Як я бачу перемогу у війні

Чому я не поїхав? Цілком очевидно, що, будучи на боці України в цьому конфлікті, я жодним чином не беру фактичної участі в цій війні, що робить моє перебування тут, у Макіївці чи Донецьку, під мінами й “Градами”, на перший погляд, абсолютно безглуздим і невиправдано ризикованим.

Річ у тім, що Макіївка — це місто людей із типовою психологією пролетарія, чий менталітет складається на основі категорій праці й примушування до цієї праці. І я в жодному разі не намагаюся над цим сміятися, розуміючи, що саме такий тип мислення й давав змогу багатьом із моїх земляків і далі — без перебільшення — героїчно опускатися в шахту під свист снарядів і мін, ризикуючи лишитися не піднятими на поверхню та без найменшої надії на заробітну плату в кінці, тобто в умовах, за яких “ортодоксальний” демократ із Лондона чи Парижа “зламався” б протягом години. Але коли мова заходить про політичний вибір, мої земляки схильні й далі мислити “жорстко” і тут, будучи вже звичними до “твердої руки” й браку потягу до громадянських свобод, чим частково й пояснюється така масова підтримка “ДНР” серед місцевого населення. І так було завжди. Янукович, Сталін, Путін, Захарченко — все це люди, які лиш уособлюють в собі ті народні віяння, що вирують у психології мас на Донбасі.

Наведу конкретний приклад, про який уже побіжно згадував в одній із попередніх статей. Психологічна лінія підтримки “ДНР” вибудовується за рахунок не тільки “ополчення”, набраного з місцевого населення, а й їхніх найближчих родичів, чиї погляди часом ще радикальніші, ніж їхніх синів та чоловіків. Так, батько мого хорошого друга, а нині “казака ДНР”, тримає у себе в барі, просто в квартирі, дві гранати Ф-1, які йому передав син під час одного з недільних звільнень. У нижньому ж ящику кілька магазинів до АК-47, і подібну картину з трофейною або ж російською зброєю можна зараз побачити у всьому місті. Він каже: “Якщо з моїм сином щось станеться й “укри” підуть Макіївкою, я вийду на вулицю й підірву себе серед них — мені вже буде чхати”.

А тепер уявіть, шановні друзі, що приблизно так само думають двоє його братів, дружина й ще один син, який хоча й не служить у лавах “ополчення”, але влаштувався в місцеву поліцію, де також не мають особливих почуттів до України. Припустімо, що мій приятель загинув у бою і був фізично знищений ЗСУ як ворог України. Лишаючи за межею мій особистий моральний аспект цієї події, дозволю собі запитати: що робити з його сім’єю?

А кількість таких сімей, поза сумнівом, може бути помножена на кількість “ополченців” із місцевих, що також мають батьків, матерів та близьких родичів, які наступного дня посіли їхні місця в лавах “ДНР”. При цьому я наполягаю на тому, що це приклад цілком благополучної, забезпеченої сім’ї, у чиїй квартирі ви не знайдете притону для наркоманів або пляшок з-під горілки, вони не ті, кому вже справді нічого було б втрачати. Зовні ці люди нічим не відрізняються від звичайних мешканців Києва чи Львова, але водночас мають настрої, коріння яких сягає далеко в глиб радянського минулого, а якщо відверто, то й значно далі. Невже проблема вирішиться таким чином, що всіх чотирьох просто варто поставити до стінки й так вчиняти з тисячами, хто не тримає поки що автомат? Так, ця людина з гранатою висмикне чеку, тільки-но побачить українських солдатів, але ми сперечалися з ним близько години, а з його сином колись разом вовтузилися в піску, і щодо мене він не здатний ні на що, крім слів. Збройне протистояння, безумовно, має свій сенс, коли йдеться про іноземних військових: чи то росіян, чи то чеченців, чи то вірменів, чи будь-кого іншого. Але коли мова заходить про “ополчення”, набране з місцевого населення, єдиною реальною силою тут виявляються ті, хто жив поруч через поверх, але мислив зовсім інакше.

Так, я кажу про ті десятки й, можливо, сотні тисяч проукраїнськи мислячих громадян, чиї обличчя зараз можна побачити на сторінках соціальних мереж із позначками “Київ”, “Бердичів”, “Одеса”. Тільки реальна громадянська сила з місцевою пропискою, представлена не однією тисячею незгодних із країною “ДеНеРе” на центральній площі Донецька, зможе радикально змінити ситуацію, показавши, що Донецьк здатен не тільки на ганебний “парад”, а що колись тут жили й ті, хто ходив під українськими прапорами до берегів Кальміусу й із задоволенням слухав “Майже весна”. Так, це повинна бути величезна маса людей, чиє спільне “тіло” неможливо було б розстріляти просто посеред площі або пересаджати в підвали. Але, враховуючи кілометрові черги з автомобілів, які можна побачити на виїздах із “ДНР” щоразу, тільки-но посилюються “Гради”, щось мені підказує, що ця цифра цілком реальна, варто лише тим людям згадати, хто вони й від чого біжать. Саме тому я все ще тут, у Макіївці й Донецьку, не поділяючи тих сліз, що проливаються через руїни Донецька з теплих “оболонських квартир”. І саме тому цей лист хотів би закінчити словами з пісні Ґрєбєнщікова: “Если мы хотим, чтобы было куда вернуться, — время вернуться домой”.

Станіслав ВАСІН