— Справді війна для мене почалася ще в 2014 році: я брав безпосередню участь у ній. Скажімо так, повномасштабне вторгнення не почалося несподівано, але я хотів вірити, що щось зміниться, що цього нападу, все ж таки, не буде. До нас (на засідання парламентського комітету з питань нацбезпеки — ІФ) приходили представники вищого військово керівництва країни і кожен озвучував свою версію: хтось казав, що війна буде за декілька годин, хтось у це не вірив.
За день до вторгнення, 23 лютого, ми вже розуміли, що ось-ось і воно таки станеться. Питання було лише в тому, умовно кажучи, завтра чи післязавтра. Тобто було очевидним, що рішення про вторгнення прийняте, але навіть путін сам не знає, коли саме.
24 лютого мені зателефонувала колега, сказала, що путін щойно оголосив про початок “спеціальної операції”, а я саме почув вибухи в районі аеродрому “Жуляни”. Згодом також був дзвінок від брата з-під Каховки, який сказав, що йдуть обстріли в районі Чаплинки. І я зрозумів: все, війна почалася.
— Уранці 24 лютого ви також були на засіданні Верховної Ради, на якому запроваджували воєнний стан…
— Так, звісно. Ми, народні депутати, тоді відразу ж усі списалися в чаті, мовляв, що робимо. Вирішили, що зустрічаємося в комітетах… Думаю, це було не найкращим рішенням, але на той момент воно було таким. Зараз я вже розумію, що це було дуже небезпечно, бо напевно що росіяни могли завдавати ударів по будівлі Верховної Ради в тому числі. Потім усі зібралися під куполом — і був проголосований закон про воєнний стан. Після цього ми вже почали розподіляти, хто чим займатиметься, та думати над тим, як узагалі організовувати оборону, що потрібно для Міноборони, які рішення варто ухвалювати швидко…
При цьому ми ще не бачили масштабів. Хтось думав, що, може, просто вдарять по об’єктах критичної інфраструктури і на цьому все й закінчиться: налякають і далі вестимуть переговори. Хтось думав, що буде загострення на Донбасі: вони там далі підуть, а тут просто завдаватимуть ударів.
— Чому, все ж таки, воєнний стан не запровадили раніше, а натомість пізно ввечері 23 лютого Рада ввела надзвичайний стан?
— Я виступав за воєнний стан. Більше того, ще за декілька місяців до вторгнення я виступав за призив резервістів і підготовку армії до ведення оборони. Бо це і тренування, і ми зекономили би багато часу. Думаю, настане час — і ми розповімо про ті дискусії, які точилися, які були аргументи щодо того, чому не потрібно резервістів приймати, які економічні показники наводилися… Я ж думаю, що коли виникає питання безпеки, то економічні показники не мають значення, бо ось ми зараз бачимо, що сталося.
Вважаю, що хтось на той момент ще недооцінив ситуацію. Бо, скажімо так, ГУР (Головне управління розвідки Міністерства оборони України — ІФ) повідомляло на засіданні нашого комітету зі 100%-ю впевненістю, що буде війна, а інші сили безпеки та оброни не були точно впевнені в тому, що війна буде завтра. Більше того, в ГУР назвали чітку дату, причому вже навіть третій або четвертий раз. Тобто спочатку нам сказали, що буде в грудні, далі — що в січні, а потім — що в лютому Тому звичайно, коли щось кажуть, а воно не відбувається, то починаєш аналізувати, в чомусь сумніватись… Але за день до вторгнення прийшов генерал Буданов (начальник ГУР Міноборони України, керівник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Кирило Буданов — ІФ) і сказав, що напад буде завтра о п’ятій ранку. Ми бачили, що ситуація нагнітається, але думали, що можливо, хтось іще щось переламає політично, хоча таки розуміли, що війська повинні бути готовими робити все, щоб не допустити повномасштабної війни.
— Тобто ми мали дуже точні дані нашої розвідки, також було попередження від президента США Джо Байдена за кілька днів до вторгнення, що Росія нападе найближчим часом, але керівництво держави напрочуд спокійно це сприйняло?
— Багато хто просто не міг повірити в такі масштаби війни і що вони можуть мати місце в XXI столітті. Може, це глобальні речі, але коли розвідка повідомляє… Думаю, Буданов це говорив на основі своїх розвідувальних ресурсів, до того ж, ГУР має тісні контакти зі Сполученими Штатами, які надавали йому інформацію. Він зміг проаналізувати і зрозумів, що справді є загроза саме вторгнення. Інші, можливо, розуміли, що загроза є, але певно, сподівалися, що питання глобальної загрози можна ще відвернути.
