Війна та час

Війна змінила все. Змінилися наші життя, мислення, дії, звички, мотиви, сни, страхи й багато іншого. Але є один фундаментальний чинник, нерозривно пов’язаний з усіма змінами. Це — відчуття часу. Воно змінилося докорінно. Одні українці за останні півтора місяці немов прожили ще одне життя. Для інших весь час війни пролетів, мов за секунду. Про це маємо чимало свідчень. І тих, і тих війна вибила, неначе нокдауном, із їхньої зони комфортного плину часу. Нас потрясло. Наслідок — ми почали масово втрачати час у суспільному масштабі. Але цю війну не можна виграти, марнуючи час, бо, можливо, він — наш єдиний безсумнівний базовий ресурс. І півтора місяці війни це підтверджують у кількох площинах.

Перша площина — військова. У перші дні війни Росія хотіла закидати нас шапками. Водночас ступінь готовності України приємно вразив. Наслідок — величезні втрати російської армії. Самовпевненість Кремля та ефект несподіванки від нашої готовності призвели до того, що час грав за нас: щодня московити зазнавали величезних втрат. Наслідки цього факту неймовірні: переосмислення Заходом своїх позицій, переляк російських громадян, які пізніше зриватимуть мобілізаційні плани, черги біля українських військкоматів тощо. Якби Україна по-іншому використала ресурс часу перших днів війни, ми б, імовірно, уже давно програли. Але ми стоїмо й то дуже впевнено.

Коли просування російської армії зупинилося, Кремль почав хитро клінчувати: ходити на переговори без мети, сенсу та жодного прогресу, перегруповувати військові одиниці, мобілізувати резерви, адаптувати пропаганду для роботи в нових інформаційних реаліях. Замість того, щоб іти в активніший контрнаступ і добивати ворога, Україна повірила в те, що переговори можуть бути результативними, та в підсумку втратила час. Може, це було об’єктивно, бо ми не мали достатньої оснащеності для масованого контрнаступу. Можливо, були інші причини. Усього ми не знаємо. Але час було втрачено, й він почав грати проти нас. Росія перегрупувалася й тепер наступає на Донбасі з новими силами, усвідомленням перших помилок і зробленими висновками. Всі очікують, що цей наступ буде куди гарячіший і жорстокіший, ніж у перші дні війни.

Є два моменти, які дають надію, що ми знову змусимо грати час за нас. По-перше, це візит до Києва британського прем’єра Бориса Джонсона, приурочений до постачання Україні протикорабельних ракет, що можуть дозволяти розблокувати Маріуполь та чорноморські порти. По-друге, це потепління, весна, яка озеленить ліси, що збільшить безпечну мобільність українського війська (можливо, це одна із причин відведення залишків російських військ із північної частини України, густо вкритої лісами). Але поки що ці моменти радше теоретичні. Бо найближчим часом градус війни може бути таким, що змусить здригнутися багатьох.

Друга площина — зовнішні відносини. У цьому розрізі в перші дні війни час однозначно грав на нашому боці. Скепсис, прихована зверхність та тяжіння до балансу, властиві Заходу, змінилися на його захват Україною, єднання та дієвість. Росія отримала безпрецедентні санкції, на які ніяк не очікувала, засліплена презирством до Заходу та невірою в ефективність демократії. В інформаційному плані Україна теж використала цей час дуже вдало: завдяки велелюдним мітингам у країнах масового проживання української діаспори та розселення біженців-українців, а також внаслідок акцентованої, системної інформаційної кампанії, організованої українською владою, ми захопили серця громадян розвинених країн, що в підсумку призвело до того, що сотні міжнародних компаній закривають чи скорочують свою діяльність у РФ. У підсумку ми досягли того, що розвинуті країни навипередки постачають нам зброю, хоча поки що лише в межах своїх червоних ліній, які проходять через постачання Україні літаків чи закриття українського неба. Фінансова складова їхньої допомоги настільки велика, що НБУ фіксує зростання золото-валютних резервів, а гуманітарна складова така масштабна, що багато військових частин та лікарень забезпечені багатьма позиціями на місяці вперед.

Утім, наших перемог на дипломатичному фронті поки замало, щоб виграти чи зупинити війну. Захід може втомитися від України. Теоретично (не можна відкидати цього сценарію) він може призупинити чи обмежити постачання зброї чи фінансування тоді, коли ми будемо готові йти в наступ. Або може постачати рівно стільки, скільки потрібно, щоб стримувати наступ російської армії, завдаючи їй великих втрат, але замало, щоб почати контрнаступ. Тут важко очікувати чогось однозначного, але потрібно зрозуміти, що ми критично залежимо від Заходу у війні, від результату якої залежить наше існування. Поки Україна не сходитиме з екранів телевізорів на Заході, доти населення розвинених країн пам’ятатиме про нас, підтримуватиме нас, і їхні політики будуть змушені відповідати на цей суспільний запит. Тому вкрай важливо, щоб українські біженці та діаспора продовжували проводити мітинги вихідного дня у європейських та американських столицях і великих містах. Тоді час гратиме за нас за будь-яких умов.

