Вийти зі штопора “зворотньої тяги” технологічних укладів

Математична основа поняття “технологічний уклад” надзвичайно складна. В основному це теорія “довгих хвиль Кондратьєва” та “кластерів Шумпетера”, які описують перебіг технологічного прогресу. Він не є неперервним, а більше схожий на хвилі — із своїм попереднім періодом, “сходженням”, “дев'ятим валом” і періодом затухання. Більшість в основному помічає тільки пік такої технологічної хвилі, який характеризується якимсь епохальним науковим відкриттям. Наприклад, сходженням для V технологічного укладу, на якому знаходиться зараз цивілізований світ, був винахід персонального комп'ютера в 1977 році, а піком були 2000-ті роки, на які припала більшість сучасних інформаційних технологій. Зараз світ живе на межі періода затухання V технологічного уклада і сходження VI технологічного укладу (сподіваюсь, всі помітили появу так званих 3D-принтерів — по суті прообразу універсальних наноконструкторів?).

Це дуже узагальнена картинка. Насправді технологічний уклад означає не лише ступінь технологічного процесу, а й відповідну структуру суспільства та частково навіть його культуру. Тому що одна справа отримати технологію в своє розпорядження, і зовсім інша справа — опанувати її, навчитись нею правильно користуватись, і не лише на роботі, а й в побуті. Колись це правило на власній шкурі відчув Рамзес II, коли очолювана ним єгипетська високорозвинена супердержава отримала на горіхи від хеттів, які не мали великої держави, зате опанували технологію масового виробництва заліза — яке єгиптяни вважали іграшкою нищебродів.

Або краще навести приклад поближче. Кожен, хто зараз читає ці рядки, має вдома комп'ютер, а на ньому — офісний пакет. Скажіть, будь-ласка, скільки його функцій ви використовуєте щодня? Десять? Двадцять? Думаю, більше ніхто не назве. Однак офісний пакет має значно більший функціонал. В банальному Microsoft Excel можна навіть складні табличні обрахунки робити — аж до аналізу прийняття рішень та моделювання бізнес-процесів. Або наприклад Microsoft InfoPath. Це генератор XML-форм, який дозволяє організувати повністю безпаперовий обіг. Не так, як у нас звикли організовувати — із вимогою “надсилати файл в форматі Word з шрифтом Times New Roman 14 розміру з полуторним міжрядковим інтервалом” — а правильно, коли зміст відділений від безпосереднього представлення і форматування, і проблема різнобою оформлення документів просто зникає як така. Заодно створені таким чином документи можна легко і просто перевести в табличну форму, і застосовувати до них математичні методи аналізу. Все це описано Біллом Гейтсом в двох книжках — “Дорога вперед” (1995) та “Бізнес зі швидкістю думки” (1999). Я спеціально вказав в дужках роки, щоб показати, наскільки не є новими описані мною речі.

І це тільки те, що має у себе на робочій станції кожна пересічна людина. Аналогічний, або й набагато ширший функціонал є в середовищі, наприклад, Linux. Ба більше, є ціла купа альтернативних операційних систем, призначених для певного спектру задач, які взагалі мало зрозумілі більшості українців, в тому числі тих, які вважають себе інтелектуальною публікою. Для кого ці всі можливості призначені? Звісно, для тих, хто здатен їх побачити і знає, де і як їх застосувати.

Це продемонструвала, наприклад, дискусія навколо дитячого мікрокомп'ютера micro:bit розміром трохи менше за наручний годинник, який почали роздавати талановитим дітям в Англії. Вітчизняний науковець принципово не бачив в ньому іншого застосування окрім пристрою для зняття даних, там, шагоміра, наприклад, або персонального маячка місцезнаходження. Ніхто в диспуті навіть не подумав, що ці маленькі мікрокомп'ютери можна з'єднувати в багатопроцесорні системи, і навіть підключати їх до велетенського спектру периферії. Повторю, що йдеться про науковця, і причому далеко не безталанного. Просто він вихований в культурі, де такий функціонал не може бути осмислений.