Тим паче, знову ж, коли перед цим уже називалося кілька різних дат, а вторгнення не відбулося, то робився висновок, що росія грає м’язами. Та й вони дуже цікаво заходили: не створювали певних ударних угрупувань, а просто йшли батальйонами, які стояли вздовж усього кордону. Вони не розраховували на такі сильні бойові дії: думали, що зайдуть, їх тут зустрінуть із квітами, що народ стане на їхній бік, а бойових дій їм вести не доведеться. Тому вони заходили в похідних, а не в бойових порядках, як це повинно відбуватися і є розвідувальною ознакою того, що може відбутися. Можливо, це також зіграло нам на руку в тому сенсі, що ми змогли завдати їм серйозних втрат.
— Тим не менш у суспільстві лишається відкритою дискусія щодо того, чи повинна була влада попередити громадян про вторгнення і підготувати їх до великої війни.
— Думаю, влада однозначно мала попередити. Зрозуміло — не створюючи паніки. Влада отримувала багато інформації. Інша справа, що влада, як і багато хто в світі, знову ж таки, не вірила, що такий акт агресії з боку росії в ХХІ столітті можливий. Водночас постійно тривало спілкування і Головнокомандувача, і міністра оброни з нашими колегами, з партнерами. Із білорусами ми до останнього спілкувалися, і вони теж запевняли: “Та ми ніколи!” Але вторгнення таки відбулося. Це важкий досвід, коли розумом намагаєшся осягнути вчинки такої варварської країни як російська федерація та проаналізувати те, що відбувається. Виявилося, що так не працює.
— От ви згадали про Білорусь, і тому спитаю про ймовірний наступ цієї держави на Україну. На вашу думку, наскільки ця загроза реальна?
— Ніхто не знає цього. Думаю, навіть самі білоруси ще не знають, вторгнуться вони чи ні. Та й путін не знає, чи це станеться. Але я точно знаю одне: з 24 лютого ми повинні вважати білорусь ворогом, бо ця країна надала плацдарм для вторгнення російській федерації і зараз постачає їй зброю. Ми знаємо, що зі складів білорусі знімається озброєння та передається росії. Коли хтось каже, що то тільки влада білорусі — вороги, то з моєї точки розу, мовчазна згода — це теж співучасть у цьому злочині.
Республіка білорусь є для нас ворогом, і ми повинні сприймати це саме так, будуючи нашу оборону та ведучи бойові дії. Зрештою, ми так і робимо, тому що значна частина наших військ могла би битися за схід, за південь, проводити контрнаступи, але вона зараз тримає оці 1080 км кордону із білоруссю.
— Ви зараз воюєте па півдні, зокрема на Миколаївському напрямку. Ситуація там залишається складною. Днями прес-офіцер Миколаївської ОВА Дмитро Плетенчук зокрема заявив, що Росія не відмовилася від планів захопити усі південні регіони України з подальшою окупацією Молдови. Чи може цей сценарій бути втілений?
— У тому, що битва за південь — ще попереду, я впевнений, як і в тому, що ми в ній переможемо. Але багато чого в перспективі залежатиме від того, як ми захистимо наш схід.
Якщо росія, умовно кажучи, його захопить (звісно, я хочу вірити, що цього не відбудеться), і в неї залишаться сили та засоби, то російські війська зможуть просто вийти на адмінкордони (вони ставлять собі це за перемогу), зробити там оборонні рубежі, передислокацію та продовжити наступ на південь. Це є в їхніх планах, тобто це те, що вони теж анонсували.
Я впевнений, що в їхніх імперських амбіціях досі залишився намір позбавити Україну виходу до Чорного моря, і, як вони кажуть, повернути “ісконно рускіє зємлі” та показати, що вони буцімто возз’єдналися. Росія ж із 90-х років наробила багато квазіреспублік, які можна на пальцях перерахувати: Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, “Л/ДНР”, Придністров’я, — і от вони зараз таким чином намагаються їх легалізувати і з’єднати між собою. Вони вважають, що вийде, коли зроблять це з “Л/ДНР” і з Придністров’ям, тобто вони будуть між собою з’єднані. Вони мріють далі про Херсонську, Одеську, Миколаївську “республіки”, які потім зможуть приєднати до себе.