Існує ще два чинники, які вказують на те, що час грає на нашому боці. По-перше, ембарго на російські енергоносії. На жаль, його поки не ввели, бо чимало країн критично залежать від їхнього постачання. Але в цьому напрямку видно певне просування: розвинені країни щоразу інтенсивніше шукають альтернативні джерела енергії й постачання та з кожним днем наближаються до того, що ембарго таки буде запроваджене. Головне, щоб питання російсько-української війни не сходило з євро-атлантичного порядку денного. Це дуже потужний крок, сама підготовка якого вже наводить жах на московитів. По-друге, санкції проти РФ. Чимало аналітиків критикують їх як недостатні. З одного боку, так, їх замало, бо війна триває, люди продовжують гинути. Але погляньмо на них з іншого ракурсу: це безпрецедентні санкції, аналогів яким не було в історії. Тобто технічно немає жодного колись написаного документа, з якого можна за кілька хвилин автоматично скопіювати текст, замінити назву якоїсь іншої країни на РФ та опублікувати як чергове обмеження для Росії. Усе це треба придумувати, юридично правильно записувати та запроваджувати. Це потребує часу й ресурсів, і розвинуті країни їх застосовують настільки швидко, наскільки їм дозволяє їхня бюрократія. В обох випадках час грає за Україну, бо обидві тенденції рухаються в потрібному нам напрямку. Можливо, він це робить повільніше, ніж нам би хотілося, але він однозначно на нашому боці. Просто нам треба дати йому зробити свою справу, паралельно підтримуючи градус інформаційного простору розвинених країн, щоб у них не було спокуси збавити оберти.

Інертність Заходу випливає з того, що західні політики шукають баланс, який Україна неочікувано порушила в героїчний спосіб. Але, здається, Захід не бачить або недооцінює один нюанс: коли ти великий принаймні за розмірами, щоб не сказати всемогутній, то іноді варто просто показати намір. Як розлючений лев своїм ревом відбиває у своїх суперників будь-яке бажання суперечити його волі, так Європа та Америка могли б не допустити виникнення багатьох проблем, просто демонструючи принципову рішучість їх долати за будь-яких умов.

Захід боїться зростання цін на енергоносії внаслідок ембарго на російські нафту, газ і вугілля? Але якби його запровадили, то ціни б зросли один раз (імовірно, через рік про це забули б усі споживачі західних економік), зате Росія отримала б настільки потужний сигнал, що була б змушена задкувати. У підсумку, можливо, високі ціни протрималися б не дуже довго, бо з’явилися б передумови для пом’якшення деяких санкцій. Для економіки кілька тижнів дуже високих цін на нафту — це однозначно краща альтернатива, ніж кілька років геополітичної невизначеності в центрі Європи. У цьому сенсі річ не в бюрократії, що є причиною тривалого періоду підготовки санкцій та поступового їх запровадження, а в відсутності рішучості. Нерішучості, яка вкрай помилкова стратегічно, ба навіть злочинна. Щоб переконати Росію, що західні цінності чогось варті, потрібно показати, що цілі країни готові в будь-який момент пожертвувати чимось важливим для них, щоб ці цінності зберегти та відстояти. Рішучість Заходу це продемонструвати була б критичною ціннісною перемогою, яка б зробила загальну перемогу питанням часу й то нетривалого. Бо як тільки Росія розумі, що ловити нічого, то вона розвертається й іде. Україна жертвує життями своїх громадян, натомість Захід не готовий пожертвувати кількома доларами чи євро з гаманців європейців та американців. Тому Росія, яка, до-речі, теж жертвує життями росіян за свої скрєпи, ідеологію та пропаганду, небезпідставно зневажає Захід. І тому в питаннях санкцій час грає за Україну не настільки ефективно, як міг би. А багатьом навіть здається, що він грає проти нас.

Третя площина — економічна. Українська економіка зазнала потужного удару через війну. У перші дні, до зупинки просування російських військ вона стрімко втрачала людей, активи, бізнеси, взаємозв’язки. Тоді час однозначно грав проти нас. Однак Захід зробив усе, щоб ця гра була мінімально відчутною для нас у тактичному плані. У цьому сенсі західна фінансова допомога безцінна. Але, мабуть, не можна виграти війну за чужі гроші та чужою зброєю, особливо якщо йдеться про екзистенційну війну. Україні треба відновлювати економіку, а за великим рахунком — будувати нову. Інакше ми будемо залежати від чужої волі та імовірнісних розкладів. А цього ми собі дозволити не можемо.