Тобто, для того щоб перейти на певний технологічний рівень, мало отримати в своє розпорядження технологію. Необхідно включити її в своє життя настільки повно, наскільки це можливо. Технологія повинна стати частиною щоденної культури, елементом повсякденного життя. Тільки тоді вона розгортається на повну потужність. Я сильно сумніваюсь, що Стівен Джобс, поставлений в наші умови, зміг би винайти “Еппл” чи тактильний інтерфейс. Його талант був призначений для суспільства, яке уже твердо перейшло до V технологічного укладу — а отже, здатне осмислити і оцінити його винахід.

Саме тому в Сполучених Штатах навіть студент може у якості дипломної роботи створити повністю працюючий дизайн мікроавтобуса, який можна буде потім виробляти за допомогою 3D-принтерів, а у нас кандидати і професори із власними оригінальними винаходами — рідкість. А все просто: не той рівень технологічного розвитку суспільства. Для IV технологічного укладу у них є все, що необхідно, і навіть більше, але й роботу вони можуть в результаті виконати на тому ж рівні. А вимагають з них як мінімум розробки рівня V, а то й VI, а коли вони такого не показують — то розпочинається галас, що у нас наука неефективна, і вона має бути викинута за двері.

Можна зауважити, звісно, що й ми користуємось айфонами і айпадами. І багато його функцій ми використовуємо? Далі див. вищенаведений приклад із “офісом”.

Думаю, більшість читачів уже зробили очевидний висновок: ми є лише невмілими користувачами технологій V технологічного укладу, а саме наше суспільство знаходиться тільки на межі IV і V технологічних укладів, причому тяжіє не до п'ятого, а до четвертого укладу. Ми йдемо не вперед, а назад. Ця ситуація тим більш парадоксально виглядає, якщо згадати, що одна із найбільш динамічних українських галузей — це ІТ-індустрія. Однак вона займає дуже невеликий відсоток українського суспільства, фактично, ІТ уже представляє собою “річ в собі” — прошарок-ізолят, який культурно сильно відрізняється від більшості. Це своєрідні “людени” з романів Стругацьких. До речі, “меморандум Бромберга” з роману “Хвилі гасять вітер” дуже добре описує те, що відбувається в нашій державі.

А відбувається те, що я називаю — за відсутністю іншого терміна — “зворотня тяга” (backdraft).

Неважко помітити, що швидкість технологічних хвиль чим далі, тим більше наростає. Це дає ученим навіть говорити про певну точку “технологічної сингулярності”, коли технологічний прогрес перестане бути дискретним, а стане майже миттєвим. Теорія, звісно, умоглядна — але факт є фактом. VI технологічний уклад, чиє сходження ми уже спостерігаємо в західних країнах, наступив приблизно втричі швидше, ніж V. Між першим мікропроцесором в 1972 році та першим персональним комп'ютером минуло цілих 5 років, а поява масових 3D-принтерів майже миттєво породила цілий спектр технологій — від лазерної стереолітографії до будівничих та біомедичних універсальних конструкторів. І це тільки одна революційна технологія в межах цього укладу. Тут і когнітивні технології (штучний інтелект, тобто), і біотехнології, і навіть нові напрямки в фундаментальній фізиці... Швидкість розвитку технології дедалі наростає із збільшенням комплексності технологічного укладу.

Разом із швидкістю наростає імпульс. Якщо культура адекватно сприймає нові технології і йде в ногу із часом, він надає їй додаткового прискорення. Але якщо культура з якихось причин не змогла опанувати технологічний уклад, на який претендує, то накопичений імпульс обертається на зворотню тягу — і сила її відкидає культуру на попередні уклади. Причому чим на більш високий рівень вона намагалась перейти, тим більший буде потім відкат.

