продовжувати існуючі політики. Читаючи цей прогноз, варто пам’ятати — ніщо так не мотивує до змін, як усвідомлення можливої катастрофи.

Так, 2023 року у нас ще зберігається ілюзія зростання, але єдиним чинником, що підтримує зростання ВВП, є зовнішнє фінансування країн Західного блоку. Та щойно зовнішня допомога припиниться або буде відчутно скорочена, девальвація гривні стає неминучою. Адже інвестиційна активність залишатиметься вкрай низькою, стимули для накопичення капіталу й надалі будуть відсутні, а зовнішньоторговельний дефіцит невдовзі досягне свого рекордного значення.

Чого ж чекати 2024-го

Більшість секторів промисловості входить у стагнацію. Це не означає, що обсяги виробництва падають, але розвитку немає. МСБ також стагнує. Створення робочих місць в економіці низьке, але з урахуванням великої кількості тих, хто виїхав, безробіття поступово знижується.

Доступ до капіталу в країні вкрай обмежений, відсутні джерела фінансування, інвестицій практично немає, як і впевненості бізнесу у завтрашньому дні, будь-якої підтримки від держави та стимулів.

І надалі надходить зовнішнє фінансування, яке підтримує економіку, але його обсяги поступово скорочуються.

Ті інвестиції, що є в економіці, концентруються у великих державних проєктах. Вигодонабувачами цих проєктів виступає невелика “каста наближених” до теперішніх еліт.

Війна триває, але наприкінці весни 2024 року завершується активна фаза бойових дій, знімаються військові обмеження (воєнний стан, обмеження на виїзд). Оголошуються вибори президента та парламенту, на яких перемагає нинішня політична еліта.

Сотні тисяч людей повертаються з фронту. Вони не мають доходу, а фінансового “запасу міцності” їм вистачає на 3—4 місяці. Велика кількість людей з інвалідністю та ПТСР поповнює ряди непрацездатних, відповідно, зростає соціальне та фінансове навантаження на знесилену державу.

Відкриття кордонів у стагнуючій економіці призводить до виїзду частини чоловіків, а тліюча небезпека стримує значну частину українських мігрантів від повернення. Населення скорочується ще на 1,5—2 мільйони на додачу до тих, які вже за кордоном.

В Україну повертаються переважно ті, хто не влаштувався на роботу в Європі та інших країнах, і ті, хто втратив європейську допомогу через завершення бойових дій в Україні. Вони також потребують соціальної підтримки і робочих місць.

Виникає криза на ринку праці, загострюється дефіцит кваліфікованих трудових ресурсів. Наявна проблема професійної деградації та нестачі кваліфікованої робочої сили, з урахуванням міграції, лише посилюється.

Накопичуються регіональні дисбаланси: в одних регіонах ринок праці “закипає”, а в інших, ближчих до лінії зіткнення, — “вмирає”. Люди дедалі більше концентруються у великих спокійних містах. Виникає новий фактор соціальної напруги — дуже багаті і зубожілі регіони. Це позначається на відбудові, бо у так званих мертвих регіонах немає сенсу відновлювати інфраструктуру.

Посилюється вплив глобальних факторів на Україну. Точкові входження розвинених економік у рецесію та наростання проблем у Китаї позначаються на світовому попиті і цінах на сировину. Глобальні економіки поступово занурюються у власні проблеми, зменшується фокус на Україну, скорочуються обсяги допомоги.

Торговий дефіцит на початку 2024 року навіть якщо не зростає, то залишається на досить високому рівні. НБУ “тримає” курс до виборів, але згодом запускає плаваючий курс гривні, що очікувано призводить до девальвації.

Девальвація національної валюти дещо покращує стан українських експортерів, експорт товарів починає зростати швидше за імпорт, що дає змогу скоротити від’ємне торговельне сальдо в другій половині 2024 року.

З одного боку, девальвація запускає новий цикл інфляції. Це змушує НБУ здійснювати жорстку монетарну політику, а кредитні ресурсі залишаються дорогими. Зберігаються жорсткі валютні обмеження, щоб гроші не втекли з країни, що також пригнічує реальний сектор. З іншого боку, різко скорочується реальна платоспроможність українців, що призводить до подальшого збідніння людей.

