Правильна “калібровка” союзу
Питання постачання озброєння Україні — ще одна ілюстрація того, як змінилися стосунки із Заходом.
На порозі третього місяця війни Київ нарешті може похвалитись тим, що йому вдалося повністю зламати цю тенденцію. І то не лише в таких далеких від війни країнах, як Болгарія чи Словаччина, але й у головних лобістах інтеграції Росії у західний світ — Німеччині та Франції.
“У нас зараз є топ-10 улюбленців, які реально допомагають дуже круто. Там є очевидні країни типу Естонії чи Польщі, які завжди розуміли, що таке Путін. Але є і Чехія, яка виявилась дуже активною. Нідерланди за нас рвуть. Канада. Штати дають у грошах найбільше допомоги, але, звичайно, драйвером всього є Британія. Штати часто дають більше, тільки щоб не відставати від Лондона”, — розповідає УП один із членів дипломатичної команди Зеленського.
Допомагати Україні стало модно й обов'язково, західні суспільства самі знизу тиснуть на своїх політиків.
“Тепер, щоб ви розуміли, наші західні партнери починають наперед самі анонсувати, що вони ще поставлять Україні. І часто навіть трохи перебільшувати, чисто для ефекту. Часом Джонсон чи Шольц щось анонсують, Резніков одразу дзвонить своїм колегам, що от давайте, ваш лідер заявив. А вони починають петляти, що це не так, щось не так зрозуміли, і взагалі це не вам”, — розповідає один із наближених до глави МОУ співрозмовників УП.
Але головне зрушення в питаннях озброєння відбулося навіть не в площині “чи давати”, а у питанні “що саме”. Початково партнери були єдині у своїй політиці постачати Україні зброю радянського виробництва.
По-перше, щоб Україна могла одразу її використовувати і не потребувала довгих курсів навчання для військових. По-друге, радянська зброя на Заході не дуже й потрібна в силу своєї моральної застарілості.
Однак одна річ — накопичувати зброю на складах, а інша — використовувати її на полі бою.
“Значить, сіли ми з партнерами і давай рахувати, де у них що є. Наприклад, снаряди радянського стандарту калібру 152 мм. Всі склади ми уже вигребли, якщо вони десь лишились, то там, де нам не продадуть: у Росії чи якихось її союзників. Виробництво порахували, кажуть нам, що можуть у місяць виготовляти тисяч 5 таких снарядів. Але Залужному в день треба тисяч 5”, — розповідає один із силовиків команди Зеленського, залучених у переговори.
“Тому нарешті почули нас і вирішили, що так, легше і продуктивніше дати Україні гаубиці натовського стандарту 155 мм, а під них уже снарядів по всьому світу десятки виробників. І так з усім. Ми кажемо: давайте ми уже відправимо до вас пілотів учитись літати на ваших літаках. Бо скоро ж все одно вони сюди полетять, хоч ви й опираєтесь,” — додає співрозмовник.
Треба визнати, за останні тижні питання поставок західної зброї нарешті зрушило з мертвої точки. Особливо після доленосної зустрічі міністрів оборони вільного світу на американській військовій базі у Німеччині “Рамштайн”.
До чисельного піхотного озброєння, яке зіграло важливу роль в успішності української оборони, поступово починає додаватись західне важке, наступальне озброєння.
У країну приїжджає бронетехніка з різних куточків світу, ударні безпілотники, нарешті прибули 5 повноцінних дивізіонів (80 штук) новітніх американських гаубиць М777.
Більше того, головнокомандувач ЗСУ Залужний обмовився в розмові зі своїм американським колегою про поставки реактивної артилерії західного зразка: систем M142 HIMARS та М270 MLRS. Ці новітні системи, які перекривають за дальністю радянські аналоги, стали дуже серйозним чинником для зміни балансу сил на фронтах російсько-української війни.
Найбільша помилка Путіна
Позиції України і та Росії під час майбутніх реальних мирних переговорів визначатимуть фронт і ситуація на ньому. Зараз сторони шукають свої “остаточні” військові аргументи, й у росіян їх поки що потенційно більше.
