В українській політиці бідних немає

Спочатку той сюжет показав один із провідних телеканалів, який пов‘язують із відомим українським бізнесменом. Згодом те відео стало надбанням інтернету і нині активно коментується. Родина Симоненка наполягає, що будинок належить синові лідера КПУ, який займається бізнесом. Бі-Бі-Сі запитала політичного оглядача і автора книжок про українських політиків Сергія Руденка, наскільки переконливими є твердження про юридичну належність розкішного будинку лідера комуністів, і чи насправді це важливо, чи тут радше треба говорити про стиль життя української політичної еліти.

— Симоненко ніколи не приховував, що його син працює чи працював у комерційному банку. Справа зовсім в іншому: практично всі українські політики розповідають про будь-які свої статки або майно як про статки своїх родичів. Наприклад, варто згадати Юлію Тимошенко.Президент Ющенко назвав її навіть бомжем під час виборчої кампанії 2010 року, бо у людини, яка колись керувала великим підприємством, не виявилося навіть власного житла. Тому не дивно, що Петро Симоненко так нервово реагує на запитання про його нерухомість, адже українському комуністу не личить жити у великих маєтках, і тим паче, не личить демонструвати якісь свої статки. Але приховувати і говорити не всю правду про власне майно — це традиція всього великого політикуму. Стало традицією жити у великих маєтках, їздити на “Мерседесах”, літати на приватних літаках, возити коханок до Парижа, купувати дорогі речі і потім демонструвати це всьому народові. А після цього розповідати, що я такий бідний, я тільки про державу і думаю. Поки у нас не буде декларацій про видатки державних службовців та політиків, поки не будемо бачити, що реально людина купує — доти ми не будемо розуміти, хто у нас знаходиться в політиці, що це за люди і чим вони живуть, і головне, за чий кошт вони живуть.

- Чи, на вашу думку, запровадження декларації про видатки має також поширюватися і на найближчих родичів відомих політиків? Бо зрештою Петро Симоненко міг би оприлюднити декларацію про видатки, де було б записано, що він купив новий візочок для дитини, а будинок би не був згаданий, оскільки юридично це будинок не його, а його сина.

— Я думаю, що декларація видатків певним чином би вирішила цю проблему. Хоча, можливо, до цього треба ставитися набагато прагматичніше і підходити диференційовано. Я певен, якщо податкові інспектори проїдуть по містечках, що вже повиростали навколо Києва, подивляться, хто живе у цих маєтках, і після цього зажадають від цих людей податкові декларації… То, я думаю, не один Петро Симоненко червонітиме перед червоним електоратом, а дуже багато представників і Соціалістичної партії, і Прогресивно-соціалістичної, і багатьох інших партій будуть давати пояснення і розповідати, що, мовляв, наші діти, онуки чи діди якісь залишили ці маєтки у спадок. Або ці маєтки вони начебто орендують. Я думаю, що таких людей на вищих щаблях в Україні є дуже багато — кілька сотень точно, які не можуть пояснити, звідки вони взяли гроші, але живуть дуже розкішно.

- Насправді, так cамо живе і віце-прем’єр Тігіпко, але про нього всі знають, що він тривалий час був у бізнесі, заробив мільярдні статки, йому, власне, і нема чого приховувати. А от Симоненко або інші комуністи вживають улюблені фрази “боротьба з компрадорським капіталом” чи “олігархічними кланами” і водночас стають на очах електорату частиною цієї олігархічної еліти. Наскільки це може вдарити політично по електорату лівих партій?

— За даними фонду Еберта в Україні, ліву або лівоцентристську ідеологію підтримують приблизно 20% громадян України. При цьому на будь-яких виборах за лівих голосує не більше 6-7% громадян. Це означає, що виборці не вірять лідерам лівих або лівоцентристських партій, які зараз є в Україні, і таким чином висловлюють їм вотум недовіри. Якщо готових проголосувати 20%, а голосує лише 7%, то це означає, що 13% не вірять нинішнім лідерам. І недарма не вірять, тому що насправді ця вся історія, яка відбувається навколо маєтку Петра Симоненка, — свідчення того, що людина декларує одне, в тому числі ідеологічно, а живе зовсім за іншими принципами. Такі ж історії можна розповідати про численних лідерів більшості партій, тому що — повірте — в українській політиці бідняків немає.