Дорога з двостороннім рухом

Україна відзначила 32-ту річницю своєї Незалежності. І це вже другий день народження, який наша країна зустрічає в новому, максимально україноцентричному світі. У світі, де не відбувається нічого важливішого, ніж велика війна на українській землі. І де не залишилося людей, які б ніколи не чули про Україну чи плутали її з Росією.

Наша впізнаваність у кожному куточку планети оплачена кров'ю та сльозами. Але, як з'ясувалося, цього недостатньо. Навіть якщо винести за дужки всі воєнні тягарі та обмежитися інформаційною складовою, то україноцентризм все одно вертається не привілеями, а новими обов'язками. 

Що більше навколишній світ дізнається про Україну, то більше знань про навколишній світ вимагається від самих українців.

Перед нами дорога з двостороннім рухом, де кожен крок у наш бік має супроводжуватись зіставними кроками з нашого боку. І, озираючись назад, розумієш, що вся історія української незалежності — це розповідь про те, як Україна та світ рухалися назустріч одне одному.

1990-ті. Українці живуть на світових задвірках та не викликають інтересу за межами колишньої радянської імперії. Якщо хтось за кордоном і виділяє нас з-поміж інших пострадянських держав, то лише завдяки Чорнобилю. Однак найчастіше ми зливаємося в одне ціле з недавніми сусідами за радянською комуналкою — і підпадаємо під узагальнено-безособове визначення “the former USSR”.

Але кругозір українців на той час теж обмежений колишнім СРСР. Українського життєвого досвіду та українських знань вистачає на те, щоб стежити за РФ та деякими іншими пострадянськими країнами.

Решта світу — це чужа планета. Звідти приходять розрізнені новини, з яких неможливо скласти більш-менш цільну картинку. В Америці Клінтон та Моніка Левінські, а в Англії — королева Єлизавета та принцеса Діана. У колишній Югославії всі воюють із усіма, але тодішньому українцю складно в цьому розібратися. В Африці теж усі воюють з усіма, але розібратися в цьому тодішній українець навіть не намагається.

2000-ті. Світ починає потихеньку відкривати для себе Україну. З'являються перші стійкі асоціації: брати Клички, Шевченко (ясна річ, Андрій, а не Тарас), Руслана на “Євробаченні”. Впізнаваності додають українські заробітчани в європейських країнах, Помаранчева революція у Києві та карта України з кокаїну в “Lord of War” з Ніколасом Кейджем та Джаредом Літо. Проте закордонне знання про нашу країну залишається дуже обмеженим і розпливчастим.

Паралельно українці починають відкривати для себе світ поза пострадянським простором. Як правило, цей світ обмежений Європою, у кращому разі — Європою та Сполученими Штатами. А знайомство із цим світом залишається досить поверховим та наївним. 

Наших співвітчизників приваблюють соціально-економічні та гуманітарні стандарти розвинутих країн. У мільйонів українців народжується надія — колись стати частиною колективного Заходу — і, як і всі неофіти, ми схильні його ідеалізувати. Ангела Меркель виглядає недосяжним політичним ідеалом, Барак Обама видається зразковим державним лідером, і навіть діячі на кшталт Саркозі чи Берлусконі не вважаються в Україні одіозними постатями.

2010-ті. Після Євромайдану, анексії Криму та початку російської агресії на Донбасі наша країна завойовує достатню популярність у західному світі. Нам не завжди симпатизують, ми не завжди отримуємо необхідну підтримку, але нас неможливо не помічати: Україна — проблема якщо не глобального, то принаймні регіонального масштабу.

Ба більше, Україна стає важливим внутрішньополітичним чинником на Заході. Тодішній момент слави — скандальний Ukrainеgate, який спалахнув у 2019 році та спричинив процедуру імпічменту у Вашингтоні.

У ті ж роки значно ускладнилася та збагатилася деталями українська картина світу. Гібридне протистояння з Росією продемонструвало, що колективний Захід неідеальний та неоднорідний. Виявилось, що там є і наші друзі, і наші вороги; союзники Києва та лобісти Москви. Щоб відрізнити перших від других та захистити українські інтереси, знадобився якісно новий рівень знайомства з європейською та американською політикою.

2016 року українці вперше спостерігали за президентськими виборами в США, не як відсторонені глядачі, а як зацікавлена сторона. З таким самим жвавим інтересом вітчизняна аудиторія стежила за британським Брекзитом, за успіхами правих і лівих популістів у ЄС чи за спробою державного перевороту в Чорногорії.

Проте в другій половині 2010-х українське знання про навколишній світ прогресувало швидше вглиб, а не вшир. Ми намагалися якнайкраще вивчити колективний Захід, але майже не приділяли уваги решті планети. 

За межами Європи та Північної Америки якийсь інтерес в українському суспільстві викликали хіба Ізраїль (як еталон воєнізованої держави), Туреччина (як сильний регіональний гравець) та Сирія (як чергова жертва Кремля). Що ж до інших близькосхідних країн, Латинської Америки, Африки, Південно-Східної Азії, Індії та навіть Китаю, то для українців ця частина світу залишалася однією великою розмитою темною плямою.

І ось прийшли доленосні 2020-ті. Після 24 лютого 2022 року слово “Україна” залунало на всіх континентах земної кулі. Зіставивши всесвітню відомість із західною солідарністю, з підтримкою Європи та США, ми дійшли передчасного висновку про те, що “весь світ із нами”. Або, зрештою, “весь цивілізований світ із нами”. 

Спершу здавалося, що цього цілком достатньо для перемоги у великій війні.

А потім з'ясувалося, що у світовій битві добра зі злом значна частина планети залишається нейтральною. Що цей нейтралітет не дозволяє ізолювати нашого ворога та відчутно б'є по українських інтересах. І що йдеться про країни, якими ми завжди нехтували, про які практично нічого не знали і до яких тепер не можемо підібрати ключик.

Довелося поспіхом надолужувати згаяне.

Сьогодні Україна засвоює словосполучення “глобальний Південь”, яке прийшло на зміну застарілому та недостатньо політкоректному “третьому світу”. Ми намагаємося розібратися у мотивах арабських шейхів та аргентинського папи Франциска. Знайомимося з Нарендрою Моді та Сирілом Рамафосою. Вивчаємо карту Африки та з'ясовуємо, в яких країнах континенту є українські посольства, а де присутні лише російські.

Принагідно доводиться відмовлятися від расових, національних, культурних забобонів — і це не менш знаковий процес, ніж подолання зарубіжних стереотипів про українців.

Тридцять років тому ніхто б не повірив, що в XXI столітті Україна опиниться в епіцентрі головної світової війни, і що про неї сперечатимуться у Вашингтоні та Берліні, у Токіо та Делі, на Балі та в Джидді.

Але тридцять років тому було б важко повірити й у те, що українці XXI століття серйозно цікавитимуться військовим переворотом у Нігері — і прикидатимуть, чи не зіграє він на руку нашому супротивнику.

Так функціонує глобальна дорога з двостороннім рухом. І ми не маємо іншого шляху, окрім як пройти її до кінця. 

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