У цьому сенсі є багато свідчень про те, що зараз українська економіка інтенсивно перебудовується відповідно до нових реалій: львівський оптовий ринок Шувар просто кипить (стільки народу, тим більше в несезон я там іще не бачив), переселенці відкривають кафе й перукарні на заході України, середні й великі інвестори перебудовують логістику з чорноморських портів на автомобільне та залізничне сполучення з Європою. Економіка “гуде” від активності, як вулик. Тут час почав грати на нас, бо поки російська економіка зв’язується щоразу новим набором санкцій, українська — відбудовується. Визволення Києва — це величезний крок в економічному плані, бо не тільки економіка столиці займає значну частину у ВВП України, а й внутрішні економічні зв’язки та відносини дуже часто будувалися через Київ.

Тут важливо зробити кілька акцентів. В економіці час — головний ресурс. Час, помножений на ефективність, — це основа всього результату економічної діяльності. З одного боку, не можна марнувати часу. Бо в певному сенсі в нинішніх умовах це — моральний злочин перед своєю країною. Потім доведеться пояснювати своїй совісті, чому цей час був змарнований та скільки життів наших братів і сестер він коштував. З іншого боку, зараз дуже часто можна почути, що кожен має займатися тим, у чому він ефективний. Це глибока економічна істина. Можна лише уточнити, що йдеться передусім про ефективність у воєнних умовах. Зрозуміло, що багатьом не сидиться на місці, руки чешуться щось робити, але голова не здатна думати що саме, тому в підсумку виходить метушня, через яку час фактично марнується. Потрібно спинитися на хвильку, вдихнути, заспокоїтися, подумати, відчути момент і себе в ньому — і рішення прийде. Украй важливо робити те, у чому ви ефективні, що може принести користь державі та що війна не зможе так просто зламати, щоб не довелося починати заново. Можна наводити конкретні приклади (від ІТ-роботи, що гарантує практично непідривний дохід, до вирощування овочів на полях заходу України, щоб замістити втрати від тимчасово окупованої Херсонщини), але насправді їх існує настільки велике різноманіття, що всіх не розкриєш. Просто не сидіть склавши руки й підходьте до цього з розумом. Не марнуйте часу й робіть це раціонально.

В економічні площині важливе правильне поводження із грошима. Щоб час грав за нас, потрібно забезпечити якомога вищу швидкість обертання грошей. Хтось максимально економить, інші віддають на армію останні заощадження. А як чинити правильно? По-перше, з точку зору макроекономіки потрібно тратити все, що заробляєте, не затримувати в себе грошей не намагатися заощаджувати (у кращому разі заощадження пройдуть через фінансовий сектор, а там вони затримаються надовго через складність процедур, а в гіршому разі ляжуть під матрац — це просто акт знекровлення економіки). Лишіть це на потім. По-друге потрібно економити ресурси, особливо стратегічні — їжу, паливо тощо, тобто все, що використовує армія, бо з постачанням можуть виникати перебої, особливо з огляду на системні ракетні удари РФ по нафтобазах України. Акцент на матеріальній, споживчій стороні зазначених ресурсів (товарів), а не на вартісній. По-третє, треба забезпечувати свої мінімальні потреби. Якщо для цього потрібно посидіти в кафе (див. четверту площину), щоб вийти з депресії, то й на це можна витратити певну суму, але бажано без надміру. По-четверте, усе, що залишається після цього, треба витрачати або армію, або на продукцію (товари, послуги, роботу) українського виробника, щоб підтримати економіку (зберегти робочі місця для тих, хто не воює), яка зможе відрахувати максимально можливу частину доходів до бюджету на централізоване фінансування армії. Не довіряєте бюджетові — віддавайте гроші волонтерам, яким довіряєте, але не марнуйте їх і не накопичуйте. Тільки в такий спосіб ми змусимо час максимально грати на нашу користь в економічній площині.

