Ізраїль лихоманить. Чи розпадеться країна на дві частини?

Незважаючи на безпрецедентні протести, що місцями набули характеру заворушень, учора, 24 липня, Кнесет ухвалив перший закон у пакеті контраверсійної судової реформи, яку ініціював уряд. Тепер судам, включаючи Верховний і Вищий суд справедливості (БАГАЦ), заборонено оцінювати рішення уряду, окремих міністрів чи інших представників обраної влади з погляду “обґрунтованості” (або “прийнятності”).

Нововведення суттєво зміщує баланс гілок влади у країні. Раніше суди могли розглядати рішення влади та скасовувати їх, якщо було визнано, що вони порушують принцип обґрунтованості. Цей механізм, на думку противників реформи, був запобіжником від свавільних рішень, що суперечать законодавству, безпеці та суспільним інтересам. Прихильники реформи своєю чергою звертають увагу, що принцип обґрунтованості базується лише на прецедентному праві, тобто на попередніх рішеннях Вищого суду справедливості, і його ніколи не було чітко визначено на законодавчому рівні. Вони стверджують, що реформа знижує ризик зловживань з боку представників судової влади, які, на відміну від міністрів і депутатів, не мають мандата від виборців приймати політичні рішення.

Судова реформа набула характеру питання номер один в ізраїльському політичному порядку денному з кінця минулого року. Сформована після затяжної політичної кризи за підсумками останніх виборів, п'ятих позачергових за три роки, чинна коаліція на чолі з лідером правої партії “Лікуд” прем'єр-міністром країни Беньяміном Нетаньягу, по суті, поставила собі завдання взяти судову владу під контроль уряду. Інші передбачені реформою законопроєкти, зокрема, змінюють механізми призначення суддів. Опозиція стверджує, що уряд знищує ізраїльську демократію, і порівнюють Нетаньягу з російським президентом Владіміром Путіним. Представники коаліції у свою чергу парирують, що з допомогою реформи обстоюють справжню демократію. Вони стверджують, що отримали мандат від виборця, який підтримав їхню передвиборну програму.

Апеляція до результатів усенародного голосування набуває для них особливої ваги саме в контексті реформи. Важливою тезою її прихильників є протиставлення рішень влади, сформованої за підсумками демократичного волевиявлення, та свавілля суддів, яких “ніхто не обирав” і легітимність яких ґрунтується лише на їхніх власних рішеннях. Неважко помітити в цьому аргументі логіку, загальну для багатьох популістів у різних країнах світу: прикриваючись волею народу, вони прагнуть розхитати традиційні демократичні інституції та процедури. Недарма Беньяміна Нетаньягу опоненти порівнюють з Дональдом Трампом іще частіше, ніж із Путіним. Їх ріднить войовнича риторика, спрямована проти “системи”, тобто проти того, що в американському контексті називається deep state. Обидва політики не зупиняються перед свідомою радикалізацією своїх прихильників та ініціюванням деструктивних процесів, які ведуть до нестримної ескалації політичного протистояння та поляризації суспільства.

Характерно, що чинний президент Сполучених Штатів Джо Байден украй стурбований діями ізраїльського уряду. Напередодні засідання Кнесету він уперше за кілька місяців провів телефонні переговори з ізраїльським прем'єр-міністром, переконуючи його відкласти ухвалення закону, “який робить єврейський народ більш роз'єднаним, а не навпаки”. Після голосування Білий дім висловив жаль із приводу прийнятого рішення. Судова реформа призведе до ще більшого охолодження відносин між адміністрацією Байдена та урядом Нетаньягу. Схоже, ізраїльський прем'єр і сам вважає, що спільного в нього набагато більше із Дональдом Трампом.

Щоправда, на відміну від ексцентричного республіканця, який дійсно прийшов змінювати державну політику з бізнесу, Беньямін Нетаньягу не просто десятиліттями є важливою частиною “системи”, а більш того: сумарно за сукупністю всіх каденцій, очолює ізраїльський уряд довше за будь-кого. Однак боротьба саме із судовою системою набула для нього особистого, практично екзистенційного характеру. Перемога на останніх виборах поставила на паузу судові розгляди особистої справи Беньяміна Нетаньягу: його обвинувачують у хабарництві, шахрайстві та зловживанні довірою.

