Інтеграція: дві дороги України

Протягом майже двадцяти років існування незалежної України точиться дискусія про інтеграційний вектор держави. Висловлюються різні погляди, обґрунтовуються діаметрально протилежні напрями.

Спостереження за цією полемікою наштовхують на думку, що питання стоїть лише в площині емоційного особистого ставлення, а не зваженого економічного аналізу.

Спершу варто відповісти на питання, чи потрібна інтеграція взагалі. Чи можна залишитися осторонь цього процесу? Звісно, можна, і двадцять років незалежності яскраво це демонструють. Але чи приносить це користь економіці країни?

Скоріше, ні. Самостійно Україна не здатна конкурувати з такими гравцями світового ринку як США, Європейський Союз, Китай, Японія чи навіть Росія.

Порівнюючи капітальні ресурси, якими володіють ці утворення та Україна, можна сказати, що самі ми не здатні винаходити і запроваджувати новітні технології. Якщо ж навіть це станеться, зарубіжні фінансові “монстри” зроблять усе, щоб ця розробка належала їм, або її впровадження загальмувалося на кілька років.

За цей час іноземні фірми розробляють власний аналог і укладають довгострокові договори з найбільшими замовниками. Для нас же залишаються країни третього світу. Як показує досвід, такий алгоритм розвитку подій досить поширений. Варто лише згадати історію вітчизняного авіапрому.

Ще на початку 2007 року завод “Авіант” був готовий до серійного виробництва унікальних у своєму класі літаків “АН-148” та “АН-70”.

Проте суперечки між Росією та Україною щодо дольової участі країн призвели до того, що вже навесні 2008 року з'явилися іноземні аналоги, на закупівлю яких було підписано міжнародних договорів на суму більш ніж 20 мільярдів євро.

Можливості України справді обмежені. Її держбюджет у 2010 році становив лише 0,035 трильйона доларів, він менший за бюджет, наприклад, Нью-Йорка утричі.

Тимчасом фінплан США становить 14,5 трильйона доларів, Японії — 5 трильйонів доларів, Китаю — 4,9 трильйона доларів, Франції — 2,1 трильйона доларів, Великобританії — 2,1 трильйона доларів, Росії — 1,2 трильйона доларів, Чехії — 0,19 трильйона доларів.

Україна з таким обсягом капіталу не здатна конкурувати не лише на ринку благ, а й на ринку ресурсів. Вітчизняних науковців та винахідників могутні світові корпорації заманюють за кордон не лише високою зарплатою, а й відсотком від прибутку.

Якщо раніше такі випадки були поодинокими, то сьогодні це вже тенденція: за кордон виїжджають цілі наукові інститути та центри.

В Україні була спроба створення зон пріоритетного розвитку, але досвід їх функціонування лише підтвердив фінансову неспроможність України розробляти новітні технології. В середньому на таку зону розвитку держава виділяла 1 мільйон гривень на рік або близько 200 тисяч доларів.

Звісно, що таких ресурсів вистачало лише на зарплату, оренду приміщень та плату за комунальні послуги. Про закупівлю устаткування чи виготовлення експериментальних зразків навіть не йшла мова.

Тимчасом, наприклад, технологія швидкісного залізничного руху — понад 200 кілометрів за годину — коштує 3-4 мільярди доларів. І це лише сама технологія. Для її впровадження знадобилося б стільки ж грошей. Загалом — 25% бюджету України.

В таких умовах ресурсів однієї держави недостатньо для виготовлення і впровадження високотехнологічної продукції. Потрібно поєднувати можливості різних країн для продукування нових технологій та лобіювання існуючих.

Лише за таких умов українці літатимуть на власних літаках, їздитимуть на вітчизняних автомобілях і плаватимуть на суднах українського виробництва.

Економічні розрахунки показують, що інтеграція України до рівня митного союзу в будь-якому напрямку — Європейського Союзу чи Росії — спричинить додаткове зростання ВВП на рівні 1,5-2,5% щорічно протягом десяти років.

За сприятливої зовнішньої кон'юнктури економіка країни може зростати на 6-9% щорічно протягом найближчого десятиліття. Таких показників досягло не так багато країн світу, що прирівнюється до економічного дива.

Звичайно, залишається відкритим питання визначення вектора інтеграції, але, з точки зору економічного аналізу, воно другорядне. І Росія, і ЄС, пропагуючи рівноправність, мають перевагу в економічних важелях.

Росія — це джерело енергії, Європейський Союз — технології. Україна не має в достатній мірі ні одного, ні іншого. Сьогодні, навіть не інтегруючись, Київ уже залежний від європейських технологій та енергетичного потенціалу Росії. Проте інтеграція з ЄС має кілька переваг порівняно з інтеграцією з Росією.

Економічна система Євросоюзу являє собою більш капіталоємну систему з ширшими можливостями збуту продукції. Це створює хороші можливості для набуття стабільної динаміки розвитку сировинної бази України, яка, як відомо, займає вагому частку в системі господарства України.

Крім того, Росія переважає Україну за природними, фінансовими і людськими ресурсами, а Євросоюз — лише за природними і фінансовими. Людські ресурси ЄС не монолітні. Розбіжності між країнами Старого Світу Київ може використати для побудови рівноправних економічних відносин між Україною та ЄС.

В який же бік рухатися Україні? У кожному випадку потрібно чітко розуміти кінцеву мету і пам'ятати, що інтеграція не може бути самоціллю. Вона — лише інструмент у досягненні важливішої задачі — зростання добробуту людей.

Юрій ГАВА, кандидат економічних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка