Сонячний весняний день. Двір у нетрях спального району. Чоловік у військовому камуфляжі тягне за собою хлопця у цивільному: червона спортивна куртка, сині джинси, білі кросівки. Вони підходять до групи інших військових. Скориставшись моментом, коли військові відволіклись, хлопець поривається втекти, але двоє “камуфляжів” хапають його за руки, а третій підходить ззаду і прицільно б’є його кулаком у бік. Хлопець із зойком згинається навпіл і падає на одне коліно. Його піднімають, заламують руки за спину і вся компанія неквапом виходить з двору. Це півторахвилинне відео, зняте у Луганську — у місті, де я народився і мешкав до окупації у 2014 році. Те, що зняв на телефон з вікна випадковий свідок — не викрадення людини, а робота комендатури “ЛНР”, котра вже другий місяць за будь-яку ціну намагається виконати план “мобілізації”.
Це відео, яке швидко розлетілось по інтернету, переслав мені у WhatsApp мій давній товариш Сергій (ім’я змінене в цілях безпеки). Ще у 2015 році він був змушений повернутись до Луганська і, як тепер видається, зробив найбільшу помилку свого життя. На момент, коли я пишу ці рядки, Сергій не виходив з квартири вже 79 днів і порушення цієї безпрецедентної самоізоляції може коштувати йому життя. Справа, звісно, не в епідемії COVID-19. “Інформація про те, що у “ЛНР” та “ДНР” планують оголосити мобілізацію, почала надходити ще з осені 2021 року. Але тоді ще йшлося про доукомплектування військових підрозділів за рахунок тих, хто вже служив. Їм пропонували хорошу за місцевими мірками заробітну плату. Але вже на початку лютого 2022 року мобілізація набула примусового характеру” — розповідає журналістка Тетяна Катриченко, координаторка напряму “Проблема заручників в ОРДЛО” у неурядовій організації “Медійна ініціатива за права людини”.
Офіційно мобілізацію у “ЛНР” та “ДНР” оголосили 19 лютого 2022 року — за рахунок мешканців окупованого Донбасу Росія поповнює свої сили для наступу на Україну. Немає сумніву, що певна частина місцевих мешканців підтримувала “спецоперацію” і була готова виконати свій “громадянський обов’язок” перед самопроголошеними “республіками”. Але за всіма ознаками, цей людський ресурс вичерпався ще у перші тижні війни. Спочатку під мобілізацію підпадали чоловіки віком 18-55 років, але вже з 19 березня верхню межу підняли до 65 років (для довідки: середня тривалість життя чоловіків на Донбасі становить 62 роки). Про небажання місцевих мешканців брати участь у війні свідчить і те, що окупаційна влада проводить мобілізацію все більш жорстокими та підступними методами.
“Якщо я зараз піду в магазин, то мене скоріше за все схоплять. Якщо вийду надвір погуляти з дитиною хоча б на пару годин — схоплять гарантовано.” — розповідає мені Сергій. Він зовсім не перебільшує. Військкомати, звісно, продовжують розсилати повістки, але більшість адресатів на них не реагує. Тому “комендачі” (так у Луганську називають співробітників військової комендатури), часом перевдягнені у цивільний одяг, патрулюють вулиці, чатують на зупинках громадського транспорту, біля магазинів та інших місць скупчення людей, влаштовують облави на ринках та у торгових центрах. По Луганську їздять автобуси, в які “комендачі” вантажать тих, кого вдалося зловити — потім їх відправляють у військові частини, звідки частина з них невдовзі потрапляє на фронт. Про кількість втрат серед “мобіків” (так там називають мобілізованих) можна лише здогадуватись.
Не дивно, що вулиці колись 400-тисячного міста відчутно спорожніли. Побачити у середмісті особу чоловічої статі — окрім дитини, підлітка або геть старого — тепер неабияка рідкість. Виняток становлять хіба що російські військові, котрі на відміну від “мобіків”, користуються певною свободою. Вони вирізняються з-поміж місцевих не лише говором, але й розв’язними манерами — не дай Бог з Івана пана! Особливо, коли цей Ванька приїхав з російської глибинки і, зважаючи на перебіг “спецоперації”, поспішає взяти від життя все.
Втім, ловити людей на вулиці — справа невдячна, тому основним джерелом солдат стали підприємства. Наприклад, 10 квітня Генеральне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило, що на Алчевському металургійному комбінаті — одному з небагатьох діючих промислових підприємств “ЛНР” — за рознарядкою мобілізували одразу 1700 робітників. Причому це вже четверта хвиля мобілізації на заводі. І це ще далеко не кінець. 23 лютого лідер “ДНР” Дєніс Пушилін зобов’язав кожне підприємство “республіки” надати для мобілізації 50% персоналу чоловічої статі відповідного віку. Сумнівно, що влада “ЛНР” налаштована менш рішуче.
По законах “республік”, мобілізації не підлягають студенти вищих навчальних закладів. Але жодні закони у “ЛНР” та “ДНР” насправді не діють. Мій колега, незалежний журналіст Денис Казанський, записав інтерв’ю з “мобіками”, який взяли у полон українські військові. Одним з полонених був 20-річний Владислав, студент одного з донецьких вишів, майбутній інженер-програміст. Спочатку йому надсилали повістки, а потім просто забрали з дому і доправили до військової бази у Макіївці, потім до Бєлгорода, звідки їх кинули під Харків — на одну з найгарячіших ділянок фронту. Владиславу пощастило: “мобіків” задіяли на будівельних роботах, а коли на них натрапили українські військові, вся його рота здалася без бою.