— Відбити Херсон — багато військових називають це одним із наших стратегічних планів. Наскільки важкою бути ця битва?
— Наступати завжди важко, набагато важче, ніж оборонятися. І це знає кожен солдат, який на фронті. А ще — дуже важко мотивувати солдатів до наступу, бо потрібні сильні командири, вольові, та правильна підготовка. По факту ми маємо бойовий досвід: він зазвичай полягав у веденні оборони на Донецькому та Луганському напрямках, але зараз — трохи інша війна, і щоб звільняти наші території, потрібно наступати. Це повинен знати кожен, хто відступає. Іноді це потрібно. А часом буває й таке, що хтось за малодушності кидає позиції, і от він має пам’ятати, що через це можуть загинути сотні людей, які підуть ці позиції повертати. І артилерійський вогонь противника не стане меншим від того, що він відійшов на 100 чи 200 метрів назад. Як і вбивати не стануть менше. Просто вони заберуть більше землі.
Тому так, повернення Херсону — це наше стратегічне завдання. Його треба повернути, як і інші наші території. І, на мій погляд, Херсонський напрямок може стати одним із пріоритетних саме для проведення нашого наступу. Але для цього потрібно створити умови — це техніка, це особовий склад, навчений і підготовлений, це вибір правильних напрямків, тобто все, що передбачає військовий статут.
— Наприкінці травня ви заявили, що Україні під час війни з Росією необхідно отримувати від партнерів більше сучасної техніки для ураження противника на великих відстанях, а також артилерії та бронемашин для наступальних і ударних угруповань. Наскільки змінилася ситуація за понад місяць?
— Техніка з’явилася. Більше того, я вже на власні очі бачив, як вона працює, як вона коригується, які вона має можливості (вони значно вищі, ніж у техніки радянського зразка). Певно, я повторюсь, але таки скажу: нам все ще потрібна техніка — сучасна і багато. Не розповідатиму, скільки її вже прийшло і пішло. Але якщо взяти, наприклад, самохідну гаубицю, тобто самохідну артилерійську установку “Мста-С” (2С19), то їх у російської федерації, тільки за відкритими даними, 600 одиниць. Уже не кажу про “Гвоздики” й “Акації”, яких у Росії набагато більше. Як і про “Урагани”, “Гради” і “Смерчі”. Тому коли я чую заяви про те, що Україні передали чотири гаубиці або чотири РСЗВ (реактивна система залпового вогню — ІФ), то як будь-який військовий розумію, що цього недостатньо.
Ми розуміємо, що російська федерація зараз робить усе для того, щоб визначити конкретну кількість того, що нам передають, і вони активізували всі свої спецслужби в країнах Європи, Північної та Південної Америки, Австралії, щоб знати, звідки техніка заходить, де відбувається розвантаження, де вона перетинає кордон із Україною і якими шляхами йде на фронт або де вона скупчується, щоб завдавати ракетних ударів.
Водночас я впевнений і в іншому, що цифри значно більші, але недостатні, і ленд-ліз повинен бути ленд-лізом. І ми маємо говоримо про серйозний ленд-ліз, тобто такий, що буде спрямований на перемогу: партнери мають давати те, що нам потрібно для ураження ворога системно. Тому що можна, наприклад, дати гаубиці, але не дати безпілотники, і ми можемо просто стріляти по координатах скільки завгодно, але при цьому не бачити, чи є там техніка, змінив противник позицію чи ні. Разом з тим ми повинні будемо навчитися максимально “вичавлювати” з цієї техніки — тоді вона буде ефективною.
— Обговорюючи потреби фронту, варто зупинитися й на втратах. Днями керівник фракції “Слуга народу” та глава делегації України на переговорах з РФ Давид Арахамія заявив, що у протистоянні з росіянами щодня гинуть та отримують поранення до тисячі українських захисників. Інформація про цю кількість зараз активно озвучується керівниками держави на міжнародних майданчиках. Хоча до цього влада публічно не проговорювала число загиблих бійців. Як вважаєте, чому саме зараз на цьому акцентується?