З’являються складнощі з фінансуванням дефіциту бюджету. Зовнішня допомога, за рахунок якої покривалися бюджетні дисбаланси 2023 року, вже не дається так легко. Ухвалення Національної стратегії доходів і збільшення фіскального навантаження не приводять до відчутного збільшення податкових надходжень, оскільки економіка традиційно йде в “тінь”. Водночас зростає корупційна рента за заплющення очей на це. Бюджет за підсумками року рятують переважно девальвація та інфляція.

У суспільстві неминуче посилюється запит на справедливість, а велика корупція в країні, слабке зростання економіки та обмежені бюджетні ресурси ще дужче збільшують соціальну напругу та протестні настрої, у тому числі з боку учасників бойових дій і ветеранів.

Водночас рішення в країні продовжують прийматися рефлекторно, без глибокого аналізу та оцінки економічних наслідків, оскільки ключовим орієнтиром залишається реакція населення “тут і зараз”, а не якісні зміни, що потребують часу.

Чи хотіли б ми опинитися в такому 2025-му

У 2025 рік ми входимо слабкою зруйнованою країною, від якої всі втомилися.

Україна для Заходу — буферна зона з Росією. Так, тут розміщені бази західних країн для захисту від можливого нападу з боку РФ, але про жоден вступ до ЄС і НАТО мова не йде. Відсутність стратегічної рамки робить нас ресурсом у руках зовнішніх партнерів. До того ж наш бюджет глибоко залежний від їхньої допомоги.

Надходження західного фінансування серйозно зменшується. На гроші, які нам дають, ми частково відновлюємо стару інфраструктуру замість того, щоб створювати нову економіку.

Є ймовірність, що країни Заходу не припинять повністю фінансування. Його буде зведено до такої моделі, коли Україна отримує кредити під нульові відсотки з відстрочкою на 25—30 років, а під ці кредити реалізуються проєкти відновлення, над якими працюють іноземні компанії і лише частково залучаються місцеві ресурси.

Такі проєкти супроводжуються великими корупційними скандалами, у них беруть участь “свої”, процвітають корупційні схеми. Але у суспільства досі немає дієвих інструментів впливу на корумповану владу.

Український бізнес адаптується, намагається виживати, але найкращих активно “забирають” Польща, Туреччина, ОАЕ. Вони дають гранти українським виробникам і допомагають релокувати виробництва разом із робочою силою.

Морські коридори частково розблоковані, але обсяги поставок менші за довоєнні через зруйновану інфраструктуру, дороге страхування та повільне розмінування територій. Це своєю чергою обмежує розвиток сільського господарства, яке залишається основним драйвером зростання.

Україна капсулює свою сировинність. Для розвитку технологій немає жодних передумов — ні інвестицій у фізичний капітал, ні розвитку людського капіталу, освіти чи науки. Бізнес існує у старій технологічній парадигмі. В Україну не йдуть зовнішні інвестори, які для нас виступають не тільки джерелом фінансування, а й постачальником технологій, знань, досвіду. Технологічний розрив України і розвинених країн глибшає.

Міграція триває. Разом із зниженням народжуваності це призводить до демографічної катастрофи. А за відсутності людей сподіватися на економічні дива намарно.

***

Так, це дуже похмуре майбутнє, але не таке вже і неймовірне. Нас від нього віддаляють лише кілька кроків. Зважаючи, що це інерційний сценарій, то мова, радше, про кроки, яких просто ніхто не зробить. Адже цей сценарій найбільш імовірний, якщо ми рухатимемося “накатом”, нічого не змінюючи у поточній політиці. І, погодьтеся, хотілося б його уникнути. 

Анатолій АМЕЛІН, один зі співзасновників Українського інституту майбутнього (УІМ) в Києві, директор економічних програм УІМ

Яна ЛАВРИК, експерт Українського інституту майбутнього

Аріна ЦАТУРЯН, експертка економічних програм Українського інституту майбутнього