Деякі молодші партнери правлячої партії з коаліції також мають особисті причини для образ на судову систему. Так, Ар'є Дері, лідера релігійної партії ШАС, яка представляє насамперед інтереси сефардів (євреїв-вихідців зі “східних” країн), раніше було звільнено з посади міністра внутрішніх справ саме рішенням Вищого суду справедливості, який апелював до принципу обґрунтованості. Річ у тім, що Дері раніше вже неодноразово був засуджений за корупцію. Востаннє, а саме торік, він пішов на угоду з прокуратурою, пообіцявши піти з політики та відмовитися від депутатського мандата. З допомогою цього прийому він уникнув формальної заборони займати громадські посади. Проте в результаті останніх виборів його партія ШАС стала головним партнером “Лікуд” по коаліції. Ар'є Дері легко відмовився від своєї обіцянки та увійшов до уряду. Тепер, мабуть, він знову зможе стати міністром, а суд у результаті ухваленого вчора закону вже ніяк не зможе на це вплинути.

Та якби все зводилося лише до особистої ситуації правлячих політиків, готових розбалансувати всю систему влади через очевидні шкурні інтереси, це не пояснювало б глибини розколу, що вразив ізраїльське суспільство. Обурення противників судової реформи, що сприймають її як наругу над демократією, можна зрозуміти. А що ж змушує майже так само масово виходити на вулиці прихильників уряду?

Формально проблеми, вирішити які уряд намагається з допомогою реформи, було закладено ще в роки заснування Держави Ізраїль (Ігор Семиволос раніше детально аналізував їх у статті на ZN.UA). Але річ ще й у тому, що судова реформа є відображенням глибинного конфлікту між різними поколіннями ізраїльських еліт. “Перший Ізраїль”, як його тут називають, — це нащадки “піонерів”, що створювали державу. Сьогодні вони асоціюються із жителями прибережної смуги, насамперед Тель-Авіва. Це здебільшого світські або слаборелігійні нащадки вихідців з Європи і меншою мірою Північної Америки (ашкенази), освічені, забезпечені та традиційно схильні підтримувати ліві та ліберальні партії. У політичному плані вони безроздільно домінували в перші тридцять років існування Ізраїлю, а в багатьох громадських сферах, таких як медіа чи університети, продовжують формувати порядок денний і сьогодні.

Багато представників “другого Ізраїлю” відчувають гостру несправедливість цієї ситуації. Вони приїхали в масі своїй на кілька десятиліть пізніше та були змушені пристосовуватися до системи. Консервативні вихідці зі східних країн через відмінності в освіті та соціальних можливостях мали зовсім інші стартові умови. Через свою численність вони досить швидко стали впливовим фактором у політиці. 1977 року, спираючись насамперед на їхні голоси, лідер правої партії “Херут” (попередника “Лікуд”) Менахем Беґін поклав край майже тридцятирічній монополії лівих на владу. Відтоді через міграційні та демографічні чинники співвідношення голосів “першого” і “другого” Ізраїлю поступово зміщувалося у бік право-релігійного табору, погляди якого висловлює і сьогоднішня правляча коаліція.

Проте багато державних інституцій, у тому числі юридична система, на думку прихильників чинного прем'єр-міністра, залишаються під контролем “старих” еліт. В ізраїльському контексті deep state має яскраво виражений ашкеназький профіль, до якого значна частина суспільства відчуває те, що можна назвати “ресантиментом”. Саме цей соціокультурний чинник багато в чому пояснює лють, з якою прихильники реформи підтримуватимуть прагнення уряду позбавити суддів, цих “ніким не обраних чиновників”, можливості оцінювати рішення уряду, який виражає волю виборців. “Це і є демократія, — стверджує Беньямін Нетаньягу, — ми виконуємо волю виборців”.

Противники реформи, очевидно, намагатимуться використати всі можливості, щоб вплинути на ухвалене парламентом рішення. Але шансів змінити його не так багато. Малоймовірно, що президент не підписуватиме нового закону, до чого його закликає опозиція. Також майже виключено, що Вищий суд справедливості визнає закон неправомірним, хоча такий позов, безумовно, буде подано. Противникам реформи залишаються страйки та вуличні протести, які можуть набути ще більшого розмаху, ніж до голосування.

Наразі Кнесет пішов на літні канікули, залишивши країну в ситуації внутрішнього конфлікту, якого ізраїльське суспільство, мабуть, ніколи не переживало.

В'ячеслав ЛІХАЧОВ, член Експертної ради Центру громадянських свобод