Власне, саме це і відбулось в Радянському Союзі в 70-х роках. Відмова від власної техносфери і перехід до копіювання чужих зразків завжди запускає процес “зворотньої тяги”. По-перше, витрачається дорогоцінний час, за який автори цих технологій зроблять іще один крок вперед — який теж доведеться копіювати, і так далі, точнісінько так, як в класичній задачці про Ахіллеса і черепаху. По-друге, технологічні зразки завжди розраховані на певну технологічну культуру, адже створюються не як одиничні зразки чи цяцьки для розваги нечисленного вищого класу, а як масове виробництво — яке повинно продаватися, а отже, вдосконалюватись в процесі конкуренції і породжувати нові технологічні ланцюжки. Мало кому відомо, наприклад, що відеомагнітофони вироблялись радянською промисловістю з 1974 р., але місця для них в радянській культурі попросту не було. А без цього, наприклад, неможлива поява, наприклад, технологій відеомонтажа — нащо їх розробляти, якщо відеомагнітофони використовуються тільки на телебаченні, а там можна обійтись іноземним обладнанням? Що цікаво, так і робили — радянське телебачення використовувало обладнання типу Betacam SP. В результаті цілий пласт технологій — алгоритми стиснення і обробки відео в реальному часі, наприклад — виявився для СРСР “закритим”.

З часом кількість таких “закритих” гілок технологій тільки наростатиме, і на певному етапі “вправні копіювальники” перестануть розуміти, а що ж вони, власне, копіюють. Це — кінець наукового процесу в даній галузі. Звідси тільки два виходи: продовжувати копіювання в режимі “сліпого принтера” — і програмувати технологічне відставання і деградацію науки в цілому, аж поки не відбудеться остаточний відкат до попереднього технологічного рівня (якщо не глибше). Або зупинитись, і сконцентруватись на прогресі в тих галузях, де науковці іще не втратили розуміння того, що роблять. При цьому не треба боятися, що частина цих технологій для Заходу виявляться застарілими — в світі чимало країн, для яких вони будуть дивом, яке відриватимуть з руками. Більше того, не треба претендувати на ті галузі, де Захід давно пішов вперед на кілька поколінь — сумніваюсь, наприклад, що ми зможемо створити конкурентноздатний універсальний мікропроцесор. Зате ми можемо взяти своє на апаратних рішеннях, на рівні мікроконтролерів та програмованої логіки — ці галузі традиційно залишаються сильними в українських університетах. Одним словом, вийти з штопора “зворотньої тяги” можна — розробляючи ті нішеві рішення, які в інших країнах пропустили, або не роздивились їх потенціал, а отриманий від цього зиск пускати на розвиток фундаментальної науки та надолуження втраченого.

І ні в якому разі не можна жартувати із технологічними укладами, імітуючи науковий процес, або прагнучи надто високо застрибнути. Тоді “зворотня тяга” буде ще сильніша.

Яскравим прикладом тут є Росія. Вся її бурхлива діяльність — наприклад, Сколково, а також численні пафосні проекти типу “Ельбруса” чи там, “військово-космічних сил” — представляла собою претензію на перехід навіть не на V, а зразу на VI технологічний уклад (чого, звісно же, не відбулось — бо науки у всьому цьому не було ні на гріш). В результаті зворотня тяга так сильно вдарила по Росії, що вона фактично уже відкотилась на рівень IV технологічного рівня, і їй загрожує навіть подальший відкат до III технологічного рівня (тобто, до епохи першої індустріалізації).

У нас технологічний відкат відбувається зовсім інакше. Нам більше пощастило — по-перше, тому, що ми були периферією СРСР, який намагався перейти всього тільки на V технологічний рівень, і по нам вдарило набагато слабше. По-друге, у нас завжди існувала прогресивна частина суспільства, яка демпфувала цей відкат, і навіть якимсь дивом створювала передумови для повернення позицій і надолуження втраченого. Однак жоден, навіть найпрогресивніший і складений з самих тільки геніїв, прошарок не здатен перебороти економіку. А вона, під “чутливими контролем” вітчизняної олігархії, силоміць переводилась — і продовжує переводитись на рейки все того ж самого III технологічного укладу, на який зараз стрімко відкочується Росія.

