Сто днів петиціям. Перший млинець нанівець

Так склалося, що ХХІ століття диктує нам свої правила. Новий для України, але апробований у світі  інструмент прямої демократії, електронні петиції, вже більше 100 днів як функціонує в Україні.

Спробуємо підвести проміжні підсумки.

Отже, приблизно сто днів тому на сайті президента України з’явився новий електронний ресурс , який викликав неабиякий інтерес в активних українців. Перші петиції набирали по 25 тисяч підписів за 3-4 дні, що виявилося несподіванкою для влади. Тоді ж виникла дискусія, для чого влада запустила сервіс петицій: для імітації реформ, для виявлення латентних процесів у суспільстві чи все ж з метою почути думку громадян.

Доля петицій в Україні може бути різною. Усе залежить від влади: як вона буде реагувати на петиції, що наберуть необхідну кількість підписів. З одного боку, їх можуть перетворити у профанацію, тоді можна вважати, що цей інструмент прямої демократії було впроваджено лише для того, щоб “понизити градус” суспільного невдоволення. З іншого боку, якщо влада буде адекватно реагувати на суттєві пропозиції громадян, то петиція стане реальним інструментом комунікації між суспільством і владою.

За 100 днів, що минули, ми побачили певну динаміку.  На сьогодні існує декілька площадок де можна створити чи підписати петицію: сайт президента України, сайт  Верховної Ради, сайт Київської міської ради  та ще у міських радах 13 міст України.

І якщо на сайті президента підписна активність є високою (з 28 серпня створено більше  18 тисяч петицій), то інші електронні площадки є досить інертними. Скажімо на сайті ВР, за майже півтора місяці, створено лише 164 петиції і лише одна набрала необхідну кількість голосів. Проте навіть на сайті президента України спадає підписна активність громадян. Для прикладу, на початках, створювалися по 8 тис. петицій щомісячно. У листопаді таких ініціатив було лише близько 2 тисяч.

І тут є декілька причин.

Перша — це зміна способу  ідентифікації авторів та підписантів петиції. До технологічних змін вдалися уже під час роботи сервісу. І якщо ідентифікація особи за ідентифікаційним кодом є прийнятною для державного органу, то запропонована АП  ідентифікація особи за банківськими картками лише двох банків, Ощадбанку і Приватбанку, викликає здивування.  Усе це наслідки недосконалого законодавства, яке приймалося скоріше як данина моді, а не як продуманий, процедурно досконалий нормативний акт.

Друга причина — це реакція влади на петицію. Як тільки громадяни побачили, що влада пасивно реагує на ініціативи від народу і петиції коментуються, а не призводять до реальних дій,  то, відповідно, інтерес до них почав зникати. Українці діють за принципом: якщо влада ігнорує нас, ми починаємо ігнорувати владу.

Ще у вересні я застерігав, що відсутність чіткого і зрозумілого законодавчого регулювання функціонування петиції може звести її нанівець. Як і передбачалося, інтерес до петицій почне згасати, і люди знову можуть вийти на вулицю з мітингами і протестами. Варто було б регламентувати петиції новим законом. Зокрема:

1. Прописати визначення терміну “петиція”.
2.  Обмежити створення і підписання петиції виключно громадянами України.
3. Встановити обмеження для дублювання подібних за змістом і суттю петицій.
4. Встановити відповідальність модератора за зловживання.
5. Встановити вимоги до інформаційно-телекомунікаційних систем, які використовуються для підписання петиції та інтерфейсу веб-сторінки.
6. Обмежити електронні ресурси для створення петиції виключно на веб-сайті президента України та веб-сайтах міських голів.
7. Визначити, яким чином реалізується петиція, яка набрала 25 тисяч підписів громадян.

Проте віз і нині там. Тож петиції з ефективного механізму комунікації між громадянами та владою поступово перетворюються у такі собі радянські колективні звернення, які колись клалися під сукно або, у кращому випадку, закінчувалися банальною відпискою.

Ігор КУРУС, журналіст, координатор громадської кампанії “За відповідальну владу”