Відсутність військових навичок не вважається перешкодою для відправки на фронт. Наприклад, на початку квітня стало відомо, що у “ДНР” мобілізували весь колектив музикантів Донецької філармонії. За повідомленнями місцевих мешканців, музикантів запросили на зйомки відеосюжету, але замість цього повезли у казарми. 12 квітня російське видання “Московський комсомолець” опублікувала пафосну замітку: “У бою під Маріуполем загинув відомий донецький піаніст”. Йдеться про джазмена Миколу Звягінцева. Доля решти музикантів наразі невідома.
На стан здоров’я у комендатурі теж не зважають. Мій луганський знайомий, назвемо його Олександром, теж змушений переховуватись, хоча у свої 52 роки має серйозне захворювання серця і повністю непридатний до військової служби. Якщо його схоплять, він може померти ще раніше, ніж потрапить на фронт. Але найбільше Олександр переживає за свого 19-річного сина, який має інвалідність ментального плану. Його також доводиться переховувати, бо на будь-які медичні документи “комендачі” просто не дивитимуться. Днями у двері їхньої квартири довго стукали співробітники військкомату. Але десятки тисяч родин у Луганську вже опанували мистецтво робити вигляд, що у помешканні нікого немає. Це трохи нагадує сюжет фантастичного горрору “Тихе місце”, герої котрого повинні ховатись і поводитись якнайтихіше, щоб сховатись від незрячих інопланетних монстрів. Але на жаль, у “комендачів” із зором все гаразд.
Ані Сергій, ані Олександр не підтримують “ЛНР”, не отримували паспорти “республік” чи Російської Федерації. Тим більше вони не хочуть воювати проти Української держави і своїх співгромадян — їх у Луганську затримали непереборні життєві обставини. А з 19 лютого виїхати з території “республік” неможливо навіть у Росію. Так що єдиний вихід для них — переховуватись. Так само роблять й затяті прихильники Путіна, які вже зрозуміли, що для російських генералів вони лише гарматне м’ясо. Така собі іронія ватної долі: оміряна “народна республіка”, вільна від “бандер” і “майдаунов”, раптом виявилась кривавою мишоловкою. Серед тих, кого злапали, є прошарок щасливців, які не потрапили у зону бойових дій і тепер охороняють склади та різні об’єкти в тилу, розвантажують вагони, ходять у патрулі тощо. Їм платять зарплату, котра значно перевищує середній заробіток у “народних республіках”. Але це везіння може бути скороминучим: ніхто не дасть гарантію, що в будь-який момент і цих людей не вкинуть у м’ясорубку путінської “спецоперації”.
Багатьох оглядачів та аналітиків вражає покірність, із якою тисячі чоловіків на Донбасі йдуть фактично на смерть. Це заледве можна пояснити їхньою лояльністю до Росії та “народних республік”. З моменту окупації навесні 2014 року — тобто вже вісім років — мешканці окупованого Донбасу позбавлені елементарних громадянських прав і свобод. Влада у “народних республіках” встановлювалась шляхом репресій і терору. Скільки місцевих мешканців стали жертвами безсудних розправ навесні-влітку 2014 року, не знає ніхто. Так само невідомо, скільки людей пройшли через так звані “підвали” — нелегальні тюрми, у яких утримували, катували і страчували тих, кого підозрювали у нелояльності до нової влади. Найбільш моторошним витвором окупантів став концтабір “Ізоляція”, розташований у Донецьку. Завдяки журналісту Станіславу Асєєву, який пережив 2,5 роки ув’язнення там, про “Ізоляцію” дізнався увесь світ. Але “Ізоляція” — це лише найбільш відомий елемент системи терору, збудованої на теренах окупованого Донбасу. Тому зараз тамтешні мешканці просто позбавлені вибору: відмова від участі у війні проти України загрожує їм не лише ув’язненням, але можливими тортурами і навіть смертю.
“Мобілізація українських громадян на тимчасово окупованих територіях суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, а саме статті 51 Женевскої конвенцї ІV про захист цивільного населення під час війни. — розповідає адвокат Юрій Білоус, який з початком війни збирає докази злочинів окупантів. — Громадяни України, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, вважаються особами, що перебувають під захистом Конвенції, адже вони опинилися і знаходяться під владою окупаційної держави. Окрім заборони мобілізувати людей, котрі знаходяться під захистом Конвенції, наші громадяни за будь-яких обставин мають право як на особисту повагу, так і право бути захищеними від актів насильства, образ та залякування, чим точно супроводжується так звана мобілізація на тимчасово окупованих українських територіях”. Юрій Білоус наголошує: попри те, що жителі окупованих територій зобов’язані підпорядковуватися фактичній владі держави-окупанта, у них немає по відношенню до неї обов’язку вірності. Таким чином, їх не можна змушувати до клятви вірності державі-окупанту, а також та до служби в її збройних силах або допоміжних військах.
За українським законодавством, “воєнні комісари” та інші учасники “мобілізації” на окупованому Донбасі будуть притягнені до кримінальної відповідальності за ст. 438 Кримінального кодексу України за порушення законів і звичаїв війни. Санкція статті — позбавлення волі на термін від 8 до 12 років або від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі. Тож так звана мобілізація, що триває у Луганську, Донецьку та інших містах і селах окупованого Донбасу — це злочин. А точніше, лише одна з граней злочинної політики росіян в Україні, котру вони провадять зі самого початку агресії у 2014 році. А ще — черговий інструмент демографічного, соціального, культурного, економічного знищення Донбасу, який Росія провадить вже вісім років (і знов диявольська іронія!) під слоганами його захисту.