Це дуже добре видно по структурі українського виробництва. Грубо кажучи, реальний технологічний уклад економіки показує те, на чому заробляються гроші.

— для VI технологічного укладу це продукти із високим вмістом інтелектуальної праці. Креслення, дизайни, технологічні рішення — нарешті, “економіка вражень”;

— для V технологічного укладу — електронна промисловість, комп'ютерні та інформаційні рішення, телекомунікації та автоматизація;

— для IV технологічного укладу — реактивне та турбореактивне літакобудування, атомне паливо, машинобудування, складна нафтохімія, складне конвейєрне виробництво;

— для III технологічного укладу — сировинне та напівфабрикатне виробництво, традиційне паливо (газ і нафта), сталь, базова нафтохімія, інші корисні копалини.

Тепер будь ласка згадайте, що саме є базою статків вітчизняних олігархів, і все остаточно стане ясно. Нашу економіку цілеспрямовано зводять саме до III технологічного укладу, і відповідно йому (штучно же) структурується суспільство. Саме для того укладу було характерне сильне розшарування населення на убогу масу, здатну ледве прохарчувати себе, і працюючу за копійки, і надбагатих “сталевих” та “вугільних” королів, які також повністю контролюють політику. Відсутність скільки-небудь внятної соціальної системи, відсутність соціальних ліфтів, концентрація всіх фінансових потоків в руках кількох галузевих монополій, які контролюють корисні копалини — які, як я уже вище написав — представляють основу для заробляння грошей.

Якщо процес далі буде відбуватись так, як він відбувається зараз — то відкат по технологічному рівню буде продовжуватись.

І зрештою, суспільство буде поділено на дві нерівні частини. Одна із них назавжди випередить іншу, і, можливо, покине свою країну. Інша буде навічно замкнена в низькому технологічному укладі, позбавлена можливості вийти за його межі своєю суспільною структурою і культурою, в рамках якої не буде можливим осмислення будь-яких технологій чи понять вищого рівня — тільки сліпе користування або навіть мавпування.

Приклад такого страшного суспільного розриву можна спостерігати на прикладі Кореї. На сьогодні уже неможливо вирвати північних корейців із лещат III технологічного укладу навіть зовнішнім втручанням, а самі вони уже нездатні з нього вирватися. Навіть етнічно близька їм Південна Корея уже представляє для них повністю чужий світ, не тільки інтеграція з яким неможлива, а й входження до його орбіти. Так що навіть якщо фізично винищити північнокорейську верхівку, до норми там нічого не повернеться... хіба що тільки не зробити те, що запропонували Стругацькі в своєму іншому романі, “Гидкі лебеді” — відірвати дітей від батьків, і створити для них окреме культурне середовище, а решту залишити “доживати”.

Власне, для України все ще не так погано. У нас є шанс, завдяки тому, що найкраща частина нашого народу цьому відкату уперто опирається, і тому, що у нас все-таки іще збереглись політики, які не знаходяться в полоні псевдоліберальної фразеології, за якою ховається бузувірська плутократія початку минулого століття (до речі, розквіту III технологічного укладу).

А іще, попри всі спроби знищити нашу науку, вона досі існує, і конкурентноздатна. У нас навіть дуже непогані показники як для країни, яка валиться в штопор “зворотньої тяги”. В системі Scopus індексуються 43 українські журнали, а в Web of Science — 16. Вдумайтесь, при реальному фінансуванні науки в 0,3% ВВП, Україна регулярно займає високі місця на світових олімпіадах. Так, наприклад, в 2016 р. на International Mathematical Olympiad (IMO) Україна зайняла 15 місце з 240 учасників. Рейтинги визнаних наукових публікацій — 40 місце з 240 учасників (це, врахуємо, при всього 8 тис. дол. витрат на 1 дослідника і обладнання фактично IV технологічного рівня — як уже писалось вище).

Це хороший заділ для виходу із штопора. Спробуйте самі, для практики, знайти ті нішеві позиції, де Україна може взяти своє.

В'ячеслав ІЛЬЧЕНКО