Щоправда, днями заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд сказала, що застосування Путіним ядерної зброї проти України буде найгіршим рішенням у його житті.
Та, здається, своє найгірше рішення російський диктатор уже ухвалив, напавши на Україну 24-го лютого. Масштаб його прорахунків просто глобальний.
Не маючи інших домінантних переваг, Путін хотів силою зброї швидко повалити Україну, а з нею і повністю змінити баланс сил у Європі.
Якби Київ впав за три дні, це б зробило Москву одним із детермінуючих центрів впливу в Європі. ЄС стиснувся б до власних кордонів, втративши можливість “м'якої експансії” на Східну Європу, а головне — позиції США в Європі зазнали б дуже потужного удару.
Путін прорахував усе, окрім малесенької дрібнички — здатності й готовності України боротися за себе. Як, до речі, і наші західні партнери, котрі теж знехтували цим фактором.
А він виявився ключовим у цій глобальній битві. Опинившись в епіцентрі зіткнення двох тектонічних плит геополітики, Україна не зникла, а навпаки виразніше піднялася над навколишнім ландшафтом.
На якийсь час вона стала тією горою, в тіні від якої Захід отримав шанс на швидку консолідацію та реорганізацію.
І саме Америка, як би іронічно це не звучало, отримала нагоду реально стати great again.
Уже згадана зустріч у “Рамштайні”, де американські командири не просили у колег розуміння, а ставили задачі й давали чітко зрозуміти тим, хто сумнівається, що час сумнівів минув — це і є образ нового укладу сил у вільному світі.
Україна в цьому новому укладі є вістрям стріли. Моральна й емоційна планка, яку задав Зеленський світу своїми промовами, підхоплена такими людьми як Джонсон і Байден, по суті, буде визначати нову етику цілого Заходу. І вже визначає.
Недаремно ж кожен наділений хоч незначними повноваженнями політик світу нині намагається проявити себе на правильній стороні російсько-українського конфлікту.
Усі, хто обирає для себе іншу сторону, сторону Путіна, ризикує повторити і його шлях — санкцій, ізоляції, виключення зі світових глобальних інститутів, ланцюжків поставок і доступу до технологій.
По суті путінська Росія стає наочною моделлю миттєвої ізоляції для інших автократій світу. І передусім для Китаю, який так інтегрований у глобальну економіку, що навіть частина “російських” санкцій означала б для нього катастрофу.
У своїй бункерній затуманеній реальності Володимир Путін хотів домогтися зміни світопорядку й таки отримав її. Щоправда, зовсім протилежну за модулем, ніж сподівався: Росія поступово опиняється на узбіччі глобальних процесів.
Україна стала частиною цих трансформацій, але вони чужі їй і за масштабом, і за змістом. Київ ніколи не цікавився глобальними іграми такого розмаху й не претендував на світове домінування.
Більше того, на відміну від решти, Україна платить за цю трансформацію життями, містами, територіями та, ймовірно, майбутнім. Знищення економіки та інфраструктури, депопуляція, масові переселення, десятки тисяч жертв — це реальність війни, в якій Україна живе зараз. І кожен день конфлікту тільки поглиблює нашу трагедію.
Поки світові столиці міркують про глобальне панування, Київ думає про те, як втримати Краматорськ і скільки Волновах йому доведеться самому знищити, щоб вибити звідти росіян.
Але швидке підписання угоди з Росією, на що уповає частина оточення Зеленського, навряд чи стане порятунком.
Адже будь-який варіант збереження обличчя для Путіна означає вічну потенційну загрозу для України та втрату обличчя для наших партнерів.
Як резюмував у бесіді з УП один із співрозмовників із дипломатичної команди Зеленського, Україна стоїть перед вибором — піти на угоду, щоб зменшити страждання народу, чи битись до кінця, сподіваючись здобути своє місце у світі:
“Класно мати лідера з серцем та чутливого до людського страждання, без жартів. Але іноді треба знайти в собі сили принести жертву, маючи можливість заглянути в майбутнє”.
Роман РОМАНЮК