Четверта площина — психологічна. Частина українців відчула максимально можливу щільність часу, тобто нам здається, що за півтора місяці спливло принаймні десятиліття. Цей ефект, мабуть, пов’язаний із переживаннями: читаючи новини про війну, переглядаючи світлини її наслідків, ми відчуваємо глибокі емоції, ми за секунду можемо пережити те, чого до війни нам не вдавалося прожити за рік. Звідси така насиченість часу та відчуття, що ми його спалюємо, просто марнуємо. Не варто цього робити. Поки триватиме війна, доти з’являтимуться драматичні картини звірств, страждань, руйнувань. Ми по-людськи переживатимемо, але втрачатимемо волю й марнуватимемо час. Хоч така реакція — це цілком людяно та природно, але так ми граємо на руку ворогові та змушуємо час грати проти нас. Не варто залипати у стрічках новин у пошуках переживань. Краще використати цей час на благо країни, її економіки чи армії. Потрібно тримати мозок, свідомість та душу в гігієні. Тільки так ми будемо достатньо сильними, щоб вистояти та перемогти в цій війні.

Інша частина українців відчула повне спустошення, внаслідок якого час немов завмер о 5:00 24 лютого 2022 року. Аналогія тут проста: до війни наше життя було спокійне, розмірене, але кожного дня в ньому траплялися маленькі чи більші приводи для радості чи суму, а коли почалася війна, то в декого вона випалила будь-яку здатність реагувати, наче помноживши час на нуль. Ми ніби в якійсь точці перестали жити. Час спливає, але ми не живемо, не працюємо, не допомагаємо Україні перемогти. Ми марнуємо час, тож він і тут грає проти нас. Із цього стану треба виходити. Висловлюючись термінологією автомобілістів, потрібно “прикурити” з якогось “акумулятора”, тобто зарядитися енергією життя від тих, хто надихає через пісні, вірші, ще щось, тобто через якісь фрагменти творчості, які нас зазвичай найбільше надихали до війни. Тим більше, що зараз нестримним, бурхливим потоком з’являються нові елементи української творчості, які в підсумку отримують глобальний резонанс. Ми не можемо дозволити ворогові нас психологічно блокувати, тому із проявами таких депресивних станів потрібно боротися всіма способами. Інакше ми марнуватимемо час і так ослаблюватимемо нашу країну.

Із духовної точки зору, відображеної в багатьох релігіях, будь-яка війна починається зсередини, із боротьби за цілісність свого внутрішнього світу, за збереження власної душі. Борімося за це, не недооцінюймо цей фронт. Якщо кожен із нас виграє внутрішню боротьбу, то перед зовнішнім ворогом ми постанемо як надміцний, нездоланний моноліт. Кому для цього потрібна молитва — моліться, кому мудра книга — читайте, кому добре слово — спілкуйтеся. Важливо зрозуміти, що в цій площині час цілковито залежить від нас. Якщо ми його не марнуємо, то і в інших сферах ми змусимо його працювати на нас. Якщо ж ми втрачаємо над ним контроль — ворог отримує локальні перемоги.

П’ята площина — ментальна. Ідеться про усвідомлення того, що Росія — споконвічний, ціннісний екзистенційний ворог. Поки цього усвідомлення не було, Кремль постійно мав до нас якісь претензії. Коли воно стане повним, усе закінчиться нашою перемогою. І це єдиний напрямок, у якому час постійно грає на нас. Із кожною українською втратою, кожною Бучою, кожною сиротою в єство кожного українця врізається випалене вогнем розуміння того, що Росія — це ворог. Спочатку на свідомому рівні, згодом — на підсвідомому, а потім — і на ментальному, генетичному, як свого часу Голодомор чи інші маркери нашої ідентичності. Російські пропагандисти переконують, що варто Кремлю захопити контроль над Україною та увімкнути тут свою пропаганду, як через кілька місяців українці ментально повернуться в лоно “руского міра”. Але чи можна стерти з пам’яті ненависть, випалену там картинами звірств, учинених колись “братнім” народом?

Ментальний зсув, який переживають українці протягом останніх півтора місяця, робить неймовірно багато: він нас об’єднує, мотивує, змушує змінюватися в кращу сторону. Зрештою, він робить так, щоб під ногами в нелюдів палала земля. Поки що ми можемо недооцінювати, який безцінний соціальний актив отримали. Але він уже працює разом із часом на нас. Це видно неозброєним оком. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що багатьох українців він мотивує робити конкретні кроки в кожному з названих попередніх напрямків. Але щоб виграти війну, потрібно, щоб ментальний зсув повністю завершився та щоб ті, хто ще з якихось причин має сумніви, або змінили свою думку, або зрозуміли, що вони не є частиною цього народу, не мають з ним нічого спільного, та не заважали йому будувати своє майбутнє на своїй землі.

Війна — це зміни. Вони відбуваються в часі. Тому час зараз — на вагу золота. Щоб перемогти, ми мусимо дорожити ним і раціонально його використовувати. Бо кожної години, яку ми марнуємо, гинуть наші брати й сестри. Хіба може бути щось важливіше за це?

Любомир ШАВАЛЮК