Про конфлікт Тодурова та Супрун

Про такий новий рік та Різдво редакції сайту TRIGGER годі було й мріяти. Фейсбучна перепалка між директором Київського міського Центру серця Борисом Тодуровим та в.о. міністра охорони здоров’я Уляною Супрун  не просто залучила багато відомих осіб до діалогу, але примусила багатьох учасників визначитися за кого вони: за “білих” чи за “червоних”. Визначеність — це розкіш для нашого соціуму, а для медичного середовища небачена розкіш, й загалом ми мали б всі радіти з цього. Але вся справа у тому, що визначеність у цій суперечці абсолютно не означає визначеності в питаннях добра і зла. Ми не можемо сказати, що Уляна Супрун чи Борис Тодуров є втіленням абсолютного зла, зло завжди має домішки добра. Навіть Сталін та Гітлер не були абсолютним злом. Але хочемо прямо сказати, що іде боротьба зла зі злом. Більшого зла з меншим злом. В нашому розумінні більше зло — Супрун, менше — Тодуров.

Для того аби підкреслити важливість правильного розуміння двобою між двома посадовцями в медицині, дозволимо собі провести історичні паралелі. Ситуація дуже нагадує Україну літа 1941 — року конфлікту двох колишніх друзів Гітлера та Сталіна, які у 1939 році спільно розв’язали ІІ світову війну. Ми розуміємо що події в МОЗ початку 2017 та в середині 1939 у Європі явно не співставні, але саме у такій спосіб ми хочемо показати, що сама по собі визначеність може не мати нічого спільного з добром і поступом до кращого.

Тоді, у 41-му, українцям треба було робити вибір: або йти з Червоною армією, або тікати від мобілізації і, дочекавшись німців, запропонувати їм свої послуги в аграрному бізнесі, або йти служити Гітлеру і допомагати йому наближати “перемогу”, або… Або брати в руки зброю і битися і з німцями і з москалями.  Українці робили різний вибір, більшість — помилковий. Помилковий не лише тому, що цей вибір не дав можливість створити власну державу, а тому що цей вибір мав трагічні цивілізаційні та філософські наслідки. Цей вибір перекрутив з ніг на голову розуміння добра і зла не лише в Україні, а й у Європі — зло почало називатися добром лише тому, що воно перемогло інше зло.

Але повертаємося до наших днів.  Для того, щоб розібратися в ситуації поговоримо про обох учасників конфлікту більш детально. Почнемо з Уляни Супрун. Ми у своїх текстах не втомлюємося чіпляти до її посади приставку “в.о.”. Ця приставка багато про що свідчить і також характеризує саму Уляну Надію. Відсутність реакції на приставку “в.о.” для громадянки США вказує, що ця людина здатна на компроміси. Причім на компроміси не з власним сумлінням, а на компроміси всупереч власному гонору. Супрун погоджується на “в.о.” за ради справи, оскільки щиро вважає, що робить корисну справу для України.

Далі, пані Супрун не такий простий волонтер, як нам про неї розповідають. В.о. міністра діє чітко за домовленостями та директивами, які вона отримала від Порошенка та Гройсмана. За  п’ять місяців вона показала себе людиною команди, яка здатна грати за правилами. Так, у неї повно незграбних висловлювань та провальних  інтерв’ю, але у неї немає жодного конфлікту всередині команди та жодного конфлікту з людьми, котрі її призначили.

Непорозуміння з державним секретарем МОЗ було викликано з причин загрози зриву домовленостей по реформах. Очевидно, що після запевнень, що все іде за планом та хвилюватися не треба, конфлікт швидко залагодився.

Але… Відсутність конфліктів з Кабміном протягом п’яти місяців водночас негативно характеризую керівницю МОЗ. В січні 2017 уже можна говорити про компроміси із сумлінням та про нещирість Супрун. Будь-яка пересічна людина із медичного середовища, потрапивши в умови роботи Кабміну за 5 місяців легко виявить фальш та приховані недобрі наміри вищого органу виконавчої влади. Якби Супрун залишалася б такою ж щирою як і п’ять місяців тому, то вона обов’язково прозріла та повідомила б про це громадськість.

Якщо сюди додати нерозуміння нічого в реформаторській справі, абсолютний авантюризм при погоджені на цю посаду, то фігура Супрун виглядає дуже не привабливо.

