За новый и праведный закон

Я двадцять років в політиці. І це двадцять років боротьби і праці. Ми починали за совєтів з напівпідпільних громадських рухів та самвидаву. Ми пройшли шлях від студентських голодувань до Майдану. Ми виборювали і будували державу. І рік за роком бачили як ця держава профанується.

Профанується тими, кого ми приводили до її керма. Вожді змінювали інших. Від кожного ми сподівалися мудрих рішень і виважених дій, а натомість бачимо як вони безсоромно гризуться за владу, за все більші і більші повноваження.

Люди і влада для них засіб. Хтось із них так реалізовує свої амбіції. Хтось тупо заробляє капітали. Так чи інакше, але всі вони діють у своїх особистих інтересах. І ніхто з них не ставить наш з вами — суспільний — інтерес вище власного. Це не у їхніх правилах.

Вважаю, що настав час ці правила поміняти. Я довго над цим думав. І прийшов до висновку: бардак і хаос не припиняться доти, доки ті, хто при владі не будуть затиснені у жорсткі рамки правил гри — правил, визначених народом як носієм найвищої влади.

Ми дожилися до того, що ця звичайна істина звучить якось неприродно по-книжному, але ж має бути саме так. Не політики мають писати правила самі для себе, перекроюючи владу під потребу моменту. Владу слід чітко розподілити. І забрати у них можливість цю владу кроїти і перекроювати.

Як у дитини забирають сірники, щоб вона не підпалила хату, так у наших вождів слід забрати право встановлювати і змінювати правила.

Їм — політикам — не можна дозволяти гратися владою, бо це влада над нами, над країною, яка гине. І це кажу вам я — діючий політик. Я знаю це все із середини.

І я поясню для чого і, головне, як це змінити.

Досить!

Їх треба зупинити, вони уже допекли всіх: сварки політиків, істерики вождів, їх брехня, хаос, в який країна повільно сповзає — здається ми на дні і далі вже нема куди.

Помиляєтесь. Може стати ще гірше.

Весна 2009 року: криза наближається до піку, росте загроза соціальних бунтів, які можуть перерости в масові погроми. Ситуація погіршується тим, що протести людей спробують використати у своїй політичній боротьбі партії. Але наприкінці року це все може здаватиметься лише квіточками.

Уявіть собі таку ситуацію. Президентські вибори, другий тур. Країна максимально поділена. Факти фальсифікацій з боку кожної сторони широко відомі в суспільстві. В неділю ввечері після закриття виборчих дільниць обидві сторони оголошують про свою перемогу. І “незалежні” екзіт-поли її підтверджують “незаперечними” фактами.

І тоді почнеться...

Ви думаєте — вони програють? Ні, вони виграють, просто кожен стане президентом своєї Абхазії, а бізнес-оточення кандидатів черговий раз збагатиться на цій війні.

А ось хто по-справжньому програє — так це ми. Програємо безповоротно. Програємо у вимірі кількох поколінь — нашого, наших дітей і внуків. А може й надовше.

Втратимо Україну, бо вожді своїми міжусобицями розірвуть її на частини. Але втратимо не тільки Україну. У масі своїй ми станемо злидарями — не в сьогоднішньому дещо відносному сенсі, коли порівнюємо себе з сусідньою Європою.

Ми станемо злидарями в порівнянні із сьогоднішнім власним невисоким життєвим стандартом. Злиденними олов’яними солдатиками електоральних армій нових і нових вождів, солдатиками, котрих переконують вірити — “хай краще будуть свої бандити, аніж чужі”.

Це дуже ймовірна модель нашого майбутнього.

Наївні ті, хто думає, що цих вождів можна примирити. Роками, починаючи з листопаду 2005 року, ми пробували це робити, але вони нас ігнорували. Бо їх принцип: у боротьбі за владу очистити “поле” від всіх інших конкурентів, а потім розв’язати боротьбу не на життя, а на смерть з головним суперником. Іншої моделі політичної поведінки вони просто не уявляють. Іншого смислу існування, ніж боротьба за абсолютну владу, вони не знають.

