Дві пенсії щомісяця — значно приємніше

Але тільки за умови державного контролю та сильної економіки. Слово “пенсіонер” у нашому суспільстві є синонімом до прикметника “бідний”. Більшість політичних сил намагається захищати цих людей, не забуваючи при цьому про власні інтереси. У тому, що така ситуація є несправедливою, можна зайвий раз переконатися на прикладі економічно розвинених країн. Там люди літнього віку, які чесно працювали ціле життя, можуть дозволити собі закордонні мандрівки, дорогі речі та інші атрибути заможного життя. На Заході про своїх дідусів та бабусь піклується не тільки держбюджет, а й система недержавного пенсійного страхування. Яка, до речі, вже досить давно існує в Україні.
Так сказав Піночет

Якщо хтось не знає: у нашій країні діє так звана солідарна пенсійна система — “за договором поколінь”, коли пенсії виплачують із внесків працюючого населення. Проблема в тому, що старшого населення у нас усе більше, а молодь, яка може заробляти кошти для пенсійного фонду, переважно трудиться за кордоном. І фінансує не своїх, а чужоземних пенсіонерів.

Піонером світової пенсійної реформи вважають Чилі часів Августо Піночета. У 1981 році там зародилася перша хвиля пенсійного реформування. Міністр праці Хосе Пінейра був свято переконаний у тому, що пенсійна система має бути тільки приватною. Після Чилі на початку 90—х років пенсійною реформою перейнялася Латинська Америка, а років через п’ять — і Східна Європа. Чилійський досвід зараз використовують і в Україні. Так, приміром, один із українських банків не перший рік використовує пенсійні схеми у співпраці з будівельною холдинговою компанією. Ці схеми задумувалися саме за чилійським зразком.

Утім нині у світі до чилійського досвіду ставляться з обережністю. Одна з причин — те, що дуже велика частина зайнятих залишилася поза пенсійною системою. Навіть у Чилі до цієї системи залучено трохи більше половини робочої сили, а у більшості інших країн регіону цей показник і взагалі ледь дотягує до 10—25 відсотків. Майже скрізь індивідуальних пенсійних заощаджень не мають самозайняті особи.
Цілих сто доларів! Але потім...

Понад десять років тому Світовий банк радив усім країнам переходити на трирівневу пенсійну систему: солідарну, обов’язкову і добровільну накопичувальну. В Україні поки що не існує тільки другого рівня. Поки що не існує. Адже вже у нинішньому році експеримент із загальнообов’язкового державного пенсійного стра—хування планують провести у Сокальському та Жидачівському районах Львівської області. Гроші збиратимуть у спеціальному цільовому позабюджетному накопичувальному фонді. Кошти до фонду надходитимуть із внесків застрахованих осіб і прибутків, отриманих від інвестування.

Утім експерти ставляться до таких ідей скептично: пенсії від держави — це річ, на яку особливо сподіватися не варто. Адже держава зазвичай обіцяє одне, а платить навіть не скільки може, а скільки хоче. Так, наприклад, у сусідній Росії за рахунок природних багатств зараз грошей “у казні” достатньо, проте більша половина російських пенсіонерів отримує суму “на рівні” або навіть нижчу за прожитковий мінімум.

Третій рівень — добровільний і приватний — в Україні вже існує досить давно. У банки, страхові компанії та недержавні пенсійні фонди кожна людина, яка у майбутньому може уявити себе пенсіонером, може вкладати щомісяця від 100 до 300 гривень. Пенсія у такому випадку може становити від 200 до 1700 гривень щомісяця — як пощастить. Трохи легше майбутнім пенсіонерам, про яких турбуються їхні нинішні працедавці — останні можуть вкладати частину пенсійних коштів за свого працівника. Однак у випадку звільнення з роботи, шахрайства чи банкрутства компанії пенсіонер може опинитися на старості з порожніми руками. Страхові компанії чи банки виглядають дещо надійнішими, однак хто ще 20 років тому міг сумніватися в надійності “Ощадбанку”? Страхові компанії наввипередки стверджують про унікальність своїх пропозицій: разом із забезпеченням пенсії можуть надавати розширені послуги зі страхування, зокрема “з убезпеченням життя”.

На прикладі пропозицій однієї із страхових компаній ми спробували з’ясувати, у скільки обійдеться така програма і які переваги та недоліки для людини вона має.

Скажімо, чоловік у віці сорока років бажає застрахуватися за програмою “Додаткова пенсія” із щорічним внеском 650 доларів США. Термін сплати страхових внесків — 20 років.Термін дії полісу — довічно.

Мінімальна гарантована страхова сума у випадку смерті — 8 000 дол. США.

Розмір щомісячної пенсії — 100 дол. США + грошовий інвестиційний дохід.

Усього за двадцять років людина внесе у страхову компанію 13 000 дол. США. Після досягнення пенсійного віку застрахований буде довічно отримувати від страхової компанії пенсію у розмірі мінімум 100 доларів США щомісяця.

Недоліком є ймовірність, що через двадцять років на 100 доларів у місяць ви зможете дозволити собі тільки хліб із водою.

