Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Монополія на владу: річниця президентства Віктора Януковича

[15:31 25 февраля 2011 года ] [ Українська правда, 25 лютого 2011 ]

Оцінюючи річницю президентства Віктора Януковича можна говорити про три умовні взаємопов'язані складові, що червоною стрічкою проходили крізь весь політичний процес у країні, впливали на політику і політиків, самопочуття українського суспільства.

Пальму першості мають загальні кроки з монополізації системи влади в рамках однієї політичної команди, яка користується принципом — кадри вирішують все. Своєрідна система стримувань та противаг, яка встановлювалася вітчизняними владцями то цілеспрямовано, то стихійно у попередній українській політичній традиції, фактично зруйнована.

В системі ухвалення рішень стали превалювати тільки позиції, представлені однією владною політичною силою, пропозиції інших політиків і політичних партій практично не беруться до уваги.

Одним із наслідків відповідної системи кадрових координат та превенцій позиціонування стала фактична нівеляція ролі парламенту як такої. Верховна Рада перестала бути майданчиком для вираження різних суспільних інтересів і можливостей їхнього впровадження.

Відповідну роль парламент грав і без того далеко не завжди, проте, сьогодні країна спостерігає за своєрідною кульмінацією у знеособлюванні законодавчого органу.

Формально, наприклад, навіть 6-та сесія Верховної Ради VІ скликання була надзвичайно насиченою. Впродовж її сесії (з 2 лютого по 10 липня 2010 року) було розглянуто 1038 законопроектів, ухвалено і підписано президентом — 135, ухвалено у першому читанні — 86.

Приміром, 13 травня 2010 ВР ухвалила 76 актів, із них 5 законів, 71 постанову. Зрозуміло, що продукування законів у такій кількості не може не відобразитися на якості.

Сьогодні мова йде про дуже поступове встановлення доволі специфічної монопартійності Партії регіонів, яка кооптує у свої лави прихильників з різних політичних таборів. Тенденції до монополізації влади фактично призвели до нівеляції ролі парламенту, зведення законотворчої гілки влади до урядового адміністративного придатку, який тільки здатний затверджувати без обговорення ініціативи уряду і президента.

Для танго потрібно як мінімум двоє, і ця гостра криза парламентаризму в Україні сьогодні багато в чому пов’язана з конформізмом українських політиків, політичною корупцією, злиттям бізнесу і влади, в тому числі, й у стінах ВР.

Прагнення до монополізації влади протягом року багато в чому унаочнилося і в проведенні виборів до органів місцевого самоврядування в 2010-му.

Ще на рівні закону про вибори відбулася легалізація двозначних процедур. Наприклад, кворум для затвердження рішень виборчих комісій було зменшено до трьох осіб, і контроль над комісією мав її голова. А сам розподіл керівних посад (голів, заступників голів та секретарів) у виборчих комісіях був на користь ПР — її представники отримали 1028 відповідних посад проти 476 у опозиційних партій.

Проведення місцевої виборчої кампанії, за великим рахунком, також поставило знаки запитання над самими принципами існування електоральної демократії в Україні.

Потужна похідна від тенденції до владної монополізації — намагання встановлення контролю за медіа, поступове формування для громадської думки загальної картинки цілковитого позитиву стосовно дій влади, що само по собі також поставило під загрозу принципи свободи слова, невтручання влади в діяльність ЗМІ.

Тенденція до монополізації і контролю також відбилася на перебігу судової реформи. До закону було закладено позаконституційні важелі впливу на суддів за допомогою Вищої Ради юстиції, обрізання повноважень, принаймні поки що, специфічно кадрово опозиційному Верховному Суду України. Все це поставило чергові запитання стосовно незалежності суду від влади.

Одним із ключових моментів, опосередковано пов’язаних із судовою системою, стало рішення КСУ стосовно нелегітимності політичної реформи зразка 2004 року та фактичне перетворення країни на президентську республіку.

Відповідні процеси в Україні відбуваються під омофором політичної стабільності. Проте вона поки не принесла очікуваної економічної модернізації і не перетворила країну на “східноєвропейського” економічного тигра.

Друга складова полягає в радянізації сенсів вітчизняної політики загалом, та гуманітарної, соціокультурної безпосередньою.

Ознаки безупинної радянізації, від якої політична еліта так ніколи серйозно й не позбавлялася, проявляються у символах, корпоративній культурі, процесах ухвалення рішень без суттєвих обговорень та впровадження культури компромісу, який є властивим для європейської політичної традиції.

Радянізація навіть переводить позитивні ініціативи нової влади стосовно проголошення курсу реформ у негативний, або нейтральний бік. Адже, безумовним позитивом потрібно вважати ініціювання проведення реформ, постановку питання про їх необхідність, про потреби модернізації країни. В той же час викликає безліч питань сам спосіб, у який ці реформи проводяться, його непрозорість і двоїстість.

Так, протягом 2010 року чинна парламентська більшість змогла “протягти” і ухвалити контроверсійний Податковий кодекс, який викликав протести підприємців та Податковий Майдан наприкінці 2010 року.

Адміністративна реформа (указ президента “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади”, який передбачає скорочення низки державних комітетів, перерозподіл функцій всередині міністерств, скорочення кількісного складу державного апарату) так і не стала системоутворюючою реформою, а скоріше представляє собою заходи з оптимізації кадрового потенціалу інститутів влади, арифметичне рівняння з перестановки складових.