Чи можемо ми їх зупинити? Чи можемо запобігти цій катастрофі?

Мусимо.

В нас не має іншого виходу. Бо вони зі своїми грішми можуть міняти яку завгодно країну, жити хоч на Кіпрі, хоч на Багамах, жируючи біля власних офшорних рахунків. Нам емігрувати нема куди. Нам тут жити. І любити Україну, до речі, бо зараз стає немодно про це згадувати.

Що робити? Як діяти?

Спочатку усвідомити, зрозуміти причини, чому в нас не так як у людей.

Усвідомити, що в нас відсутня еліта, яка мислила б державними інтересами, не кажу вже виключно державними, але хоча б поставила їх вище особистих.

Усвідомити, що ми всі також відповідальні за відсутність такої еліти, а не тільки внутрішні і зовнішні вороги.

Усвідомити просту річ, що політикам не можна доручати писати правила в державі самим для себе. Хто з нас раніше не вірив, той вже переконався у цьому — вся енергія політиків йде на перетягування повноважень і перекладання відповідальності один на одного.

Тому відповідальність громадяни мусять взяти на себе і написати правила для політиків, для самих себе і країни, правила співжиття на століття вперед.

“Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу” — 5 стаття Конституції. Написано все правильно — списано з кращих європейських взірців.

Як бачимо, право визначати державний лад в країні безапеляційно належить народові і Верховну Раду ніхто не уповноважував на прийняття установчих актів. Ноги нинішніх проблем ростуть з того, що це право парламентом було привласнено за мовчазної згоди народу.

Просто їхній принцип — принцип політиків — “папір все витерпить”, означає, що вони і не думали серйозно до цього ставитися. Як і до права на працю та соціальний захист, права на безоплатну освіту та медицину, права на вільний розвиток особистості, права на повагу до гідності кожного.

Вони не збиралися цього виконувати. Бо в інших статтях Конституції вони написали правила для себе — самі їх тлумачать і самі їх переписують.

Треба змінити цей принцип, раз і назавжди. Треба зрозуміти і виконати свій обов’язок: забрати в політиків право писати конституцію і зробити це самим.

Почати життя з чистого аркуша.

Як? Адже на Майданах закони не приймають, тим більше не пишуть. Наше завдання — знайти легітимну і ефективну форму. І політики — ні владні, ні опозиційні в своїй переважній більшості — нам в цьому не поможуть — вони заважатимуть як тільки зможуть.

Ви думаєте, вони сваряться за долю України? Помиляєтесь.

Ви думаєте, вони сваряться за курс гривні? Помиляєтесь.

Ви думаєте, вони сваряться за повноваження чи посади? Це вже ближче, але не зовсім точно. Бо повноваження чи посади їм потрібні не для розвитку країни, а для її грабунку. Вони сваряться виключно за дивіденди. За поділ грошей, які наварили на нашій біді.

Вони влаштовують телевізійні спектаклі для нас, щоб потім жонглювати електоральними рейтингами як аргументами у своїй сварці. Хочете видовищ — вони влаштують вам бої гладіаторів на екрані. Чим базарніша сварка, тим дорожчі рекламні паузи. А після шоу вони поділять гроші, посади і повноваження.

Їхня мета — зовсім не країна щастя.

Нам нема місця в їхніх мріях. Зрештою, в них нема мрій — а у їхніх розкладах ми зайві.

Їхнє сокровенне бажання — ні з ким не ділитися: безроздільна влада, країна у приватній власності.

Не на них нам треба сподіватися — це незрілі діти сподіваються на допомогу батьків. Нам треба стати дорослими і взяти долю у свої руки.

Фактично, треба перезаснувати державу.

Не ми перші. Форми продумані і перевірені. Однозначно, це мусить бути тільки легітимний, мирний і законний шлях — шлях скликання для написання нової Конституції спеціального установчого органу — Конституційної Асамблеї.