Вигідно ж це насамперед самим компаніям, оскільки приносить це їм прибуток не через десятиліття, а вже нині. Якщо не трапиться катаклізмів, то й клієнтові, але “прибуток” він почне отримувати тільки через одинадцять років. Щоправда, якщо потенційний пенсіонер прогадає з валютою або з розміром інфляції, то потім гірко шкодуватиме про свій необачний крок. Для країни користь від таких внесків досить неоднозначна: все залежатиме від того, куди компанія вкладатиме отримані гроші. Досить часто кошти пенсіонерів вкладають за кордоном, тобто гроші українських працівників працюють на поліпшення життя громадян інших країн. З іншого боку, для пенсіонера краще вигідно вкласти гроші за кордоном, ніж погано вкласти — на його батьківщині.
“Забагато” пенсіонерів — і фонд лусне!..

Не вірите страховикам? Будь ласка, в Україні є три види пенсійних фондів: відкриті, учасниками яких можуть бути будь—які фізичні особи, а також корпоративні — для своїх працівників — та професійні: для колег по “цеху”. Підприємці нині із величезним бажанням утворюють такі структури. І причин вони мають декілька: з допомогою хорошої пенсійної програми можна “прив’язати” до підприємства кваліфіковані кадри. Другий чинник — це фінансова вигода: підприємство, яке робить внески на страхування пенсії своїх працівників, отримує пільги щодо сплати податків. Нарешті, частину коштів, виділених на майбутні пенсії своїх робітників, підприємство може інвестувати само в себе: акції, облігації, нерухомість.

Один із відкритих пенсійних фондів (умовно назвемо його “Лікарський”) на своєму сайті розмістив калькулятор. Провівши нескладні підрахунки, кожен охочий може побачити, як зросте його добробут у старості, якщо сьогодні він фінансуватиме цей фонд. Так, вкладаючи скромних сто гривень щомісяця упродовж двадцяти п’яти років, він зможе отримувати упродовж п’ятнадцяти років близько 1700 гривень щомісяця. Калькулятор видає такі дані: “Ви внесете до фонду 30000,00 грн. Загальна сума пенсії, яку Ви одержите: 305 955,09 грн.”.

Переваги тут очевидні: більшу частину грошей за майбутнього пенсіонера переважно платить його працедавець. З іншого боку, у деяких компаніях діє “драконівська” норма, коли працівник, який звільнився до настання пенсійного віку, пенсії не отримає. На Заході при переході працівника з однієї роботи на іншу здебільшого його пенсійний внесок переходить разом із ним.

Найбільший недолік цього способу пенсійного забезпечення в тому, що потенційному пенсіонерові самому пропонують визначити середньорічну прибутковість фонду. А це —справа непроста. Вказані вище дані ми отримали за прибутковості десять відсотків, як рекомендували представники цієї організації. Якщо ж прогнозувати песимістичнішу прибутковість, скажімо, один відсоток, то ваша щомісячна пенсія становитиме 202 гривні.

Інший неприємний факт: для корпоративних пенсійних фондів небезпечним є збільшення кількості пенсіонерів. У поєднанні з несприятливими умовами ринку це може призвести до банкрутства пенсійних планів, роботодавців і збільшення тиску на державу, аби та взяла на себе сплату обіцяних пенсій. Зрештою, багато невеличких пенсійних фондів отримують прибуток, просто тримаючи гроші на банківських депозитах. Тому майбутньому пенсіонерові нема сенсу платити фонду за ці послуги: значно простіше і вигідніше покласти гроші на депозит самому.
Гроші в кінці тунелю

В економічно розвинених країнах головне навантаження лежить саме на пенсійних фондах. Проте досвід показує, що без жорсткої позиції з боку держави приватники не можуть гарантувати безумовного виконання своїх обов’язків. Відомий цілому світу “пенсійний скандал” у Чилі став наслідком того, що фонди “прогоріли”, інвестуючи кошти у ризикові об’єкти. Кілька років тому такі відомі компанії як Polaroid, American Airlines та виробник сталі LTV оголосили про своє банкрутство. Відтак “їхнім” пенсіонерам загрожували б тяжкі часи, якби не втручання корпорації з гарантування пенсійних виплат США. Інша невтішна історія склалася з британськими пенсіонерами, які працювали в Mirror Group. Власник компанії якоїсь миті покрив недостачу у своїй фінансовій імперії коштами зі своїх пенсійних фондів. Розраховуватися з пенсіонерами довелося платникам податків...

Що цікаво: українські спеціалісти, як, наприклад, Елла Лібанова, голова ради Української асоціації адміністраторів пенсійних фондів, директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, у своїх численних інтерв’ю неодноразово стверджувала, що пенсійні фонди створені для... економічно неграмотних людей, котрі не знають, у що інвестувати свої гроші.
Коментар з приводу

— Чи можуть недержавні установи в Україні гарантувати клієнтові обіцяну пенсію?

Костянтин Кузнецов, провідний експерт економічних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова:

— Для розв’язання проблеми насамперед треба змінити законодавство, щоб у країні були прозорі механізми формування пенсійних фондів і контролю з боку держави. Держава має дати гарантію і знизити податковий тиск на підприємництво.

Основне завдання пенсійного фонду — дати гарантію громадянину, що на старості він матиме ресурси, достатні для проведення активного способу життя. Для цього у нашій країні має існувати розвинений фінансовий ринок. Тоді громадяни могли б вільно обирати: чи вкладати їм гроші в пенсійні фонди чи інвестувати гроші напряму в певні бізнес—проекти. Наразі інструменти фінансового ринку є недорозвиненими і неефективними.

Марина ОЛІЙНИК