— Мабуть, у керівництва держави є певна стратегія, щоб показувати масштаби цієї війни. Я противник того, щоб говорити про втрати саме в медійному просторі. При цьому, можливо, з партнерами нам дійсно варто ділитися такою інформацією, мовляв, дивіться, через те, що в нас немає такого озброєння й техніки, у нас — великі втрати, а щоб захистити бійців, нам треба більше бронежилетів, нам потрібно збільшити дальність до ворога. Мабуть, в Офісу президента — інша стратегія: якщо про втрати всім розповідати, то люди це побачать і чогось нам більше дадуть. Але знову ж, я проти того, щоб озвучувати втрати під час війни, бо про це дізнається ворог, розуміючи, де вони є ефективними, і навпаки.
Я спілкувався з військово-політичним керівництвом, і знаю, що ці втрати є меншими. Можливо, були певні дні, коли були й такі втрати, тобто до тисячі. Але за моїми даними, втрати — в рази менші. Важливо ще розуміти, що саме вважати втратами: це вбиті чи поранені, бо у військовому розумінні, поранені — це теж втрати. Тому що людина вибуває: її треба лікувати, а замість неї шукати іншого.
— Щодо пошуків заміни, думаю, доречно буде торкнутися мобілізації. Той же Арахамія зауважив, що Україна може мобілізувати ще два мільйони осіб і довести таким чином загальне число мобілізованих до трьох мільйонів. Наскільки об’єктивною є ця потреба на сьогодні?
— Така кількість мобілізованих ситуацію не змінить. Наприклад, зараз у нас уже мобілізовано орієнтовно 700 тисяч людей. Росіян же наступає набагато менше, але вони наступають на техніці, за рахунок чого захоплюють території. Ми повинні зважати на те, як іде зараз сучасна війна. Я завжди наводжу приклад: візьмемо 100 танків, в кожному з яких — по троє людей, тобто загалом це 300 людей. Думаю, 100 танків, при вмілому їх застосуванні, можуть зробити набагато більше, ніж тисячі людей, навіть десятки тисяч людей. Тому треба йти шляхом саме забезпечення технікою, під яку й мобілізовувати людей і вести їх у бій. А не просто ми зараз намобілізуємо три мільйони… І що? Це ж не наполеонівські війни, коли люди шаблями вирішують усе на полі бою. Так, певна кількість мобілізованих нам потрібна, щоб замінювати корпуси резерву. Але потрібно піднімати зараз наш оборонно-промисловий комплекс, змушувати його працювати, ремонтувати, виготовляти та давати конкретну зброю, якою можна вражати противника.
— Два роки поспіль ваша фракція заявляла про те, що Міноборони зриває державне оборонне замовлення. Чи аналізували ви, наскільки це вплинуло на стан озброєння нашого війська зараз, тобто на момент початку повномасштабної війни з РФ?
— Свого часу в Раді я розповідав про важливість стратегічних ракет дальнього ураження, які можуть летіти до 2 тис. км. Усі ці два роки я говорив про ракетну програму: що це буде фактором стримування саме для російських військ. Навіть була ситуація, коли на одному з каналів я сказав, що не потрібна ядерна зброя, а просто ракети, які можуть летіти до тисячі кілометрів. Бо в росіян є атомні станції, в які ми можемо цілеспрямовано поцілити. Тобто по факту за відсутності ядерної зброї ми могли би володіти можливістю нанесення ядерних ударів. Оце та зброя, шляхом розроблення якої країні треба йти. Це зброя стримування агресора, а не оборонна зброя. Якби ми могли вражати їхні аеродроми, тактичні групи на підступах на їхній же території, вони це розуміли би, — і не було би цього вторгнення.
Щодо зірваних оборонних замовлень. Був такий пан Таран на посаді міністра оборони, і я вважаю, що відповідальність за той час, коли можна було підготуватися, лежить на ньому, на його заступниках. Було багато питань, які були просто саботовані, нічого не було закуплено. Ми почали війну, а на складі було декілька тисяч бронежилетів усього. Оборонне державне замовлення справді було зірване два роки поспіль, а пан Таран не поніс жодної ані кримінальної, ані політичної відповідальності. Може, перед ним було якесь завдання, якщо всіх це влаштовувало. Але факт лишається фактом: за цих два роки ми могли значно ліпше підготуватися, ніж це зробили.
— Війна “спише”?
— Думаю, не спише. Принаймні у мене не спише, та у багатьох патріотів. Я тому і планую надалі залишатися в політиці, тому що для мене наша успішна країна та її розвиток, в тому числі її оборонних спроможностей— то вже сенс життя. І до відповідальності повинні бути притягнуті всі, хто щось робив, не доробив або цілеспрямовано давав чи виконував ці завдання, скажімо так, щодо саботажу.