У реформаторській непрофесійності Супрун, хочеться виділити політичну складову. В.о. міністра  не розуміє, що відгородитися від критики і не звертати увагу на критиків можна лише у тому випадку, коли ти довів свою легітимність, пройшовши повний політичний цикл. Так, прикладів в Україні політичної легітимізації медичного реформаторства майже не було, а зневажливим ставленням до критики грішили всі попередні міністри. Але Супрун не врахувала, що маючи в анамнезі громадянство США, вона не може себе поводити так, як ніби прибула з Узбекистану, ігноруючи при цьому місцеві традиції поведінки та комунікацій. Взагалі дивне поєднання — поводити себе як узбечка і при цьому не враховувати традицій і культури місцевої еліти.  

Супрун також не враховує, що вона не є самостійною політичною фігурою, або хоча б особою, яка користується суспільною довірою та повагою, ну, наприклад, як Семен Глузман. Виконуючи доручення Уряду Супрун не враховує, що на неї поширюється негативна проекція низького рівня довіри та політичного рейтингу Гройсмана і Порошенка, про що свідчать соціологічні опитування.

Причиною ж конфлікту з Тодуровим стала відсутність будь-яких переваг, які б компенсували недоліки. Можливо професор Тодуров і якось пережив би зневажливе ставлення до себе, якби Київський Центр серця отримував від держави ліки та витратні матеріали бодай на попередньому рівні.

Що стосується прихильності Супрун до міжнародних закупівель, то цю перевагу ще треба вміти представити. Хочеться нагадати, що функцією МОЗ не є економія бюджетних коштів. Функцією МОЗ є вчасне забезпечення пацієнтів якісними і дешевими ліками. Заяви про економію сотень мільйонів гривень нікому не потрібні, якщо із запізненням на цілий рік, а зекономлені кошти на закупівлі ідуть умовному Авакову на придбання чергових рюкзаків. Ну й абсолютно по-дикунськи звучить аргумент, що за придбання медикаментів в Україні тепер відповідає Crown Agents. Якщо МОЗ більше не відповідає за закупівлі для Центру серця, то за нього відповідає уряд, і про це треба так і казати. Але це ж треба навести тінь на Гройсмана (як бачимо у цій частині пані Супрун засвоїла елементи місцевої культури). Взагалі з такою уявою про управління та політику ми докотимося до того, що за вчасність пенсій в державі відповідатиме МВФ. І це при тому, що сам факт нездатності держави чесно закупити ліки без допомоги міжнародних організацій сам по собі є ганебним. Тобто хвалитися тут особливо нічим.

Тепер про Бориса Тодурова. Безперечно, критика МОЗ та Уляни Супрун — це не позиція. Критика МОЗ — це реакція професора на образу і зневагу. Якби МОЗ закупив ліки та витратні матеріали для Київського Центру серця, напевно, ми б ніколи не дізналися, що Crown Agents є поганою організацією, яка рік тримає мільйони доларів у себе на рахунках, а потім закуповує не те, що її просили. Ну й  врешті, а чим відрізняється Центр серця від інших центрів, інститутів та лікарень?

Справедливості ради треба сказати, що Борис Тодуров ніколи не позиціонував себе політиком від медицини й тому немає зобов’язань перейматися долею всієї медицини загалом. Це особистий вибір людини. Більшість академіків та директорів інститутів і цього не роблять, що робить Борис Тодуров — не захищають своїх інститутів.

Що стосується звинувачень на адресу Тодурова щодо закупівлі медикаментів у минулі роки за завищеними цінами і причетності до так званої фарммафії, то тут також можна поставити запитання, а чим таким директор Центру серця відрізняється від інших директорів та головних лікарів великих лікарень? Що взагалі можна закинути керівнику установи, яка недофінансовується? Цілком можливо, що у такий спосіб “заробляються” гроші для якихось інших цілей. Натомість позиція Бориса Тодурова відрізняється він інших керівників. В рамках корпоративного егоїзму (і у цьому також немає нічого поганого) пан Тодуров піднімав питання фінансування медичної сфери загалом. І нехай ще поки кардіолог не дуже розбирається у макроекономічних показниках і плутає відсоток зведеного бюджету з відсотком від ВВП, але крім нього цього ніхто не зробив. Також в рамках корпоративного егоїзму директор Центру серця намагався при міністрові Квіташвілі вирішити питання стандартизації та тарифікації медичних послуг та вирішити проблему офіційної оплати послуг іноземними громадянами. А це дуже важливі ініціативи потрібні усій медицині, яких ми не бачили і не чули від інших директорів та керівників. Ось багато чого можна прочитати за посиланням.

