За правилами і без правил

Якби ми обирали головну подію літа 2024-го, то безперечний фаворит у цій номінації знайшовся б легко: зухвала операція ЗСУ в Курській області. Вперше за багато місяців наші співвітчизники відчули призабутий смак перемоги на полі бою. І вперше за час війни з Росією регулярна українська армія ступила на ворожу територію.

Цей несподіваний поворот застав зненацька не тільки нашого супротивника, а й нас самих. Українці настільки звикли асоціювати слово “окупант” із російськими агресорами, що здавалося блюзнірством застосувати цей термін до наших власних військовослужбовців. 

Хтось попри здоровий глузд писав про “звільнені” населені пункти на ворожій Курщині: і Комісії з журналістської етики навіть довелося виступити з відповідними роз'ясненнями. Хоча взагалі-то кожен міг згадати, що в 1945 році в Німеччині союзники теж були справжніми окупантами — і територію Рейху розділили аж ніяк не на “звільнені”, а на окупаційні зони.

Опинившись у незвичній для себе ролі окупаційних військ, Збройні Сили України вперше вступили у безпосередній контакт із цивільним населенням країни-агресора. Те, що раніше обговорювалося лише теоретично, раптово стало практикою.

І це актуалізувало дві альтернативні концепції, які існують в українському суспільстві з перших місяців повномасштабної війни: “око за око” та “ми — не вони”.

“Око за око” передбачає, що українська відповідь на російські військові злочини має бути максимально симетричною. Як вони роблять з нами, так і ми повинні робити з ними. Якщо, вдершись на нашу землю, Росія зневажає норми міжнародного права та міжнародного гуманітарного права, то цими нормами цілком може знехтувати й Україна. Якщо країна-агресор порушує всі можливі правила, то, відбиваючи ворожу навалу, українці теж не повинні сковувати себе будь-якими правилами.

А “ми — не вони” має на увазі асиметричну відповідь українців на збройну агресію проти нашої країни. Хоч би що робили російські загарбники в Україні, це не привід “дзеркалити” дії ворога. Якщо російська держава та російська армія зневажають норми міжнародного права та міжнародного гуманітарного права, це не звільняє Україну від необхідності дотримуватись цивілізованих правових норм. І навіть якщо наш противник не визнає жодних правил, Україна все одно повинна цих правил дотримуватися.

За останні два з половиною роки адепти обох концепцій неодноразово стикалися один з одним у публічному просторі.

Прихильники війни без правил зазвичай віддають перевагу емоційній риториці і закликають прислухатися до серця.

Прихильники війни за правилами частіше оперують раціональними аргументами та апелюють до холодного розуму.

Прихильники війни без правил орієнтуються на голос вітчизняних соціальних мереж.

Прихильники війни за правилами приділяють більшу увагу зарубіжній громадській думці.

Прихильники війни без правил хочуть, щоби цивільне населення РФ випробувало на собі все те, що довелося відчути цивільному населенню України.

Прихильники війни за правилами не хочуть, щоб наші військовослужбовці хоч у чомусь уподібнилися до воєнних злочинців з армії РФ.

Прихильники війни без правил вимагали не брати ворожих солдатів у полон — щоразу, коли з'являлися новини про вбивства наших полонених росіянами.

Прихильники війни за правилами не втомлювалися заспокоювати розпалених співгромадян і нагадували про необхідність поповнювати український обмінний фонд.

Прихильники війни без правил закликали бити по російських лікарнях після варварського удару росіян по столичному “Охматдиту”.

Прибічники війни за правилами вважали адекватнішою відповіддю удари по російських військових аеродромах.

Прихильники війни без правил нерідко посилалися на досвід войовничого Ізраїлю, який не завжди товаришує з міжнародним правом та міжнародним гуманітарним правом.

А прихильники війни за правилами зауважували, що після 07.10.2023 Ізраїль фактично програв інформаційну битву за європейські симпатії; натомість Газа успішно приватизувала роль безневинної жертви.

Потім був наступ ЗСУ в Курській області, і суперечки про війну за правилами і війну без правил вийшли на якісно новий рівень. Одні з нас вивчають коментарі юристів та правозахисників: про те, як має виглядати правильна окупація; які зобов'язання вона накладає на Україну; що наші збройні сили можуть робити на ворожій землі і чого не можуть.

А інших від подібних міркувань просто нудить. Якщо Україні представився шанс помститися за страждання наших мирних громадян, то хіба хтось має право обмежувати цю священну помсту?!

Вибираючи між “око за око” та “ми — не вони”, українське суспільство сперечається про справедливість та цивілізованість, про мораль та гуманізм. Але перш за все суперечка йде про те, чи Україна воює лише за своє власне виживання — чи все-таки за щось більше.

І міжнародне право, і міжнародне гуманітарне право — це історія про спільні інтереси. Про надію для сотень мільйонів людей у ​​різних куточках планети Земля.

Поки наша країна воює за правилами, вона бореться за спільні інтереси та спільну надію. Ми демонструємо, що попри всі старання Росії, відторгнення чужих територій та злочини проти цивільного населення залишаються чимось ненормальним. А отже, у когось у сучасному світі зберігається шанс не стати жертвою агресії та воєнних злочинів. Не відмовляючись від міжнародних правових норм у розпал жорстокої війни, Україна захищає не так себе, як інших.

Натомість, гіпотетична відмова українців воювати за правилами означатиме, що чужі проблеми нам глибоко байдужі. Якщо міжнародне право не захистило нас самих від російського вторгнення; якщо міжнародне гуманітарне право не захищає наші власні міста від злочинних ворожих ударів та не рятує наших полонених від тортур; то дотримання міжнародних правових норм — це не наша турбота. Ми воюємо лише за себе: і воюємо так, як вважаємо за потрібне.

Мабуть, суто емоційно такий крок України можна було б зрозуміти. Але в цьому випадку виникне закономірне питання: а чому інші країни світу мають надавати підтримку Україні, яка воює лише за себе — і ні за кого більше?

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