А взагалі, оборонний бюджет тепер у нас має бути найвищим, бо загроза буде постійною і ми від цього нікуди не дінемося. Знову ж, треба буде нещадно карати тих, хто саботуватиме оборонні замовлення.
— Та й загалом, як країна ми матимемо дуже змінитися, тобто абсолютно цивільних людей, вочевидь, в Україні вже не буде. Бо й так упродовж попередніх восьми років для частини співгромадян існувала не їхня війна, а якийсь там далекий Донбас…
— Росіяни насправді прорахувалися, бо маючи такі чисельні спецслужби, вони не зчитали справжні настрої людей і повірили, що все буде, як на Донбасі, в Абхазії або в Придністров’ї. Деякі українці мали проросійські погляди, бо “у нас же спільне минуле, а тому нам треба дружити з росіянами”. Але цих же людей я тепер бачу в строю з автоматами. Вони могли мати нейтральне ставлення до росії, але в жодному разі їм не потрібна була війна на нашій території. Росіяни думали, що їх зустрічатимуть із квітами, а натомість велика кількість цивільних громадян передавали нашим військовим координати ворогів, яких ми знищували. Я взагалі скажу, на початку війни було знищено багато ворогів саме завдяки допомозі цивільних.
— В Україні 12 червня набув чинності закон, який дозволяє бійцям тероборони виконувати завдання у районах бойових дій. Ви є автором цього документу і на його ухваленні наполягали ще в січні — майже за місяць до повномасштабного вторгнення Росії. Натомість у цілому відповідний законопроект Рада ухвалила лише 3 травня. Чому знадобилося аж три місяці? Чи не згаяли ми через це час?
— Ця норма мала бути ще тоді, коли ухвалювався закон про основи національного спротиву. На комітеті я про це говорив: що ми створюємо вид збройних сил, якому не дозволяємо воювати за свою країну. Тобто логіка була такою: тероборона стоїть на позиціях, а якщо ворог заходить, то вони беруть свої автомати і йдуть в інший район, де немає бойових дій. Я потім відразу подав цей законопроект. Чи втратили ми час? Все має бути вчасно, тому звісно, краще, якби він був ухвалений раніше. Сподіваюсь, цього часу вистачило, щоб люди підготувалися перед тим, як їх направили на якісь ділянки бойових дій.
— За даними Держприкордонслужби, з 25 лютого майже 5 тисяч військовозобов’язаних чоловіків намагалися незаконно виїхати з України. Чи варто, на вашу думку, перешкоджати їхньому виїзду? Бо якщо вони настільки не мотивовані, то чи буде користь від них на фронті в разі мобілізації?
— Вважаю, що давати можливість виїхати не можна. По-перше, в нас є Конституція, яка визначає, що захист держави — це обов’язок усіх громадян України (стаття 65 — ІФ). Не мотивовані? А хто буде мотивований до війни? Так, є такі люди, але ті, хто ніколи не брав у цьому участі, — у них інший світогляд. Я вважаю, що можна створити прецедент, коли навіть ті люди, які пішли (захищати Вітчизну — ІФ), скажуть, чому одні — там, а інші — ні. Думаю, ми можемо знайти цим немотивованим людям якесь інше застосовування: вони можуть бути здіяні на підприємствах оборонно-промислового комплексу, рити окопи, волонтерити… Але долучені мають бути всі. Не може бути так, що хтось захищає країну, а хтось збирається, їде й відсиджується собі за кордоном. Це вітчизняна війна, яка стосується кожного.
— А як ви тоді ставитесь до ініціативи нардепа від “Слуги народу” Георгія Мазурашу про позбавлення таких осіб громадянства у випадку, якщо вони не повернулися до України протягом місця?
— Конституція чітко визначає, що ніхто не може бути позбавлений громадянства. Але за це має бути відповідальність. Значить, неправильно цих людей у школі навчали та виховували їхні батьки, якщо вони можуть так вчиняти. Тому треба буде щось переглядати в освіті, культурі, вихованні.
