Три кампанії “нової гуманітарної стратегії”: дві ударні й одна для прикриття

Перший — це, звичайно, земля, над якою (а не на якій) вона вже сумлінно працює. Другий — історико-архітектурні перлини і шедеври культури, створені на ній упродовж століть. На початку 2012-го було проведено три кампанії: дві ударні й одну прикриття, щоби цю прикрість виправити.

Кампанія перша

Першим кроком стала зачистка музеїв. Одночасно було оголошено про звільнення директорів Києво-Печерського заповідника, Софії Київської, Національного художнього музею, Національного музею Тараса Шевченка, Національного музею народної архітектури та побуту… Міністр культури не зміг навести жодного адекватного аргументу на обґрунтування цього погрому. Коротше, “додумайтє самі”, як із неповторним шармом порадив усім нам гарант Конституції кілька місяців тому. Поки “недобита інтелігенція” “додумувала” й приходила до тями, на неї чекав наступний удар: новими розпорядниками національних скарбів виявилися персонажі, від тремтливої й делікатної музейної справи такі далекі, що найбільш вразливим історикам і культурологам стало зле фізично. Несміливі запити розгублених фахівців про можливі стратегії розвитку музеїв, програми або хоча б про те, які перспективи бачать новопризначені, потонули в щасливому хихотінні. Утім, про найімовірнішу стратегію “охорони” історичних артефактів переконливо розповіла журналістка Тетяна Чорновіл. Нещодавно вона віднайшла вкрадені з севастопольського причалу старовинні гармати часів Кримської війни на території бази відпочинку, приватизованої тими самими особами, що й легендарне “Межигір’я”.

Кампанія друга

Але то був тільки початок. Цими ж самими днями регіонали вносять до парламенту законопроект, яким передбачається вилучити з “Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації”, понад 130 об’єктів історико-культурного надбання країни на території Києво-Печерської і Почаївської лаври. У доповідній записці плутано зазначається про “щорічне збільшення громадян України, які… вважають себе віруючими людьми”, про “виховання моральних та духовних цінностей” та “необхідність подальшого законодавчого забезпечення конституційного права громадян на свободу совісті”. Однак культові споруди, згадані в законопроекті, нині перебувають у користуванні церкви. Що, автори не розуміють різниці між використанням сакральних будівель у цілях, для яких вони були зведені, й приватизацією? Який стосунок до відновлення справедливості має дозвіл на приватизацію храмів, де моляться люди? Який такий зв’язок є між “вихованням моральних цінностей” і передачею у приватну власність братської лазні 1888 року? І як узагалі можливо приватизувати, а саме це пропонується, “руїни Успенського собору ХІ століття”? Дальні та Ближні печери? Монастирські мури? Тим, хто вважає, що це емоції й фантазії, настійливо раджу подивитися додаток до законопроекту № 9690. Попри запевнення каналу Euronews співавтора законопроекту, члена Партії регіонів і члена президії Міжсоборної присутності Російської православної церкви Василя Горбаля, що “мова не йде про приватизацію”, що це придумали ті, хто взагалі законопроекту не читав, дозволити передати у приватну власність вимагається все. Від Троїцької надбрамної церкви 1106 року до підпірної стіни Верхньої лаври; від Дзвіниці, яка є візитівкою української столиці, до сонячного годинника й каплиці над склепом генерал-губернатора. Словом, ідеться про масштабну аферу, яка не лише завдасть непоправної шкоди українській культурі, а й неминуче багаторазово загострить і громадянське, і міжцерковне протистояння в країні.

Кампанія третя

Обидва погроми — музейний і лаврський — є такими нахабними, що увагу гуманітарно занепокоєної громадськості треба було негайно на щось переключити. Тому в ті самі дні, коли зачищалися музеї і готувалася приватизація давньоруських шедеврів, ціла низка медіа дружно-перелякано засурмили про зловісних сектантів, від яких негайно, не відволікаючись на всілякі там культурно-архітектурні дрібниці, треба рятувати Україну. “Сектантська загроза” — тема сезонна. Вона вигулькує перед кожними виборами; борці з галасом реєструють у парламенті маразматичні “антисектантські” законопроекти, а потім тихенько їх відкликають. Цю тему далі можна повернути в будь-яке річище, бо як сектанти в нас таврувалися і “неправильні” православні, і євангельські християни, чиї одновірці очолюють найрозвиненіші країни світу. Але водночас вона підла, брехлива й приречена на провал.

Підла, бо є складовою загальної стратегії на розкол країни, інструментарієм, технологією на зразок вчасно здійнятих скиглень навколо російської мови, УПА чи НАТО. Брехлива, бо ті, проти кого спрямовано цьогорічний “зимовий похід”, а це євангельські християни, баптисти, християни віри євангельської, ніякі не сектанти навіть за абсолютно нейтральною соціологічною типологією. Вони об’єднують сотні мільйонів людей у різних країнах (в Україні — сотні тисяч) і беруть активну участь у політичному, економічному, громадському та культурному житті суспільств. Ось кілька цифр. Приміром, п’ятдесятники, якими газети лякають принишклих від жаху читачів, утримують власним коштом 18 дитячих будинків-сиротинців, 6 дитячих будинків сімейного типу плюс допомагають 46 державним інтернатам; вони ж фінансують 56 реабілітаційних центрів для нарко- й алкозалежних із високим рівнем ефективності, щороку оздоровлюють понад 10 тис. сиріт, дітей із малозабезпечених і багатодітних родин.

І для того щоби обізвати цих людей (або інших протестантів) “сектантами”, треба мати такий рівень освіченості, правосвідомості та сумління, як у заслуженого юриста України Інни Богословської, що на очах враженої телеаудиторії суворо допитувала Олександра Турчинова, чи канонічною є його “секта” (!)

І нарешті, антисектантська тема приречена на провал. Спроба нацькувати людей на “іновірців”, “сектантів” тощо наражається на традиційно високу віротерпимість українців, яка сягає своїм корінням ще часів Київської Русі. Принаймні понад три чверті опитаних торік Центром Разумкова респондентів вважають, що “будь-яка релігія, що проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має право на існування” та/або що “всі релігії мають право на існування, як різні шляхи до Бога”.

Висновки з цих кампаній такі. По-перше, “Стратегія розвитку гуманітарної сфери”, напрацьовувати яку закликав Віктор Янукович у листопаді минулого року, схоже, вже створена і реалізується. Іншої не буде. На текст, який колись розмістять на офіційних сайтах, можна не звертати уваги — ця трісканина не матиме жодного стосунку до реальності.

По-друге, єдине, що може зупинити розтягування загальнонаціональної спадщини, розколювання суспільства, розпалення ворожнечі на релігійному ґрунті, — організований громадський спротив. Церквам і релігійним організаціям України у цьому спротиві належить особливе місце. Їм вдалося свого часу відвернути пророковане українцям широкомасштабне міжцерковне зіткнення, дійти відносного порозуміння і навіть збудувати нехай крихкі, але реальні моделі співпраці, а також витримати тиск на громади віруючих, від яких вимагали змінити юрисдикційну належність і не допустити зламу тієї системи державно-церковних відносин, яка склалася в Україні.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