Європа подає сигнал утоми

Хтось із його представників, як, наприклад, Канада чи Польща, зробить це із жалем, хтось, як Південна Європа чи Франція, — з полегшенням, але покладуть і забудуть усі разом.

Майдан переміг уже майже півтора року тому, команда Яценюка в Кабміні — стільки само, Петро Порошенко при владі вже майже рік. Тобто жодних авансів більше не варто чекати, ними європейців іще Ющенко нагодував на десятиліття вперед — від нас чекають дій “на вчора”. Ризький саміт швидше за все стане холодним душем для української влади. Ритуали-камлання з вигуками “Європа повинна дати чіткий сигнал!” мають усі шанси нарешті увінчатися ус­піхом. Коли все триватиме так, як зараз, то він таки надійде — сигнал ко­раб­ля, що назавжди відпливає від зачумленої гавані, яку покидають на поталу північним варварам. Не через підступність і цинізм, а просто тому що керівництво гавані нічого не зробило, щоб на той корабель потрапити. Благодійність — це прекрасно, але не в геополітиці.

Чому саме півроку? 1 січня 2016-го має почати діяти економічна частина асоціації з ЄС. А ще від того-таки першого дня нового року є шанс отримати омріяний безвізовий режим із європейськими країнами, який ми на 100% не здобудемо на Ризькому саміті. Ця зустріч узагалі стане з огляду на все дуже неприємною для українських керманичів, щó вже проглядається за дуже скромною піар-активністю і президента, і прем’єр-міністра в цій царині. Європейці настроєні спитати: “А де ж реформи?”. І на будь-які спроби знову почати жалітися, обіцяти чи грати на камеру відповідатимуть: “Зранку реформи — ввечері гроші, ввечері реформи — зранку гроші”. Крити українській владі нічим.

Це в нас можна робити красиву картинку, й чимало людей тобі повірять, бо просто ніколи не намагалися розібратися в тому, як реально функціонує державний механізм. Це тут можна сподіватися підфарбувати зігнилий паркан, видаючи це за капітальний ремонт будинку, навколо якого він стоїть. А західний світ дуже прагматичний і звик усе вираховувати в струнких колонках цифр, прізвищ, фактів тощо. Й ось із цим у панів Порошенка та Яценюка чимала проблема. Не скажеш, що нічого не робиться. Але робиться надто повільно, нерішуче, “по верхах”. Цілком очевидно, що змінювати все докорінно вони просто не можуть, бо не уявляють свого існування поза нинішньою системою. Хто не вірить — економічні показники в поміч.

Варто розуміти, що українське питання вже втомило європейців. Зі США ситуація трохи краща виключно через статус “гегемона світу”, але й там наша країна давно не на перших шпальтах газет. Час революційного захвату і справедливого запалу від російської нахабності безповоротно минув: тепер від України очікують рутинної, буденної роботи — докорінного реформування самої себе. А саме його успішно саботує наша влада у відчайдушній спробі зберегти діючу систему олігополії. Думати, ніби західний світ цього не бачить, може тільки дуже наївна людина.

Європейці чітко демонструють, що їм набридла українська криза, й починають дедалі жорсткіше тиснути на Банкову, вимагаючи вирішити цю проблему якомога швидше. Так, вони ніколи не визнають формально анексію Криму і швидше за все продовжать санкції проти Росії щонайменше до кінця року. Але зроблено це буде аж ніяк не через бажання підтримати Україну, а через абсолютно холодне й чітке розуміння того, що РФ перейшла всі межі і її треба поставити на належне їй місце сировинної колонії, дотиснути. Нічого особистого — тіль­­ки бізнес. І це проблеми виключно України, що її через недолугу політику потихеньку починають розглядати у відриві від власне війни на Донбасі та кримського питання.

Тобто щораз ближчим, на жаль, стає такий сценарій: західний світ, маючи різні для цього причини, домовиться з Москвою, зрозуміло, на вигідних йому умовах, а Київ просто поставлять перед фактом. Сум­­но, але в даний момент ми цілком заслуговуємо на таке ставлення, адже окрім красивих слів і декларацій щодня можна спостерігати вперте небажання проводити реальні зміни. Найрозумніший олігарх з усіх, які є в Україні, що наразі при владі, не хоче руйнувати єдину систему координат, у якій він і може існувати. Європейці все бачать і мотають на вус. Іще трохи — і вони повернуться до риторики “поважання російських інтересів”, за яку до того ж щедро осипає грішми Кремль. Не важливо, що в самої РФ у нинішньому вигляді немає майбутнього — це вже будуть не наші проблеми.

Якщо хтось забув, то аналогічний процес стався в середині 2000-х, коли Україна бездарно профукала свій шанс швидко вестернізуватися, не скориставшись з усіх можливих авансів та перспектив, які тільки міг на той момент надати Захід. Чим це закінчилося, відомо: відмовою пустити нас у НАТО й приходом до влади проросійської команди Януковича. Власне, другого шансу після Вільнюського фортелю Януковича Україні особливо ніхто й не планував надавати — це самі українці в останній момент змінили хід історії і змусили Захід повернутися до них зі щирим подивом на обличчі. Мовляв, ну коли ви уже так хочете, тоді о’кей.

І тепер ЄС та США посилають Україні сигнал утоми від її небажання змінюватись і нарешті зробити свій вибір не на словах, а на ділі. Заходу не потрібні декларації — йому потрібні прагматичні дії, які в перспективі мають шанс зробити український проект прибутковим та вигідним. Якщо цих дій та перспективи не буде, Захід не те щоб остаточно відвернеться. Ні, він просто прирівняє Україну до омріяної в Кремлі “сірої буферної зони”, остаточно закриє всі розмови про “Нову Європу”, “Балто-Чорноморську ду­­гу” чи якісь там іще прожекти українських інтелектуалів. До нас збайдужіють, як до колишньої коханки, від якої просто втомилися.

Богдан БУТКЕВИЧ