Тихо. Вшановується пам'ять

Найбільше в цьогорічній церемонії відзначення Дня Перемоги в Європі 8 травня, тобто аналога нашого українського Свята Перемоги 9 травня, у Вашингтоні в Національному меморіалі Другої світової війни, розміщеному напроти славнозвісного Монумента Вашингтону, запам’яталася гра скрипки. Мелодія сумна-сумна, непафосна, навіть неурочиста. Скромна й тоскна, що залишає більше простору й шансів для чергового переживання людської трагедії, якою є будь-яка війна й через десятиліття після її закінчення, ніж усі бучні марші й воєнні хіти у виконанні гламурних поп-зірок разом узяті. Під цю мелодію квіти до стіни, викладеної золотими зірками, цьогоріч клали Генеральний секретар НАТО Андерс фон Расмуссен, начальник штабу армії США Вільям Кейсі, високопосадовці з Європи. Кожна золота зірка в стіні — сотня життів американців, що загинули на фронтах Другої світової. На щастя, церемонія обійшлася без пафосних довгих промов.

При цьому, хоч як дивно, жодного перекриття прилеглих вулиць, жодних грубих охоронців, що розштовхували б на всі боки все живе, навіть малих дітей і паркових білок. Американці й туристи, що спокійно прогулювалися навколишніми алеями, навіть і не здогадувалися, що поруч десь покладає квіти всесвітньо відомий Расмуссен.

Церемонія була відкрита для всіх охочих. Однак назбиралося їх не так і багато — переважно представники організацій ветеранів закордонних війн США, туристи, випадкові перехожі, чию увагу привернула та сама сумна мелодія скрипки. Крім того, можна було ідентифікувати пару-другу ветеранів Другої світової. “Американські ветерани цієї війни помирають по 15 тис. осіб на день. За десятиліття нікого не залишиться”, — коментує один із учасників війни.

“Ми вшановуємо ціну свободи” (We mark the price of freedom) — такий надпис зроблено в камені меморіального комплексу. Але в сучасному історичному наративі США цій заплаченій ціні за свободу якогось особливого місця, схоже, не відведено. Молоді американці на запитання про те, що для них є День Перемоги в Європі, знизують плечима. Для них 8 травня — це насамперед День матері. Всі переймаються тим, яку листівку відправити своїй мамі, якщо вона живе в іншому місті, що приємного зробити для неї, якщо вона поруч, куди піти з родиною відпочити. Причому для простих американців, якщо вони не історики, політологи, журналісти, це свято перемоги американців над німцями. Про Радянський Союз вони й не згадують. Узгодити між собою й поселити у своїй свідомості два мало поєднувані факти: спільну з Радянським Союзом перемогу над нацизмом і холодну війну з ним же, яка розпочалася лишень через чотири роки після того, — непросто. Друге усвідомлюється, перше стирається. Так пояснюють психологію сприйняття свята в сучасній Америці. За межами Вашингтона в інших містах, за поодинокими винятками, жодних великих заходів, приурочених Дню Перемоги в Європі, не відбувається.

І це зважаючи на те, що в Другій світовій війні США втратили 405 399 солдатів та офіцерів. Більших втрат в історії своїх воєн Америка зазнала лише під час Громадянської війни 1861—1865 років між північними та південними штатами. Стенлі Войтушик (Stanley Wojtusik) — американський ветеран Другої світової. Він живе у Філадельфії, звідки до Вашингтона автівкою їхав дві години, щоб відвідати урочисту церемонію. Він має польське коріння й радий будь-кому, хто може промовити до нього хоча слово польською. Стенлі Войтушек служив у Європі в підрозділі бойової піхоти в 1943—1945 роках, пройшов Бельгію, Люксембург, Францію, Німеччину. День перемоги зустрів під Дрезденом. На запитання, як йому, юному американцеві, велося по прибутті на Західний фронт Другої світової війни, відповідає: “Це було дуже, дуже жахливо. Ти раптом опиняєшся там, де в тебе стріляють. І ти, відповідно, маєш в когось стріляти, і це неуникно. Поки ми чекали підкріплення від союзників, було взагалі скрутно”. У автора цієї статті після таких слів постає запитання, на яке, однак, уже немає, кому відповісти. Нині покійні дідусі, що пройшли цю війну, ніколи не говорили такого про неї. Вони, вочевидь, багато страждали внутрішньо, були травмовані психологічно до кінця життя, але ніколи не говорили про свої переживання так відверто й просто, як Стенлі Войтушик із Філадельфії. Чому? Інший менталітет, скутість радянських людей, що не відчували права на індивідуальне переживання трагедії, невміння артикулювати свій біль, а отже, і невміння його полегшити? Тимчасом сер Войтушик обертається, щоб привітатися з одним із генералів американської армії. Потім віддає військову честь комусь із знайомих ветеранів: Salute you! На його костюмі немає нагород, медалей. А саме рясні медалі ветеранів, рідних дідусів, складені в старій валізі чи у трюмо, — це один зі спогадів дитинства по інший бік Атлантики на пострадянських теренах.

Після закінчення Другої світової американські учасники бойових дій отримували належну соціальну, матеріальну підтримку, пільги. “Коли я повернувся додому, то мав можливість чотири роки навчатися безплатно в коледжі, — розповідає Стенлі Войтушик. — І так я став учителем соціальних дисциплін. Дуже вигідна професія, зізнаюся. Три місяці літа щороку вільні!” Після війни він поїхав до Польщі відвідати свою бабусю, що залишилася там жити. Його розповідь про війну поступово перетікає у спогади про ту повоєнну подорож на історичну батьківщину. А йому вже час повертатися до Філадельфії. Ветеран ще відповідає знайомим на запитання про здоров’я. Глядачі й учасники церемонії розходяться. На їхнє місце приходять нові відвідувачі Національного меморіалу Другої світової війни.

Жанна БЕЗП'ЯТЧУК