Сараєво-Ґляйвіц-Львів?

Йдеться про інформаційний привід, який в масштабах регіону, країни і навіть закордоння своєчасно почали анонсувати, розкручувати прогностичною аналітикою, гострими фактами з процесу підготовки (кількісний склад “парашутистів”, їх озброєння, попередній досвід протистоянь, судові перипетії і таке інше).

Анонс червонопрапорного параду у Львові прозвучав задовго до самої події й одразу мав тональність загрози мирному і спокійному проведенню святкових заходів в Україні.

Слов'янська великодушність попередження про одесько-кримське “іду на ви” тут граничила з чітким розрахунком: завчасність інформації мала на меті прозондувати громадські настрої та активність політичних сил і місцевих влад в Галичині, дати час останнім побавитись з поданнями до суду, авторитет якого (після усіх корупційних скандалів на зразок справи Зварича) в черговий раз було підірвано ігноруванням заборони на масові акції 9 травня.

Сам факт плану висадки активістів з Півдня у Львові не надто стурбував центральну владу, а місцеві націоналістичні організації відповіли на виклик гостей майже симетрично — погрозами недопуску останніх до міста та ледь не боксерськими баталіями, що в очах громадськості виглядало як рівноцінність культурного рівня одних та інших.

Дистанціювання Києва на підготовчому етапі було різко змінено на рівні аналізу того, що сталося: політики та посадовці щедро ділилися фактами з власних джерел, обіцяли документально підтвердити кожну гучну заяву, вихваляли професійність своїх відомств, перекладали провину на конкретну політичну силу та заспокоювали соціум.

Натяк на те, що запланована акція у Львові є одним з перших кроків у виборчій кампанії до ВР наступного року, був настільки прозорим, що це майже ніхто не ставив під сумнів, розуміючи, який вихідний результат був би бажаним для усіх сторін конфлікту.

Саме в цьому контексті дії місцевої ОДА, МВС та київського політикуму виглядають надто одностайними, попри намагання створити враження про режим “надзвичайної ситуації”.

Це дозволяє припустити, що майбутнє виборче протистояння відштовхуватиметься від заданого 9 травнем вододілу світоглядів за ідеологічними, етнічними та регіональними ознаками, коли основний удар відбуватиметься поміж інформаційно-монохромними політичними силами: для кожного регіону країни будуть свої свої-білі-добрі і чужі-чорні-погані, або не “за”, а “проти”.

В цьому контексті Партія регіонів виглядатиме, як поміркована центристська сила, що може бути єдиною альтернативою нестримним радикалам з Галичини та Південного Сходу, яких не можна допустити до влади для уникнення розколу і громадянського протистояння.

Сам порядок проведення 9-травневих баталій у Львові вказує на майже режисерську постановку — від сценарію, підбору акторів, розстановки декорацій і аж до гучності фінальних (або й проміжних) аплодисментів публіки.

На сценарій не вплинуло рішення суду. Актори не відмовились від своїх поглядів та готовності усіма можливими засобами їх довести опонентам, набір декорів червоного і георгієвсько-смугастого типу додавав мотивації виконавцям головних ролей, а міліцейські щити, загородження та наявність місцевого молодика-”снайпера” додала гостроти відчуттів глядачам.

Реакція останніх була штучно розтягнута надовго: замість вже вівторкових заяв прокуратури, ОДА, МВС, президента та інших про початок кримінальних справ і обов'язкове покарання винних чиновників, міліцейських чинів, провокаторів та нестримних реакціонерів на провокації, країна і закордон отримали цілком іншу картину.

Першими переможцями акції оголосили себе безпосередні учасники протистояння, гордо демонструючи трофеї, палячи їх, називаючи цифри “жертв” з боку противника та власних постраждалих в боротьбі з “віроломним” суперником.

Місцева влада тут за всіма параметрами програла: імідж міста та регіону ніколи не зміцнять подібні події для спостерігача ззовні та власних розважливих мешканців.