Безперечно Борис Тодуров вихований системою, системою порочною з відповідними правилами гри. Безперечно в його інституті є блат, протекціонізм і авторитаризм. Безперечно є спроби одночасно бути бюджетною структурою і займатися бізнесом. Безперечно ніхто не збирається свідомо виходити в поле конкуренції і щодня доводити своє право залишатися директором інституту. Але, по-перше, є очевидні спроби частково виправити/лібералізувати ситуацію, по-друге, людина робить реальні справи і в частині медичної діяльності є корисною соціуму. Яку користь приносить пані Супрун разом з міжнародними закупівлями сказати важко.

Претензії, як і всім іншим відомим медичним персонам, Борису Тодурову можна висувати щодо їхньої політичної діяльності, яка є обов’язковою складовою життя великих і відомих не залежно від їх бажання займатися політикою.

Ми далекі від думки, що дії Тодурова якимось чином узгоджені з Медведчуком і що Борис Михайлович діє в рамках ретельно спланованої акції з дискредитації когось і чогось (дискредитувати в принципі нічого). У нашій країні взагалі нічого не планується, тим більше ретельно. Швидше є намагання використати помилки та слабкості, це так.  Однак пропозиція від Медведчука надати юридичну підтримку є дуже показовою і її не треба недооцінювати.  

Ми багато критикуємо владу, міністрів і ще багато кого, але ми ніколи не отримували і не отримаємо пропозицій щодо допомоги чи співпраці від таких людей як Медведчук.

Не є секретом, що Надія Савченко давно перетворилася з героїні на посміховисько. І винен у цьому зовсім не Медведчук. Причиною є роздвоєння свідомості внаслідок громадянської та політичної незрілості. А Медведчуки завжди знайдуться. Людина може добре оперувати на серці чи влучно стріляти з танку на повному ходу, проявляти дива героїзму, але бути абсолютно інфантильною в політичному сенсі. Ознакою політичного інфантилізму є нездатність виокремити ворога і вжити адекватних дій.

Станом на 7 березня 2014 року будь-який нормальній людині було очевидно, що товариш Аксьонов був ворогом України. Від Тодурова ніхто не вимагав повертаючись з Феодосії після відвідування морських піхотинців заїхати до Сімферополя і вбити Аксьонова, але відмовитись від будь-яких контактів з гобліном і його хворою мамою він був зобов’язаний. До речі, така поведінка є також ознакою хохляцтва. Фіни виграли свою війну з росією саме тому, що їхні жінки не перев’язували рани червоноармійцям, а відступали разом з лінією фронту.

Загалом конфлікт між Тодуровим та Супрун матиме малу соціальну користь. Шанси на перемогу Тодурова є вищими, але ця перемога мало  позначиться на вітчизняній медицині, навіть якщо Борис Михайлович вийде за межі інтересів Центру серця. Професор Тодуров є і залишиться добрим кардіологом, але країні потрібні зрілі політики від медицини здатні жертвувати.

Очевидно, що Порошенко та Гройсман спробують зам’яти конфлікт шляхом задоволення інтересів директора Київського Центру серця з кількох причин. Головною з них є потреба протримати на плаву Супрун та її молоду команду. Опосередковані дані свідчать, що команда МОЗ є керованою і діє в інтересах вищою політичної влади — ламає і ріже на металобрухт все що лишилося після 25 років спустошення та свавілля.

Чи піде на мирову Тодуров — побачимо. Але при будь-яких розкладах навряд чи він обере шлях Юлії Володимирівни.

На останок хочеться сказати, що нинішнє керівництво МОЗ і пов’язані з ним проблеми, які виникли в Національній Академії Медичних Наук України, Київському міському Центрі серця — це закономірний наслідок політики ізоляціонізму, конформізму та інфантилізму медичної еліти.

Анатолій ЯКИМЕНКО, Володимир САВЧЕНКО