— Наступне питання я переформулював буквально перед самою нашою бесідою, коли натрапив на допис письменниці Оксани Забужко. В ньому вона звертає увагу на те, що частина населення України визначає Росію терористом лише тоді, коли стаються влучання в цивільні об’єкти, а військові жертви для них, грубо кажучи, є нормою, бо ж війна. У підсумку Забужко зауважує: “Схоже, наткнувшись на опір “єдиним кулаком”, ворог пробує розколоти нас — на “армію” і “мирняк””. У вас немає такого відчуття?
— Зараз держава Україна та всі громадяни — це Збройні сили України, і кожен робить свою роботу. Щодо цивільних, я думаю, що такий розподіл завжди якось більше впливає на наших міжнародних партнерів, на західні країни: коли вони розуміють, що солдат — це людина, яка вдягнула форму, взяла в руки зброю і готова померти за свою країну, а цивільні — то вже інше. Це ми бачимо, як наші цивільні теж героїчно роблять свою справу, захищаючи країну. А там, на Заході, — своє сприйняття. Хоча й у наших містах, куди не прийшла війна, — воно теж інше: ті, хто не бував під авіанальотами або раніше виїхав, сприймають усе інакше.
— Моє питання ще стосувалося того, що частина людей чомусь переконана в тому, що ракети влучають у цивільні об’єкти випадково, бо промахнулися…
— У Миколаєві я практично щодня спостерігав, як завдавалися ракетні удари, їх багато було. І я був свідком завдання ракетного удару по обласній державній адміністрації, а це — велика будівля. Так от, ракета влучила чітко в кабінет голови ОДА Віталія Кіма. Тому говорити, що вони десь там промахнулися, неправильно: у них досить прицільна зброя, яка досить точно б’є. І коли вони хотіли попасти в кабінет із Чорного моря, то зробили це. Тому я впевнений, що вони зумисне обирають саме цивільні об’єкти для залякування наших людей, щоби зламати моральний дух і захисників, і тих, хто їх підтримує.
— В інформаційному просторі постійно виникають все нові й нові прогнози щодо ймовірного завершення війни. Зокрема представник Головного управління розвідки Міноборони Вадим Скібіцький в інтерв’ю “Радіо Свобода” зазначив, що вона триватиме до зими 2022 року. Яким є ваше розуміння тривалості бойових дій на території України та завершення активної фази війни?
— По факту, щоб вести активні бойові дії, в нас залишилося максимум три місяці. Далі підуть дощі, а бойові дії ми ведемо не в містах, а в полях, знаємо, що таке чорнозем і як там проходити військовій техніці… Потім почнуться холоди. Як правило, військові дії на зиму заморожуються. Чи впораємося до цього часу так, як маємо і звільнимо Крим? Я не впевнений у цьому. У нас будуть успіхи, але сказати, що ми закінчимо війну до кінця року… Дуже важко прогнозувати, бо це залежатиме від багатьох факторів, зокрема від того, скільки нам дадуть зброї та як ми підготуємо людей працювати на ній.
— Дипломат Роман Безсмертний в своїх інтерв’ю висловив думку, що в цій війні український солдат має перетнути державний кордон, бо інакше ми матимемо лише паузу перед черговим продовженням бойових дій. Чи згодні ви з цією тезою? І, на вашу думку, якою є та межа, дійшовши до якої, Україна зможе ствердити свою перемогу?
— Я думаю, що ми вже перемогли, от чесно. Я бачу наших солдатів на фронті, знаю про ситуацію, яка могла би скластися. Так, у нас є втрати, але порівняно з тим, що могло би статися і зважаючи на тих варварів, із якими ми воюємо, вважаю, що ми перемогли, бо по-перше, суб’єктивізувались як країна, як нація, яка бореться за свою свободу. І це та перемога, якої не завжди вдається досягти, навіть перейшовши кордон. Зараз наші території тимчасово окуповані, але впевнений, що вони до нас повернуться.
— Чимало українських чоловіків (та й жінок — теж), які з певних причин не боронять у ці дні Батьківщину зі зброєю у руках, борються з почуттям провини. Що би ви сказали таким співгромадянам як захисник, для котрого війна почалась “не вчора”?
— Передусім це говорить про те, що вони — порядні люди. По-друге, вони мають не тікати від повісток, а до того часу робити все можливе, щоб допомагати нашій країні. Думаю, попереду в нас ще тяжкі випробування, і ця війна, на жаль, не мине нікого і нам усім доведеться долучитися. Тому або ми всі долучимося й переможемо, або патріоти загинуть на війні, а решта стане рабами.
