Хвиля популізму ще не сягла піка. Це довели нещодавні вибори в Німеччині й Австрії, де успіх партій, що виступають проти міграції та глобалізації, показав: питання несприйняття еліт та іноземців зараз стоїть гостріше, ніж будь-коли раніше, серед тих, кому набрид статус-кво. Урок дала й Америка, де Дональд Трамп удвічі активніше намагається сподобатися своєму розлюченому електоратові. Останній його жест — позиція на перемовинах стосовно угоди про північно­американську зону вільної торгівлі НАФТА, яка, най­імовірніше, знищить, а не переформатує її.

Але такі засоби не діятимуть. Скасування НАФТА непомірно вдарить по простих робітниках, які підтримують Трампа. Жорстка політика щодо іммігрантів ніяк не покращить економічні умови в Східній Німеччині, де 20% виборців підтримали ультраправу “Альтернативу для Німеччини”. Утім, самонищівний характер популістської політики не зменшує її привабливості. Тож мейнстримні партії повинні пропонувати своєму електоратові, який відчуває себе покинутим, кращі перспективи на майбутнє, де більше враховуються географічні реалії, які зумовлюють обурення політикою.

Точки сили

Економічна теорія вчить, що нерівність між регіонами зникає, коли бідніші (і дешевші) залучають інвестиції та зростають швидше, ніж багатші. ХХ століття підтвердило цю теорію: прірва між доходами американських штатів і європейських регіонів звужувалася. Але зараз це вже не так, і заможніші регіони віддаляються від бідніших. Це географічне розходження має помітні наслідки. Дитина, народжена серед 20% найбідніших мешканців багатого Сан-Франциско, має удвічі більше шансів у дорослому віці потрапити до 20% найбагатших, ніж така сама з Детройта. Очікувана тривалість життя хлопчиків, народжених у лондонському районі Челсі, приблизно на дев’ять років довша, ніж у їхніх однолітків із Блекпула. Можливості для людей, що застрягли в безперспективних місцях, обмежені, і від цього страждає економіка в ширших масштабах. Якби всі американці останні 50 років жили в регіонах із високою продуктивністю, економіка США зростала б удвічі швидше, а не як це сталося за згаданий період насправді. 

Політика допомоги малозабезпеченим нехотячи поглиблює проблеми відсталих регіонів. Виплати безробітним і хворим дають змогу вижити в проблемних районах тим, кому найважче знайти роботу. Хоча без цього їм не лишилося б іншого вибору, як переїхати

Такі розриви зумовлені потужними факторами. У сучасній економіці дедалі більшої ваги набирає масштаб. Компанії з велетенськими базами даних можуть найефективніше “навчати” свої комп’ютери; соціальна мережа, у якій зареєстровані всі, найпривабливіша для нових користувачів; фондова біржа з найбільшим пулом інвесторів — найкраще місце для мобілізації капіталу. Повернення до масштабів створює ситуацію, коли постають нечисленні компанії-суперзірки, скупчені в нечисленних “суперзіркових” місцях. Усі інші залишаються позаду.
Зі збільшенням нерівності між регіонами люди стають менш мобільними. Відсоток американців, які щороку переїздять зі штату в штат, із 1990-х зменшився наполовину. Типовий американець непосидючіший за середньостатистичного європейця, та все одно й він живе не далі ніж за 30 кілометрів від своїх батьків. Це частково пояснюється демографічними зрушеннями, зокрема збільшенням відсотка сімей, у яких працюють обоє з подружжя, і необхідністю піклуватися про старших членів родини. 

Але більше тут винна неефективна політика. Захмарні ціни на житло в багатих містах відлякують новоприбулих. У Європі через брак соціального житла люди віддають перевагу дешевим багатоквартирним будинкам. В Америці переїздам не сприяє те, що дозволи на професійну діяльність часто поширюються тільки на конкретний штат, і така сама система соціальної допомоги. Пенсія вчителя, який усе життя прожив в одному штаті, може удвічі перевищувати пенсію того, що змінив місце проживання під час роботи.

Хоч як дивно, політика допомоги малозабезпеченим нехотячи поглиблює проблеми відсталих регіонів. Виплати безробітним і хворим дають змогу вижити в проблемних районах тим, кому найважче знайти роботу. Хоча без цього їм не лишилося б іншого вибору, як переїхати. Соціальне забезпечення робить капіталізм не таким жорстоким для окремих людей, але воно консервує проблеми, від яких потерпають на місцях. 

Ласкаво просимо в еру місця

Що ж робити? Один із варіантів — сприяти переїздам. Успішні регіони можуть будувати більше житла й інфраструктури для новоприбулих. Взаємне визнання кваліфікації між штатами чи державами сприяло б міграції туди, де можна працювати найпродуктивніше. Утім, підвищення мобільності має й зворотну побічну дію. Відплив талантів із безперспективних районів поглиблює їхні проблеми. З від’їздом продуктивної робочої сили розмивається місцева податкова база, а соціальні й пенсійні зобов’язання зростають.

Щоб не допустити такого сценарію, політики давно намагаються підтримувати безперспективні регіони субсидіями. Але така “регіональна політика” в найкращому разі працює зі змінним успіхом. Південна Кароліна заманила до себе в 1992 році BMW і побудувала успішний автопромисловий кластер. Тим часом структурні фонди ЄС, наприклад, стимулюють виробництво й зменшуються безробіття лише протягом того часу, поки триває фінансування. У Каліфорнії є 42 підприємницькі зони. У жодній зайнятість не зросла. Тож політикам було би краще зосередитися на активнішому поширенні технологій і бізнес-практик із регіонів, що мають високі показники. Політика, спрямована на посилення конкуренції, може зменшити концентрацію промисловості в певних місцях: остання висотує з економіки динаміку й зосереджує всі здобутки від зростання в руках небагатьох компаній у лічених регіонах. Допомогти може також підтримка кластерів через стимулювання приватних інвестиційних фондів, які зосереджуватимуться на розвитку конкретних регіонів.

Ще сміливішим кроком може стати розширення місії місцевих вищих навчальних закладів. У ХІХ столітті в Америці відкрили багато державних технічних університетів. Вони мали поширювати передові методи серед фермерів і управлінського персоналу невеликих міст та в сільській місцевості. Місцеві коледжі в США могли б відіграти цю роль і зараз, уже з новітніми технологіями. Так само функціонує мережа прикладних технікумів у Німеччині. Політики можуть повчитися в Amazon: коли компанія почала шукати локацію для своєї другої штаб-квартири, великі міста мало не билися за те, щоб заманити до себе цього гіганта інтернет-торгівлі. 

Тож уряди можуть розміщувати державні науково-дослідні центри (на зразок Національного інституту охорони здоров’я США чи Європейської організації з ядерних досліджень) у містах, які пропонують найкращі плани для реформування своєї політики й державних інвестицій. Це посприяє поширенню нових ідей, а для проблемних регіонів стане стимулом вирішувати свої негаразди. 

Але чи не найбільша потреба в тому, щоб політики навчилися інакше мислити. На думку прогресистів, боротьба з бідністю вимагає соціальної допомоги. Лібертаріанців — свободи для економіки. Обидві течії фокусують увагу на людях. Але в умовах, коли на ситуацію комплексно впливають демографія, соціальне забезпечення та глобалізація, цього недостатньо. Аби розвіяти обурення тих, хто залишився на узбіччі, потрібно зрозуміти: місце теж має значення.

The Economist