“...і Дніпро, і кручЄ”

“І Дніпро, і кручє”.

Мабуть, так зрозумів рядок із “Заповіту” Шевченка наш межигірський девелопер.

А для кого б тоді ці вертолітні майданчики під Каневом? Для кого ще й автобан? Ну не для туристів, їй-Бо. Гарант готує плацдарм для відступу. Щастя, дерев'яна “Хонка” піддається швидкому розбиранню й передислокації. Її навіть можна, як це роблять із лісом у Карпатах, сплавити вниз по Дніпру. От хіба що демонтаж розцяцькованих нужників і освітлювальних приладів потягне час...

Застовпити собі місце, де раніше був “Межигірський Спас” — це, як на вихідця з Єнакієве, ідея царського калібру. Тим більше, що й думати сильно не довелося.

Задля власного комфортного проживання цю православну святиню прибирали до рук ще київські комуністичні князьки. Від вайлуватого Хрущова до технократа Щербицького. Правда, тимчасово. Назавжди — чи кишка тонка, чи про офшори не здогадувалися. Що сказати, атеїсти.

Просто так навідуватись у Святогорську, Києво-Печерську, Почаївську Лавру, чи навіть їздити в прощу на Афон — це одно. А от стати повновладним “насельником” сакрального місця, що числить свою історію геть із до монгольських часів — це й, справді, як Когось за бороду вхопити. Що там президентство-2004? Марнота.

Як уже розповідав відомий знавець історії Києва Михайло Кальницький, Межигірський монастир не раз потерпав від пожеж та імперських гонінь, але відроджувався знову й знову. А найбільшими його меценатами були козацькі гетьмани. Саме із “Запорізької Лаври” призначали на Січ капеланів. Тут повертали в лаву ушкоджених у походах, сюди приходили знайти свій останній земний рай — як би тепер сказали — січовики-відставники.

Але теперішньому межигірському насільнику, схоже, не можуть зарадити ані афонські старці, ані сам першоієрарх із Чистого провулку. А міг би.

Якби Патріарх Московський всерйоз збирався розбудовувати “Русскій мір”, то найперше подбав би про древні сакральні символи, що досі занехаюються задля чиїхось мирських амбіцій в осерді цього “мира”. А найзнаковішим топонімом богоборчої чуми ХХ століття в “Матері міст руських” і є древній Межигірський монастир.

І що візьмеш з атеїстів?.. Але коли нарочито набожний президент України однією рукою побожно осяює себе хрестом, а другою хвацько замощує землі древньої чернечої обителі гольф-клубами й теплицями — то чому ті, хто мали би стояти на сторожі віри, німотно споглядають?

Звісно, простіше нарікати, що торжеству православ'я на Русі не дають відбутися якісь західноукраїнські єпархії. Простіше тулити на древніх фундаментах давно втрачену у своїх первозданних обрисах Десятинну церкву.

Але вказати своєму духовному дитяті — навіть якщо він сильний світу цього — що посягати на сакральне місце негоже? Хто на таке зважиться?

...А, може, це було б для “залізного господаря” шансом заслужити собі добру славу справжнього християнина?

Треба думати, і без помочі духовників Віктор Федорович дійшов схожих думок.

Уявіть: Межигір'я. Тихий березневий вечір. Котрась із медіа-асистенток чита Йому “Кобзаря”. Днями знову на Чернечу. Кинуте знічев'я: “До речі, Тарас Григорович тут бував, навіть монастир встиг замалювати”. Подумки: “Замалювати... Не взяти?”

І раптом це: “І Дніпро, і кручє!”... — ??? — “Кручє за Межигір'я?”...

Так от: чиста брехня, що щирий афонський прочанин потерпає від нічних сновидінь, де помаранчеві палії перетворюють на згарище його дерев'яну “Хонку”. Насправді ночами до Нього приходять понурі ченці в чорних одежах і стукають у зруйновану монастирську браму.

Тому вже найближчим часом Митрополитові Вишгородському й Чорнобильському Павлу не доведеться для потреб паломників виганяти з-під Лаврських мурів смертельно недужих. Не буде потреби виставляти з насиджених келій музеї. Бо на ввіреній йому території відживе новою величчю знищена колись богоборцями Межигірська обитель.

Крім скромного храму й древнього животворящого джерела, вона розживеться ще й унікальним Паломницьким центром. Зі власним причалом для яхт, майданчиком для гелікоптерів, гольф-клубом, парком-перлиною сучасного ландшафтно-дизайнерського мистецтва, і так далі за генпланом забудови...

Можливо, і “Хонку” ніхто сплавляти не буде. Хай цей фінський терем прочани юзають. Зелені лампи — це так, для фраєрів, які себе під Леніним чистять.

Наш Мавзолей — Чернеча гора.

А чого ж тоді відома архітекторка сучасності Лариса Скорик так капітально Кричевського в Музеї Кобзаря відтюнінгувала?

На Межигірського в Каневі чекає хай-тек.

Роксолана ПРОЦЬКІВ