Велика історія металургії. Як Україна втрачала найбільшу галузь економіки

До здобуття незалежності на гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України припадало близько половини видобутої залізної руди, 40% всього виробленого чавуну та понад третини сталі Радянського союзу.

Через 33 роки українські підприємства виготовляють у сім разів менше металургійної продукції. Перш за все, причиною такого карколомного падіння стала війна. Однак, проблеми в українській металургії почалися задовго до неї.

ЕП розповідає історію падіння українського ГМК. Ця історія не лише про доменні печі, вугілля та сталь. Вона і про пострадянську приватизацію, становлення українських олігархів та топ-політиків. 

Перші самостійні роки

У 1989-1991 роках економіка СРСР впала на 15%. Причина — падіння світових цін на енергоресурси, яке наклалося на загальну неефективність та низьку продуктивність праці. Коли ж Союз почав розпадатися на республіки, то економічна криза лише примножувалася, але вже в кордонах кожної окремої незалежної держави.

Економічна система СРСР будувалася на взаємозалежності республік. Тому ланцюжки виробництва були максимально розкиданими теренами тогочасної держави. Наприклад, якщо певний механізм збирався в Узбекистані, то болт для нього нарізався в Сумах, а гайка — в Хабаровську.

“Коли відбувся розпад структур на політичному рівні, то треба було підкріплювати це на економічному. Тому стояло завдання практично по кожній галузі: створити єдині замкнуті ланцюги на території України”, — згадує ексзаступник міністра промислової політики Сергій Грищенко.

До проблем з виробництвом додалися ще й проблеми зі збутом продукції. Так, якщо до здобуття незалежності підприємства української ГМК постачали свою продукцію на будівництво та підприємства військово-промислового комплексу усього СРСР, то після 1991 року внутрішнього українського попиту було банально недостатньо.

У перші роки незалежності криза сколихнула не лише великі заводи, але й невеликі підприємства, які вимушені були закриватися, не витримуючи конкуренції із західним імпортом. Як наслідок, скорочувалися й бюджетні надходження. В таких умовах не могло бути й мови про колишні обсяги держзамовлення металургійної продукції. Тож єдиним виходом для підприємств ГМК став експорт.

В перші роки незалежності експорт металургійної продукції здійснювався трьома способами: прямі продажі підприємств, продажі через приватних посередників та за державними контрактами через спеціальну організацію.

“Квоти на експорт заводам майже не видавались. Тоді створили державну організацію, яка мала реалізовувати продукцію — державного трейдера. Підприємства повинні були продавати йому продукцію за внутрішніми цінами, а він — експортувати за зовнішніми та розраховуватись з підприємствами”, — розповідає голова ради директорів “Індустріального союзу Донбасу” Сергій Тарута, додаючи, що здебільшого заводи і державний трейдер проводили збут через приватні структури.

Ще одна проблема підприємств ГЗК, з якою вони увійшли в незалежність, — жахливий стан основних виробничих фондів. Зношеність на деяких підприємствах сягала 70%. Оновлення потужностей відбувалося повільно, тому потреба у коштах на модернізацію поставала гостро.

Разом з цим на заводи покладали деякі соціальні видатки та утримання муніципальних об'єктів. “Міське тролейбусне управління не збирається погашати борг, оскільки у міському бюджеті не передбачено фінансування відповідного управління. І їздять тролейбуси в Алчевську досі лише тому, що ними на завод дістаються робітники Алчевского Металургійного Комбінату”, — жалівся тоді гендиректор АМК Енвер Цкітішвілі.

Перший капітал олігархів

У 1991-1995 роках різниця між цінами на металургійну продукцію на внутрішньому українському та світовому ринках була значною. Усе завдяки низьким зарплатам, власній руді та дешевому російському газу.

Директор “Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча” Володимир Бойко в одному з інтерв'ю казав, що всього на десяти тисячах тонн металу можна було “покласти до кишені” 1 млн дол. Тож не дивно, що охочих цим скористатися вистачало. За компаніями-посередниками, які експортували продукцію на світові ринки, стояли не тільки теперішні відомі бізнесмени та наближені до директорського корпусу, але й представники влади.

“Згадую свою останню поїздку як заступника міністра на “Криворіжсталь”. Я отримав перед поїздкою доручення від президента (Леоніда Кучми — ЕП), який сказав: “як мухи обсіли це підприємство, 300 фірм-посередників, розбирайтесь з ними”. За однією фірмою стояла районна адміністрація, за іншою — міська, були фірми обласної санстанції, районної митниці і так далі… Я вже не кажу про силовиків.

Я поклав цей лист, і Леонід Данилович питає: “А що це за фірма?”. А Волков (помічник президента — ЕП) шепоче йому: “Леонід Данилович — це ми, це кошти на другу виборчу кампанію”, — розповідає Грищенко.

Коли у 1995 році Росія вирішила у кілька разів підвищити ціни на газ, то в Україні почалася енергетична криза. Оскільки меткомбінати не могли розрахуватися за газ виготовленою продукцією, то вони залучали для цього посередників — трейдерів. Ті отримували металургійну продукцію, збували її, а кошти переказували виробникам.