Рішення про це під народним тиском повинна ухвалити Верховна Рада. Якщо вони цього не зроблять, ми підемо далі і проведемо референдум.

Мільйони змусять рахуватися з собою — бо це не хаос масових протестів, а організація законної волі народу.

Потім треба обрати Конституційну Асамблею, обрати всім народом найдостойніших, незаангажованих фахівців — справжню еліту. На противагу партійним кланам, яких і близько не можна підпускати до цього процесу.

Обрати з єдиним завданням: написати нову Конституцію не для себе, не під себе, а для суспільства — щоб поставити політиків, які борються за владу, у жорсткі рамки.

Єдиний спосіб це зробити — змінити автора Конституції, яким повинен стати народ через обрання Конституційної Асамблеї. До цього органу в мажоритарних округах повинні обиратися особи, які добровільно відмовляються (мінімум на десять років) від права балотуватися на будь-яку виборну посаду та бути призначеними на будь-яку державну службу.

Членами Конституційної Асамблеї — “батьками-засновниками” — можуть бути обрані ті люди, які свідомо відмовляються від влади: місцевої та центральної, законодавчої та виконавчої, судової та представницької.

Партії усуваються від процесу висування та агітації. Забороняється кандидувати партійно заангажованим — всім тим, хто за останні 5 років хоч раз балотувався у партійних виборчих списках.

Найважливіше, щоб Асамблея визначила основи реальних громадянських прав і свобод, а також ефективну і чесну структуру політичної влади: повноваження і відповідальність парламенту, президента, Кабінету Міністрів та правосуддя. Підготовлену і схвалену Асамблеєю Конституцію затвердить на референдумі весь народ.

Ці правила уже ніхто не зможе змінити, крім нової Асамблеї. Іншими словами, Конституційна Асамблея установлює правила для політиків та суспільства і саморозпускається.

Така Конституція буде захищена від змін на поточну потребу властьімущих тим, що для внесення змін треба буде скликати нову Конституційну Асамблею.

Поза компетенцію Конституційної Асамблеї мають залишитися розділяючі заполітизовані питання — позаблоковість, мова, автономія Криму тощо. Так буде знята загроза домінування популізму і політичної тріскотні. Зрештою, ця політично зацікавлена піна вже буде відсторонена цензом п’ятирічної позапартійності.

Суспільство, через боротьбу за скликання та обрання Асамблеї, повернеться до сутнісної дискусії: суть влади, її місце в країні, баланс між різними її гілками.

Ми стоїмо на роздоріжжі. Або деструктивний бунт доведеного до відчаю населення, що зруйнує залишки держави. Або організований громадянський рух, що установить владу, модернізує країну і відновить моральні цінності в суспільстві.

І установить замість атмосфери ворожнечі і протистояння культуру довіри і конкуренції, культуру віри в право. Для цього нам потрібні усвідомлення, воля і самоорганізація.

Я далекий від думки, що у такий спосіб відразу вдасться збудувати ідеальну державу. Але так ми збудуємо державу із ясними правилами гри. Державу здатну до розвитку. Державу, якою будемо пишатися і захочемо в ній жити.

Так твориться відчуття спільноти, так твориться праведний Закон, Закон, який порушувати і обходити не можна.

Настав час очистити країну від скверни минулого — перезаснувати державу!

P.S. Щоби таке здійснити, ми повинні зорганізуватися. Для цього у кожному місті, містечку, навіть, селі треба почати творити комітети Спільної дії. Їх завдання — відслідковувати безпосередні потреби людей, захищати їх життєві інтереси, почати працювати на підтримку Конституційної Асамблеї.

Згодом, з цих комітетів постане загальнонаціональна горизонтальна мережа, яка в процесі реальної дії, породить тисячі нових лідерів, нову еліту. Потім в столиці буде скликано з’їзд усіх, хто підтримує таку ідею і нашу боротьбу. Там будуть сформульовані наші остаточні вимоги.

Мусимо перемогти. Час пішов.

Тарас СТЕЦЬКІВ