Торговельна війна. Москва має сприйняти нову реальність

До 22-ї річниці незалежності України ключовою темою тижня залишався її геополітичний та цивілізаційний вибір. Вітчизняні урядовці не переставали відчайдушно шукати формулу, яка допомогла б їм і далі втримуватися на двох стільцях, однак почали дедалі чіткіше сигналізувати про те, що в крайньому разі готові відмовитися саме від “стратегічного” партнерства з Кремлем. Проміжні підсумки в цьому сенсі було підбито під час серії візитів наших високопосадовців до Брюсселя та Москви, а також низки спеціальних заходів та прес-конференцій на українську тематику, проведених упродовж останнього тижня європейськими й російськими високопосадовцями. 26 серпня відбувся візит Миколи Азарова до Москви, де він мав рандеву із прем’єром Дмітрієм Мєдвєдєвим. Наступного дня секретар РНБО Андрій Клюєв злітав до Брюсселя, де зустрівся з єврокомісаром із питань розширення та політики сусідства Штефаном Фюле (а 29-го столицю ЄС відвідають також усі три лідери української опозиції: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок). 28 серпня відбулося спеціальне засідання комітету із закордонних справ Європарламенту, присвячене українському питанню в контексті політичних наслідків торговельної війни проти Києва з боку Москви.

Головною темою всіх цих зустрічей стали перспектива підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС і його наслідки для торговельно-економічних відносин із Росією. Наразі офіційна інформація свідчить, що Київ та Брюссель стали ще більш налаштованими на укладення Угоди на саміті Східного партнерства у Вільнюсі, хоч це й далі пов’язують із досягненням прогресу бодай у більшості з висунутих під час саміту Україна — ЄС у лютому вимог із так званого списку Фюле. Віктор Янукович у своєму виступі до Дня Незалежності заявив, що “для України асоціація з ЄС має стати важливим стимулом для подальшого формування сучасної європейської держави… Одночасно ми маємо зберегти та продовжити поглиблення наших стосунків, інтеграційні процеси з Росією, країнами євразійського співтовариства, іншими світовими лідерами та новими центрами економічного розвитку”, тобто, скажімо, Китаєм чи Індією. Андрій Клюєв під час згаданого візиту до Брюсселя запевнив, що “практично усі досягнуті на саміті в лютому домовленості між Україною та ЄС будуть виконані. У цьому напрямку узгоджено працюють усі гілки влади нашої країни в тісній взаємодії з профільними структурами ЄС, Ради Європи та ОБСЄ. […] в українському парламенті є консенсус щодо євроінтеграційних планів…”

Водночас у випадку з Москвою наразі виходить “розмова німого із глухим”, викликана тим, що в Кремлі не бажають чути нічого від Києва, окрім відмови від підписання “суїцидальної” Угоди про асоціацію та повернення до інтеграції з Митним союзом. Судячи із заяви Дмітрія Мєдвєдєва під час зустрічі із Миколою Азаровим, у Росії все ще сподівалися, що після “виховних заходів” у вигляді нещодавньої торговельної війни українська делегація буде сприйнятлива до відмови від асоціації з ЄС та приєднання до МС, наприклад за умови розширення потенційних преференцій. Утім, що ці надії не виправдалися, стало зрозуміло відразу-таки після рандеву, коли перший віце-прем’єр-міністр Росії Іґорь Шувалов заявив, що дальші переговори РФ та України щодо одночасної інтеграції Києва до ЄС та Митного союзу “безглуздо далі проводити. Українці хочуть знайти формат, який був би сумісний. Але ми намагалися показати, що це просто неможливо...”

Ця заява важлива тим, що росіяни самі на високому офіційному рівні зруйнували одну зі своїх ключових міфологем у боротьбі за втягування України до МС, визнавши: їхні запевнення, мовляв, “вступ України до Митного союзу не суперечить європейській інтеграції”, від початку були абсурдними. Тим часом Микола Азаров на першому-таки засіданні уряду після зустрічі зі своїм російським колегою, 28 серпня, чітко заявив, що обом країнам потрібно сприйняти нову реальність, яка полягає в тому, що Україна та РФ будуть учасниками різних інтеграційних утворень — Європейського та Євразійського союзів відповідно: “На певному етапі різних інтеграційних процесів, у яких беруть участь як Росія, так і Україна, стратегічним партнерам (якими є наші країни) необхідно уточнити позиції і виробити проекцію взаємодії в умовах, які змінюються”. Мовляв, офіційний Київ сприймає появу Митного союзу та Євразійського економічного союзу від 1 січня 2015 року як “реальність, у якій треба працювати”, але при цьому очікує, що Москва стане “теж сприймати як реальність” асоційоване членство і створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Російські посадовці порівняно невисокого рангу дедалі менше приховують істерику із приводу нової реальності у відносинах з Україною. Відповідальний за втягування Києва до Митного союзу радник Путіна Сєрґєй Ґлазьєв заявив, що в разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС Україна втратить навіть статус спостерігача при Митному союзі, “перестане бути для нас стратегічним партнером… зникне як суб’єкт міжнародного права”. І не приховує причини відповідної паніки, “оскільки всі свої дії в торговельній сфері вона повинна буде погоджувати з ЄС. Україна не зможе кроку зробити назустріч нам без того, щоб ЄС дозволив їй це зробити… Це великий удар для Росії. Ми всіма силами хотіли б цього уникнути”. Тим часом сам Владімір Владіміровіч змушений апелювати до більш “практичних” мотивів, які мали б переконати, що йдеться не про вражені імперські амбіції Кремля, а лише про виключно економічні застереження. Наприклад, нині російська сторона запевняє, що жорсткі “захисні заходи” Митного союзу стосовно України будуть необхідні виключно для того, щоб унеможливити реекспорт через її територію європейських і турецьких товарів. Із цієї причини серйозно стали обговорювати навіть можливість виходу членів МС або самої Росії із Зони вільної торгівлі країн СНД.

Утім, якби росіян справді непокоїла загроза реекспорту через Україну товарів із третіх країн, то посилення митного режиму точно не мало б стосуватися таких ключових статей вітчизняного експорту до Росії, як наприклад, більшість видів продукції машинобудування, хімії чи металургії, яким турецькі чи європейські виробники не конкуренти. Адже не виробляють у ЄС чи Туреччині локомотивів та іншого устаткування радянського зразка. А за тими товарними позиціями, за якими реекспорт справді не виключений, реально було б знайти механізми, які унеможливили б рух товарів із третіх країн через територію України до Росії. Якщо відповідні пропозиції врегулювання торговельно-економічних відносин Москва відкине, то це лише підтвердить, що причини митних санкцій криються в політичній площині й зумовлені категоричною неготовністю Кремля сприймати нову реальність відносин із Україною як асоційованим членом ЄС. Однак у такому випадку виходом залишатиметься тільки готовність якнайповніше використовувати інструментарій СОТ, підтримку в переговорах із боку Євросоюзу і сприйняття як вимушеної необхідності втрат частини ринків у Росії та пошуку заміни для них. Іншого шляху в умовах, що склалися, просто не залишається.

Олександр КРАМАР