Психотипи гібридної війни

За рік протистояння на Донбасі в зоні АТО виробилася ціла низка психотипів людей, що почали не тільки сприймати війну виключно прагматично — як неминучість, від котрої нікуди не подінешся, а й асоціювати своє нечасте мирне життя з тим-таки конфліктом, часто постаючи перед об’єктивами телекамер як інформаційний продукт цієї самої війни. Загалом можна виділити три такі “соціальні обгортки”.

Передусім це образ “героя”, взятий у лапки саме тому, що особи, які його на себе приміряють, нагадують про свій героїзм виключно в мирному се­редовищі словами “я за тебе воював”. Без прив’язки до ідеологічного боку питання: такі люди об’єктивно присутні як у лавах ЗСУ, так і серед бойовиків, із тією лише різницею, що “ополчення” з огляду на постійну дислокацію всередині міст дедалі частіше використовує саму війну для тиску на тих, хто все ще не записався до лав “Збройних сил Новоросії”. Загалом лінія поведінки таких людей бере початок саме з думки про священний характер війни, коли будь-який її учасник відчуває моральний “борг” тих, хто зостався осторонь.

Так, у Донецьку широкого розголосу набув випадок, коли троє бійців “ДНР” стали дорікати двом хлопцям у автобусі тим, що “не бачили їх на полігоні” та що вони тут спокійно роз’їжджають містом, доки “герої республіканської гвардії” проливають за них кров. Фраза “я за тебе воював” у психологічному сенсі обов’язково залишає слід невдоволеності на все життя, коли, навіть повернувшись із війни, боєць почувається аж ніяк не героєм, котрим він бачив себе в реальних боях, а “простим смертним” із такою самою неякісною комуналкою, хамством у маршрутках і байдужістю офіційних структур.

Ще однією дійовою особою на соціальній сцені війни може бути мучеництво тих, хто залишився на окупованій території з проукраїнськими поглядами й за кожної зручної нагоди нагадує про це собі та всім навколо. Зрозуміло, демонстрація того, що в зоні АТО є українські патріоти, просто необхідна, але в спілкуванні з такими людьми щораз частіше помічаєш нотки мазохізму, коли розповіді про злигодні життя в окупації переплітаються із задоволенням від думки про унікальність і цінність свого становища. Такі люди вбачають у своєму перебуванні тут уже самоціль, і часто багато з них готові справді терпіти небезпеки, на які вони наражаються через об’єктиви телекамер, висловлюючи свої переконання в соціальних мережах або в розмовах із тими, хто таки покинув окуповані міста.

Дуже часто можна почути варіації на тему “ну ми ж не пацюки, щоб утікати” або “та ми ж тут пересиділи найжахливіше! Що вони там знають, у своєму Києві, ці переселенці?”. Усе це взагалі-то є своєрідним різновидом думки “я за тебе воював”, тільки з цивільним відтінком. Тоді як більшість “німих” патріотів або змогла адаптуватися до соціальних реалій “ДНР” і знайти тут роботу, або продов­жує співпрацю із ЗСУ на рівні волонтерів та інших, “тісніших” варіантів.

Нарешті, ще одним продуктом війни на Донбасі (мабуть, найбільш поширеним) став образ “жертви”: цю нішу займають виключно прихильники “русского міра” та “народних” ідей, вельми часто озвучуваних російськими каналами. Мова аж ніяк не про тих жителів регіону, що реально потерпіли від обстрілів, незалежно від їхніх поглядів, — лишень про той прошарк суспільства, який почувається “жертвами війни” навіть стоячи біля прилавка з хамсою і таранею. Психологічна лінія “ми постраждалі” вибудовується на єдиній лише підставі: “карателі пригнічують донбаський народ”. І якщо образ мученика бере свій початок у добровільному перебуванні в зоні АТО, то “жертовність” ідейних прихильників “ДНР” живиться протилежним — думкою про те, що вони й не повинні звідси втікати. Цих людей, які часто не втратили ані майна, ані близьких, не влаштовує сам факт присутності України поблизу їхніх домівок, і що ближча ця межа, то більше “мук” і “випробувань” випадає на їхню долю. Зрозуміло, російська новинна картинка поширює цей соціальний шаблон на весь Донбас, зображаючи населення як підконтрольних “ДНР”, так і “окупованих Україною” міст однією суцільною жертвою “нацистської агресії”.

На закінчення слід сказати, що справжня війна мовчазна. Ті, хто втратив у боях руки й ноги, друзів, будинки і квартири, близьких і родичів, ніколи не стануть зайвий раз нагадувати собі про це, перетворюючи глибоко особисту трагедію на елемент соціальних та інформаційних запитів на нещастя. В інформаційному полі війною торгують не менше, ніж ковбасою на ринку, і ті, хто опинився в епіцентрі бойових дій, на жаль, часто несвідомо стають розмінною монетою в цих торгах, коли на LifeNews, та й на низці українських телеканалів вишиковуються цілі черги охочих якомога мальовничіше розповісти про те, як учора палахкотів їх будинок або загинув сусід, але вони, як і раніше, терплять.

Станіслав ВАСІН