Переходу на бартерні схеми сприяла гіперінфляція 1990-х років. Тоді продукція ставала дорожчою у ході виробництва і не завжди замовник був готовий за неї платити. Відбувся бум неплатежів, тож взаєморозрахунки проводилися товарами.

Оскільки у бартерних схемах заробляє лише кінцевий продавець товару (саме він має доступ до живих грошей), у підприємств не було коштів на закупівлю сировини та обладнання для виробництва. Вони були змушені переходити на давальницькі схеми роботи. Інколи комерційні структури самі або у співпраці з керівництвом штовхали підприємства у таку співпрацю.

Один з прикладів на “Дніпровському металургійному заводі” описує “Ділова Україна”. Схема працювала так: “Приватбанк” давав позику, щоб завод купив все необхідне для виробництва. Зі свого боку, той, хто купує у завода продукцію, виступав поручителем того, що підприємство поверне кошти банку.

Після виготовлення металопрокату та його продажу покупцю у заводу виникала заборгованість перед банком. Завод її не платив, тож “Приватбанк” звертався до гаранта — покупця продукції, який вносив кошти та підписував з підприємством акт взаєморозрахунку. У підсумку: гроші у “Привату”, а у заводу немає чим сплачувати податки.

Така економічна політика базових галузей промисловості вкрай негативно впливала на бюджет, що змушувало владу “друкувати” все більше грошей.

Приватизація

Тіньове роздержавлення почалось під час “Перебудови” наприкінці 1980-х, коли партійна номенклатура розміняла владу на власність. Вже після здобуття незалежності переходу підприємств у приватні руки сприяло законодавство про оренду, яке дозволяло трудовим колективам брати в управління заводи та фабрики.

Орендарі сплачували до бюджету обов'язкові платежі, а чистий прибуток залишали собі. Переважна більшість металургійних підприємств пройшли через це, зміцнивши позиції своїх керівників. Останні поєднували посаду гендиректора з посадою голови ради орендарів.

У 1995 році в Україні розпочинається ваучерна приватизація. Під час неї кожен громадянин міг отримати майновий сертифікат, який надавав доступ до приватизаційного аукціону, на якому і відбувався обмін сертифікатів на акції. Часто українці продавали свої ваучери фінансовим компаніям.

“За місяць до аукціону держава інформувала, які підприємства будуть на ньому представлені та який відсоток акцій пропонується. Ми аналітично рахували, що нам може бути цікаво”, — розповідає засновник та керівник фінансової компанії “Кінто” Сергій Оксаніч. Його фірма тоді змогла сконцентрувати близько 5% всіх сертифікатів українців.

Люди продавали свої ваучери посередникам, оскільки гарантій отримати дивіденди від підприємств не було, а внаслідок кризи багатьом гроші були потрібні тут і зараз. За ваучери платили від 10 до 20 доларів — на той час непогані гроші.

Під час ваучерної приватизації трудовий колектив підприємства мав пріоритетне право на отримання його акцій. На деяких комбінатах працівникам передавали до 15-20% акцій.

Разом з цим існували й інші способи роздержавлення активів. Наприклад, передача державного пакета акцій в управління приватній компанії. Так відбувалося через борги держпідприємства перед компанією або ж завдяки “понятійним” домовленостям з владою.

Так, наприклад, відбулося з “Дніпровським металургійним заводом” і групою “Приват” або ж з “Північним ГЗК” і “Укрсиббанком”. Після передачі акцій в управління у таких фінансово-промислових груп майже не було конкурентів за відповідний актив.

Крім цього держава роздавала людям компенсаційні сертифікати, які можна було обміняти на акції підприємств. Їх отримували ті, хто втратив свої заощадження часів СРСР через зміну грошової системи та інфляцію.

“Майновий сертифікат міг отримати кожен громадянин. А це були тільки люди, в яких зникли гроші. Це був спосіб популяризації влади і часткової компенсації втрат громадян. Сертифікати також викуповували посередники, але подальший розподіл акцій йшов дуже точково потрібним людям”, — пояснює Оксаніч.

Згодом ті, хто хотів легалізувати свій вплив на підприємство, викуповували акції у фінансових посередників та працівників комбінатів. Приблизно так теперішні олігархи отримали первісні пакети акцій — не більше 20-30%, адже мажоритарним власником залишалась держава.

З 1997-го Фонд держмайна почав продавати державні пакети акцій. Однак вибір тих, хто отримає ці активи, не завжди був прозорим.

Яскравий приклад — перша приватизація “Криворіжсталі”. Про її особливості розповідав вже покійний ексголова Фонду держмайна Михайло Чечетов, коли прийшов із явкою з повинною до поліції після “Помаранчевої революції”. У стенограмі допиту він зазначає, що отримав вказівку від Кучми прислухатися до ініціативи народного депутата Віктора Пінчука, який разом з Рінатом Ахметовим і купили комбінат за 800 млн дол.

