Як повернути майбутніх чемпіонів, коли більше половини спортсменів виїхало?

Нещодавно в Австрії на змаганнях із фігурного катання за наших дітей вболівали так, наче інших учасників не було. Українські прапори на трибунах відомої Олімпійської льодової арени, шалені оплески, гімн. Виявилося, що подивитися на змагання прийшли українські спортсмени, які зараз виступають за Австрію.

Дніпро переїхав на Дунай.

Така картина, на жаль, типова. Що стосується наших юних спортсменів, то думаю, що 80% їх виїхало за кордон. Ти приїжджаєш на змагання до Європи й бачиш знайомі обличчя: “О! Це ж тренер із Кривого Рогу!”, “Цих талановитих дітей я знаю! Харків!”. Вони зараз перемагають під чужими прапорами, виступають за європейські клуби. Чудово катаються, чудово змагаються. Чи повернуться вони до України?

Ще до війни ми були “кузнею чемпіонів” для інших країн. За історію Незалежної України ми тричі вигравали золото на зимових Олімпійських іграх. Одна з цих нагород — у фігурному катанні. Але та перемога могла бути не єдиною. Історія фігуристки Олени Савченко — це українська казка про “гидке каченя”. У дівчинку не вірили, вона постійно чула: “Це не твій вид спорту”. Але Олена так марила фігурним катанням, що стала кращою, завоювала олімпійське золото. Здобула найпрестижнішу нагороду, але не для України, для Німеччини.

Війна боляче вдарила по нашому спорту. Я не знаю, чи є куди повертатися українським спортсменам із Європи. Росіяни розбомбили десять льодових арен в Україні. У Львові тренуються діти, які втратили все на Сході. Є дитина, котра пережила жахливе бомбардування. Обстріл розпочався вночі, коли всі мирно спали. Вибухало прямо біля будинку. І той жах наклався на період підліткових гормональних змін. Відтак з’явилися психосоматичні проблеми, лікарі кажуть: “Не можна повертатися у спорт”. Але залишити його — ще гірше для психологічного стану.

Десятилітній спортсмен — сформована особистість. Ця дитина жила за графіком, з тренуваннями щодня, з планами та мріями. Вона не може зупинитися, це позначається на настрої, сні, харчуванні. І це крок назад. Спортсмен приходить до тренера через місяць, ти дивишся й думаєш: “Усе, повертаємося на пів року назад”. Ми пережили це на початку повномасштабного вторгнення і зіткнемося знову, коли діти повернуться після тривалої перерви. Якщо повернуться. За кордоном діти мають усі можливості для комплексних тренувань. Є загроза, що вони не повертатимуться в Україну, бо в нас немає таких умов.

Я розповідаю про фігурне катання, але всі види спорту постраждали однаково. Нерегулярність тренувань, неналежні умови для тренування, психологічний стан дітей відкочують український спорт дуже далеко назад.

Багато хто скаже, що розмови про дитячий спорт не на часі. Руїнами стали лікарні, школи, знищуються цілі міста. Але кожна мама, кожен тато хоче, щоб його дитина була щаслива та спокійна сьогодні, а не завтра, не після відбудови. Ми не можемо припинити війну, але можемо забрати дитину з соцмереж, де нескінченно розповідають про жахи. Спорт — це критично важливо для наших дітей. Для спорту ж критично важливе фінансування. Для перемог мають бути такі самі можливості, як у Європі.

Це складна гостра тема. Дитячий спорт — дуже довга інвестиція, і невідомо, чи буде вона прибутковою, якщо ми говоримо про рекламні контракти чемпіонів. Але коли ти вкладаєш у дитячий спорт, ти вкладаєш у здорових дітей, здорових фізично, психологічно. Треба інвестувати у спорт як спосіб життя. Обидві складові важливі, тільки з фінансування та розвитку обох складаються здорове суспільство і спорт із найвищими досягненнями. Має бути масовий спорт, із якого народжуються чемпіони.

У всьому світі спорт фінансує держава, але є інші моделі. Наприклад, у Польщі є федерації, які утримуються батьками і окремими меценатами, є федерації, які утримуються спонсорами. В нашій школі ми тестували ще один варіант. Був період, коли ми використовували особисті стипендії для наших найкращих спортсменів — видавали річні гранти на заняття у школі. Не можу сказати, що це успішна модель, бо в приватній школі це суперечить фінансовим показникам. Кількість часу і зусиль, витрачених на спортсмена, значно збільшується, а прибуток зменшується, що позначається на оплаті тренера і можливостях школи. Треба вкладати в розвиток шкіл, клубів, тренерів. Формувати не конкретного спортсмена, а можливості для дітей. Ми прийшли до періоду розвитку клубної системи.

Талановитому спортсменові потрібен тренер, який думає про тренування, а не про те, як заробити й вижити. Спортсменам необхідні спонсори, які б допомагали, хай невеликими сумами, але регулярно. І мова не про великий бізнес, скоріше — про середній. Я мрію жити у країні, де донатити на розвиток дітей загалом (не тільки на свою дитину) — модно.

Але ми знову повертаємося до питання про те, чи на часі інвестиції у спорт. Без масового спорту нашим дітям буде дуже тяжко. Я розповідала про наслідки війни, але треба говорити й про покоління “онлайн”, про наслідки недавнього тривалого карантину. Діти “йдуть” на урок не виходячи з-під ковдри, живуть без фізичних навантажень. Ми бачимо “карантинних” дітей, які не знають де справа, де зліва. Не знають примітивних речей, які вчать у садочку, в побуті. Все, що вони вміють, — грати в телефоні, щоб не заважати батькам.

Ті, кому зараз 3—5 років, — покоління без соціальної адаптації. Це аспект, до якого ми виявилися неготовими. І це знову про те, що нам життєво потрібен спорт, масовий спорт. Тренер завжди розуміє, хто зі школярів — спортсмен, а хто не займається нічим. Спорт — це концентрація, вміння самоорганізуватися. Чим більше тренувань, тим більше діти виходять за межі звичного та розвиваються. Спорт допомагає перемагати не лише на олімпіадах.