Причому старт відповідній оптимізації було дано не на підставі закону, чи то концепції. Незрозумілими й досі залишаються подальші напрями її реалізації. До речі, під час оптимізації, деякі функції та пріоритетні напрями політики взагалі “зависли” в системі управління, і поки незрозуміло, в якому вигляді, з якими видатками, вони “винирнуть” з управлінської мережі.

Радянізація політики також проявляється у ставленні до опозиції з боку провладної більшості, зведення її в риториці практично на маргінес політичного поля. Радянський лозунг “Хто не з нами, той проти нас!” мотивує відсутність врахування різних позицій та альтернатив.

Водночас майже не йдеться про те, що монолітна опозиція взагалі є нонсенсом, адже в самій опозиції існують протилежні погляди на суспільно-політичні процеси. Втім, українська опозиція в цілому виявилася не готовою до розвитку подій концентрації влади, реваншистських сценаріїв.

Український парламент не став площадкою для артикульованого діалогу між владою та опозицією, а дії влади були багато в чому направлені на маргіналізацію опонентів.

Неоднозначні тенденції вимальовуються при взаєминах влада-громадянське суспільство. Першій протягом року так і не вдалося суттєво змінити політику попередників стосовно якісної підтримки розвитку незалежного громадянського суспільства, створити фіскальні стимули для розвитку ОГС.

Натомість і в цьому кластері мали місце намагання з боку влади втручання в діяльність громадських організацій, посилена увага до їхніх дій з боку силових структур.

Можна побачити реінкарнацію тенденцій початку 90-тих у відносинах по осі влада-громадянське суспільство, коли критика дій влади з боку ОГС сприймається ворожо, трактується як “наймицтво” “ворогів влади”, а проблеми, які порушуються, характеризуються владою як штучні.

Відбувається своєрідна радянізація взаємин влади і суспільства, та калькуються російські сценарії створення громадянського суспільства, яке б опікувалося переважним чином соціалкою і ставилося до влади некритично.

Радянізація в соціокультурній сфері відбулася як парадоксальна деукраїнізація сенсів української культури, а будь-які акценти саме на не декларативному розвиткові української мови, україномовної культури трактуються як “націоналізм”, майже “буржуазний” та намагання “розколювання суспільства”.

Натомість українська багатовекторність у зовнішній політиці значною мірою повернена в бік Росії, й мотивує внутрішню політику. Поглиблення зовнішньополітичного російського вектору відбилося на гуманітарній політиці в бік її радянізації. Це явище актуалізується в доволі знакових речах для тієї частини українського суспільства, яке не підтримувало Януковича і сприймало його як проросійського кандидата.

Включення в культурну та гуманітарну політику прорадянських сенсів, потенційне зменшення української мови в освіті, ЗМІ, серйозні намагання ухвалення контроверсійного мовного закону, який зменшує можливості функціонування української мови, не тільки не сприяло національному розумінню, але й поглибило лінії суспільних розколів.

Україна за цей рік не наблизилася до європейської культурної ойкумени, але прямує до так званого євразійського чи то російського світу.

Лейтмотивом політики став і потужний емоційний чинник, який проявляється як своєрідний реванш по відношенню до окремих персоналій попередньої влади. 17 кримінальних справ на екс-урядовців, розмови спецслужб зі студентами, представниками церков, подекуди обмеження у проведенні мирних зібрань надають серйозні приводи говорити про політичні переслідування в країні.

Усі ці складові є загальним тлом для розвитку суспільно-політичної ситуації в Україні. В смисловому полі з боку влади активно експлуатуються лозунги про забезпечення політичної стабільності, але цей здобуток парадоксально перекривається обмеженнями політичної конкуренції, без якої є неможливими демократичні стандарти, про які так багато веде мову українська влада.

Політичні і соціальні тенденції у взаєминах влади та опозиції, влади та громадянського суспільства вказують на формування в Україні політичного режиму з авторитарними рисами, коли всі рішення в політичній сфері ухвалюються в одному центрі — президентом.

Цю тезу підкреслює й нарощування потенціалу для фактично монопартійної владної вертикалі, створення важелів впливу з боку президента на парламент, судову гілку влади. Відповідні процеси відбуваються за слабкої опозиції, неструктурованого громадянського суспільства, відсутності боротьби з боку влади з політичною корупцією і збільшенні випадків “вибіркового правосуддя”, яке діє за принципом “собі все, недругам — закон”.

Проте, все це разом узяте також викликає запитання стосовно життєспроможності такої владної системи координат, можливості утримувати електорально-рейтинговий потенціал і довіру.

Останньому не можуть сприяти погіршення економічного самопочуття громадян, вітчизняного бізнесу та незрозумілість й неприйняття значною частиною суспільства політики нової владної команди.

Без ресурсу довіри з боку суспільства проведення реформ, на які посилається влада, буде складним та неефективним. Проте у нинішньому форматі неструктурованого суспільства та слабкої опозиції в Україні ще тривалий час може розвиватися білорусько-російський гібрид політичного режиму зі всіма наслідками для політики та економіки, які з цього випливають.

Юлія ТИЩЕНКО, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.