Загроза локального реваншу

Ще в листопаді минулого року депутати домовилися внести до літа зміни до Конституції та ухвалити новий закон про вибори, щоб провести їх за відкритими партійними списками.

Однак, цілком імовірно, вони все ж пройдуть за старим законодавством, тому що виконати обіцяне до їх офіційного старту парламентарії не встигають.

Такий розвиток подій вигідний насамперед колишнім регіоналам та іншим представникам кремлівського ло­бі, оскільки залишає для них лазівки у владу у вигляді мажоритарки, яку, швидше за все, просто куплять, як це й було завжди. Патріотично налаштована громадськість вже називає провал конституційної реформи до виборів зрадою національних інтересів України. Однак якщо згадати, як відбувалися перегони на Сході України в мирні часи, то стає зрозуміло, що будь-які закони діяли там вельми умовно. І будь-які зміни до Конституції не матимуть жодного сенсу, якщо держава не зможе забезпечити їх виконання на місцях.

Частина Донбасу, що залишилася під контролем України, як була, так і є проблемою для всієї країни, бо настрої там від початку трагічних подій 2014‑го мало змінилися. Звичайно, економічна неспроможність “ДНР” і кримінальна вакханалія на території самопроголошених “республік” відвернули від сепаратизму притомних людей, але аж ніяк не зробили їх українськими патріотами й тим більше прихильниками Яценюка та Порошенка. На Донбасі, як відомо, до України завжди було особливе ставлення. Більшість мешканців індустріальних областей аж ніяк не проти жити в Україні, але при цьому влаштовувала їх зав­жди така собі УРСР, яка зберігає колоніальну залежність від Москви. І жодна конституційна реформа не скасує цього факту.

Відвоювавши в сепаратистів частину Донбасу, Україна не змогла затвердитися там ментально. Як і колись, спертися там Києву практично немає на кого. Проукраїнські сили надто нечисленні й слабкі, проросійська, радянська риторика дуже популярна, і той, хто використовуватиме її у своїй передвиборчій програмі, переможе незалеж­­но від того, якими будуть символіка та назва політсили.

Партія регіонів фактично перестала існувати як політичний проект, але все ще живе в головах і душах мешканців радянізованих міст Донеччини. Змінивши вивіску, вона може стати Опозиційним блоком або Партією розвитку, але суть її буде та сама, головні тези також не зазнають великих змін. Схожа ситуація і з КПУ. Партія Симоненка розвалюється, але її електорат нікуди не зник і чекає нового “червоного вождя”, яким збирається стати Василь Волга зі своїм Союзом лівих сил.

Що робити з монополією регіоналів на Донбасі, не зрозуміло. У таких містах, як Димитрове, Дзержинськ, Костянтинівка, замінити стару владу практично ніким. Майбутні вибори, швидше за все, виявляться там формальністю і дадуть змогу вкотре їй переобратися. Політичне життя на Донбасі давно вже протікає по замкнутому колу: всі, у кого є гроші та вплив, йдуть у Партію регіонів, а та, своєю чергою, допомагає заробити ще більше грошей і впливу. Трагедія при цьому полягає в тому, що регіонали, як правило, є найбільш адекватними представниками громади. Як показала практика “ЛНР” і “ДНР”, якщо в якомусь місті зачистити представників старої номенклатури, влада опиняється в руках зовсім нікчемного непотребу.

Змінити ситуацію, напевно, могла б системна робота центральної влади з проблемними територіями. Відразу після зачистки їх від збройних банд слід було б негайно починати працювати з громадами. З активістів, бізнесменів та молоді формувати осередки проукраїнських партій, надавати їм усебічну підтримку фінансами та адмінресурсом, виховувати но­ву еліту та просувати її до влади, не втрачаючи жодного дня. Якби така робота велася з минулого року, до місцевих виборів той самий Блок Петра Порошенка, напевно, зміг би запропонувати жителям Донбасу хоч якусь альтернативу старим кадрам. Але замість цього звільнені райони Донецької області були віддані в цілковите розпорядження тим, хто фактично привів їх до нинішнього лиха.

Найяскравішим свідченням цього були торішні парламентські перегони, які виявилися на Донбасі фарсом і дешевим спектаклем. Відверто знущальні “вибори” на окрузі Звягільського, де взагалі не відкривалися дільниці, нахабно куплений округ Ігоря Шкірі, де фальсифікації відбувалися без жодних проблем, імітація волевиявлення у Вуглегірську, де мандат дістався менеджеру Юрія Іванющенка, проплачена комісія у Слов’янську, де округ продали Наталії Королевській, — усі ці факти демонструють неспроможність конституційної реформи, оскільки ні закони, ні Конституція на Донбасі не функціонують узагалі. Яка різниця: закриті чи відкриті партійні списки, якщо куплені виборчі комісії фальсифікують протоколи, а “карусельники” все одно вкинуть необхідну кількість бюлетенів?

Вибори на Донбасі завжди мали мало спільного з чесним виборчим процесом. Фальсифікації були буквально на кожному їхньому етапі: у період агітаційної кампанії людей підкуповували пакетами з гречкою чи грошима (зазвичай ішлося про мізерні суми — до 100 грн), у день голосування в скриньки вкидали бюлетені, а містами кружляли автобуси з “карусельниками”, під час підрахунку голосів протоколи взагалі переписували таким чином, що результат змінювався до невпізнанності. На жаль, після Революції гідності ситуація та сама. А отже, проблеми Донбасу не вирішені, й новий сплеск насильства на цих територіях є лише питанням часу.

Зміна виборчого законодавства не усуне глибокої кризи на Донбасі. Щоб радикально реформувати регіон і зупинити процес його деградації та розпаду, потрібні інші, жорсткіші та рішучіші заходи. Починаючи від уведення прямого президентського правління та скасування місцевих виборів у прифронтових районах і містах до покарання всіх представників місцевої влади, відповідальних за корупцію та сепаратизм. Без цих кроків говорити про реформи на Луганщині та Донеччині безглуздо. Ось тільки політичної волі в українського керівництва для такої роботи поки що не спостерігається.

Тож, на жаль, слід очікувати чергового локального реваншу команди Януковича, а за ними, цілком імовірно, і наступного рецидиву антиукраїнського путчу на звільнених територіях Донбасу.

Денис КАЗАНСЬКИЙ