Країна гендлярів

Співвідношення кількості громадян в Україні, зайнятих у різних сферах життєдіяльності суспільства, свідчить про певні диспропорції.

Найперше — щодо чисельності працюючих у продуктивному виробництві, яка становить, орієнтовно, третину від загальної кількості працездатних громадян. Тобто, у сфері, де створюються матеріальні цінності і відповідні фінансові ресурси.

Отут справді: один із сошкою, а семеро з ложкою. Це чи не найбільша загроза українській державності, бо за таких умов перспектива країни — її банкрутство.

Країна перетворилися у суспільство гендлярів з повною відсутністю розуміння хибності обраного чи нав'язаного ззовні шляху. Образно кажучи, на плечах робітника, селянина та інженера вмостилися чиновники, менеджери, економісти, юристи, фінансисти, а також малі та середні підприємці.

Гроші не продукують ні базари, ні банки, ні біржі. Їх функція — побори з трудящої людини. Гроші — це умовний еквівалент вартості виробленого споживчого товару.

Об'єктивний аналіз вітчизняної соціально-економічної і демографічної ситуації дозволив би реально оцінити й співвідношення працюючих та пенсіонерів і визнати, що не пенсіонери, які працювали у продуктивному виробництві, живуть за рахунок працюючих, а чиновники та торговці.

Взагалі, колізії української пенсійної системи обумовлені зовсім не отим лякливим співвідношенням, а кричущою недосконалістю суспільно-економічного ладу.

Одним з наслідків його фундаментальної реконструкції мусить стати запровадження пенсійного забезпечення громадян лише через їх безпосередні стосунки з державним банком без будь-чиєї посередницької участі.

Не менш актуальні питання — заявлені урядом пріоритети щодо розвитку агропромислового комплексу та будівництва. Однак що стоїть за ними?

Невже влада вірить, що “підняти” АПК вдасться завдяки приватизації та введенню у товарообіг сільськогосподарських земель? Позитивних результатів не буде — уже маємо “ефективних” власників у промисловості. Чи не досить?

Хіба не вистачає у соціальному плані новітнього феодалізму та кріпацтва, а у еколого-технологічному — подальшої руйнації українських чорноземів та купи непридатних до споживання харчів? Нові власники землі керуватимуться одкровенням Людовіка 15-го: після нас — хоч потоп.

Чи мало в Україні корупції та спекуляцій? Земля буде продаватися стільки разів, скільки знадобиться господарям, а за всі ці оборудки розплачуватиметься трудящий люд. Економічною основою аграрного виробництва повинна стати гарантована і підконтрольна оренда землі, а торгувати нею неприпустимо.

Урядові наміри у будівництві породжують питання: що, для чого і для кого будувати? П'ятизіркові готелі, стадіони вищого класу, міст через Керченську протоку, вселенський базар під Києвом, термінали аеропортів для чартерних рейсів, фешенебельні комерційні, бізнесові, адміністративні апартаменти?

Можна не тільки це, а й багато іншого, що забезпечуватиме високий імідж країни.

Можна, але після того, коли всі дороги в Україні, а не тільки для футбольних фанатів, будуть мати європейську якість, коли українці житимуть в нормальних умовах, а не гетто, коли зникнуть епідемії, а охорона здоров'я стане такою ж люб'язною до простого українця, як до народного депутата.

Коли стихнуть волання батьків: подайте на порятунок хворої дитини. Тут доречно запитати: а кого може народити особа жіночої статі у декольтованих штанах, з голим животом, пляшкою пива у руці, цигаркою в зубах і матюками на язиці?

Коли більшість з нас не буде втрачати свідомість од власної бідності, а меншість — втрачати елементарний глузд від власних статків. Таких “коли” багато, і саме їх усунення повинно стати пріоритетом держави.

Для вирішення цих завдань знадобляться масштабні інноваційні інвестиції, та хто буде інвестором? Вкладений у виробництво матеріальний і фінансовий капітал — це результат раніше уречевленої, розумової та фізичної праці конкретних творців інтелектуальних і матеріальних цінностей.

Єдиним джерелом інвестицій є частина вилученої вартості реалізованого товару — робоча сила. Зрештою, при будь-яких варіантах інвестування за все платить саме трудящий люд, а не олігархи, банки та інші експропріатори.

Так чому б не створити для цілей інноваційного інвестування суспільний фонд інтелектуального і технологічного розвитку, віддавши забуттю наявну схему інвестицій та кредитів, які ми хибно вважаємо панацеєю.

Це відповідь на питання про першоджерело інвестицій. А для чого інвестиції? Невже знову на задоволення непомірно зростаючих потреб багатіїв? Чи не краще поставити іншу мету: мінімізувати самі потреби людини, забезпечивши оптимальний комфорт життєдіяльності у суспільстві інтелектуального розвитку?

Економічна система такого суспільства сприймається альтернативою постмодерністському варіанту руйнівної фінансово-спекулятивної капіталізації всього і вся. Без ключових реформ в економічній системі, найперше — у виробничих стосунках, мова про позитивні зрушення безпредметна.

За умов реалізації засад новітньої економіки виявляються непотрібними інститути ринкової економіки — фондові ринки, посередницькі фірми, товарні та фінансові біржі, комерційні банки. Унеможливлюються корупція, “відкати”, спекуляція, вирішуються проблеми пенсійного забезпечення та “конвертації” зарплат.

Виникає риторичне запитання: кому потрібна така економіка — без корупції та спекуляцій — звичних і вже, мабуть, невід'ємних складових українського житія.

Напрямки побудови нового суспільно-економічного ладу завдяки оптимальній реконструкції — не ефемерній модернізації чи пролетарській революції — пролягають через жорстку, але принципово іншу порівняно з відомими тоталітарними режимами політичну диктатуру: диктатуру моралі, інтелекту, компетентності, честі, совісті, патріотизму.

В організації соціуму дієздатною повинна стати державна влада. Домагання усунути державу від управління соціально-економічними процесами, видно, знову повертають нас до марксистсько-ленінської тези про “відмирання держави”.

У той же час, країна, яка втратила державне керування, сама приречена на “відмирання”. Тому зараз нам потрібні відновлена керованість, суворі дисципліна і порядок, мужність, тверда воля і рішучість влади, що реалізувала б розгорнуту концепцію новітньої економічної політики сталого інтелектуального розвитку.

Фетиш ринкових свобод, посилених спотвореною демократією, помилковий і руйнівний. Саме Україна, струсивши попіл духовної розрухи, здатна відкрити нову сторінку в історії людства. От чи буде на те воля суспільства і влади?

Володимир НАЗАРОВ