“Мені зателефонував Кучма і порекомендував, що перемогти повинен із зазначеного списку: Консорціум “Інвестиційно-металургійний союз” або ІСД. На виконання рекомендацій з'явилися додаткові умови, яким відповідали лише дві групи”, — йдеться у стенограмі.

В підсумку ту приватизацію скасували, а за результатами повторного аукціону власником “Криворіжсталі” стала компанія Mittal Steel Germany GmbH., яка за 93% акцій заводу запроонувала 4,8 млрд дол.

Розквіт та падіння нульових

2000-і роки стали для української економіки періодом розквіту, який не обійшов і металургійну промисловість. Так, у 2007 році виплавка сталі майже досягла показників розпаду СРСР.

Зростанню сприяв податковий експеримент, в якому брали участь майже всі підприємства ГМК. У 1999 році норму бюджетних платежів знизили, а “картотеку” скасували. Як наслідок, у підприємств з'явилися обігові кошти, а бартер зник як явище.

Мета експерименту — нарощувати виробництво. У цьому був сенс, адже на початку нульових світовий ринок металопродукції зростав шаленими темпами, зокрема завдяки масштабному будівництву у Китаї, який готувався до Олімпіади-2008.

“Якщо ми продавали котуни іноді за 17 доларів, а потім за 25 і вже раділи, то коли вони почали коштувати 65 та 70 доларів, можна сказати, що це був золотий дощ”, — згадує голова Полтавського ГЗК Віктор Лотоус.

В той час відбувається бум злиття, поглинання та капіталовкладень. Вадим Новинський об'єднується з Ахметовим у “Метінвест”. Новостворена група купує прокатні потужності в Італії, Великій Британії та Болгарії. “Приват” у 2007-му продає “Дніпровський металургійний завод” Роману Абрамовичу за 1 млрд доларів та акції його “Євразу”, ІСД купує підприємства у Польщі та Угорщині. “Інтерпайп” Пінчука починає будувати перший з часів незалежності новий завод у Дніпрі.

Однак зростання тривало недовго. У 2008 році світ сколихнула фінансова криза. Відкрита українська економіка отримала сильний удар. Особливо болючими наслідки кризи були для металургії, 80% продукції якої йшло на експорт.

Коли світові ціни впали, для компаній, які не мали своєї залізної руди та обігових коштів, настали важкі часи. Цим скористалася група “Метінвест”, яка у 2010 році отримала контроль над одними з ключових меткомбінатів країни: МК Ілліча та “Запоріжсталлю”.

Війна, майбутнє?

Внаслідок російської агресії на Донеччині та Луганщині 2014 року українська металургія втратила доступ до значних запасів вугілля, а ланцюги постачань розірвалися. Проте найсуттєвіша втрата відбулась у виробничих потужностях: в окупації залишилися Донецький та Єнакіївський металургійні заводи, Харцизький трубний, Макіївський та Ясинівський коксохіми, “Комсомольське рудоуправління” та один з найбільших українських комбінатів — Алчевський.

Якщо раніше металургійна галузь приносила 40% валютної виручки та забезпечувала 25% українського ВВП, то після вже 2014 року Україна вибула з першої десятки виробників сталі, а Міністерство промислової політики реорганізували, приєднавши до Мінекономіки.

Згодом ситуацію вдалось налагодити: позитивно вплинула девальвація гривні та зростання світових цін на руду та метали. У 2021 році вони стали рекордними, що вилилось у рекордні прибутки українських компаній. На цьому тлі ключові гравці ринку запланували значні інвестиції в оновлення виробничих фондів. На жаль, цим планам так і не судилося реалізуватися — розпочалась велика війна.

Маріупольські комбінати, які давали роботу десяткам тисяч мешканців міста, — під окупацією або знищені. Металургійна промисловість скоротила виробництво втричі.

Працювати на повну потужність заважає одразу кілька проблем, які, мабуть, не можна розв'язати. По-перше, через військові ризики морська логістика занадто вартісна. По-друге, через міграцію та мобілізацію не вистачає робочих рук, і, по-третє, світові ціни суттєво впали порівняно із довоєнним періодом.

***

Металургія ще може зіграти визначальну роль у відновленні українських міст. Галузь може  повернутись на рівень 15-20 млн тонн виробленої продукції на рік. Проте, швидше за все, на цих показниках вона і залишиться. Напевно, треба змиритися з тим, що деякі українські заводи навряд чи надалі вироблятимуть метал.

За останні 33 роки українська металургійна продукція стала значно простішою. Робити дорогий та якісний продукт неможливо через технологічну відсталість. Остання стала наслідком браку інвестицій в оновлення виробничих засобів. Українські наукові інститути вже давно не можуть конкурувати із закордонними розробками, а профільні навчальні заклади скорочують свою діяльність.

Такою є історія галузі, яка свого часу була основою економіки України. Звісно, вона ще не закінчена, хоча вже далеко не така, якою ми хотіли б її бачити.