В цьому контексті “недозаява про відставку” голови ЛОДА Михайла Цимбалюка виглядає як один з актів вистави, який, проте, може таки завершитися приїздом до Львова нового ставленика Банкової — Ігоря Шурми, Олександра Шлапака, чи когось іншого.

Тим більше, що відставку Цимбалюку пророкували ще під час останнього візиту президента Януковича до Львова. Але, очевидно, вирішили не поспішати і поєднати його відхід з кращим приводом.

Найбільший виграш від подій 9 травня у Львові здобули автори заяв про неукраїнськість галичанства, його чужинський статус з усіма похідними висновками.

Мабуть, надто багато минуло часу від зйомок у Львові смолоскипної ходи УНА-УНСО з відповідною символікою, забулися сюжети російського телебачення про те, як в Галичині поширюються традиції відкриття громадських закладів з “нацистською символікою” на зразок львівської “Криївки”.

Тому й потрібен був свіжий відеоряд, а коментарі до нього вже знайдуться, про що свідчать заяви Медвєдєва, фракції ЛДПР в Думі та інших.

Проросійські “фан-клуби” в Одесі та Криму після подібних заяв та виконаного завдання можуть розраховувати на ще прихильніше ставлення Кремля і відповідне фінансування подальших акцій.

Місцеві комуністи у Львові знайшли собі підстави для власної реклами, пов'язавши баталії 9 травня з Євро-2012.

Водночас львівські праві своїм радикалізмом дій відшукали собі чимало нових прихильників, які побачили в бійках поблизу Пагорба Слави логічне і практичне продовження заяв керівників “Свободи” про військові походи на Схід та фізичне знищення противників української національної ідеї.

Ці та інші аспекти справи не можна розглядати відірвано від загального контексту політичного процесу в Україні та в її сусідів.

Приклад Манежної площі в Москві, виборчих баталій в Мінську дозволяє навіть після 9 травня говорити про контрольованість настроїв у суспільстві України, але також і дає початок риториці про “небезпеку з Галичини”, де навіть переважаючі сили міліції не спроможні захистити кількох проросійських радикалів з Півдня країни (яких, може, й не було — як стверджує міністр Могильов) від юрб нестримних “нащадків бандерівців”.

Остання характеристика відкриває широкий простір для продовження інформаційних маніпуляцій на тлі “логічного” ряду образів Галичина-”Свобода”-Бандера-Гітлер-Нацизм-Фашизм-Нюрнберг-злочинці, що передбачає потребу у справедливому гніві та ледь не благословенному провидінням спротиві.

Таким чином, Україна стає в один ряд з країнами, де фізичне насилля стало нормою під час різного роду публічних зібрань. З одного боку, це зближує з “братніми” народами колишнього СРСР (щоправда, не усіма, а тими, де спецслужби не змінили свого арсеналу методів та принципів роботи).

З іншого, додає аргументів на користь авторів ідеї про Україну як невдале державне утворення (failed state). Мовляв, тутешня, демократично обрана центральна влада або нічого не годна впорядкувати в межах своїх повноважень, спричиняючи локальний хаос, або сама є інспіратором обговорюваних подій, після яких спроможна лише на абсурдні заперечення та перекидання тягаря відповідальності на одну зі сторін конфлікту.

Остання, до речі, з “гідністю” готова прийняти цю долю “мученика за ідею” у передвиборчий період.

Арешти свободівців у Львові та Тернополі є продовженням цієї тенденції.

Не даремно останніми роками дедалі чіткіше і масовіше блукає думка про можливий поділ держави. Бо в кожному регіоні вже є свої герої, своя історія (часом дуже непередбачувана) і навіть майбутнє, яке вправно вимальовують ті ж самі інтерпретатори минулого.

Це, своєю чергою, перетинається з інтересами чинної влади — відволікти увагу громадськості від соціально-економічних проблем України, які далекі від позитивного вирішення.

Тому наслідки подій 9 травня не забаряться. Заяви про планування чергового візиту гостей зі Сходу до Львова на 22 червня тут не випадкові — пам'ятних дат достатньо, щоби на них припав черговий яскравий демарш заради гарячих новин з України.

Щоправда з кожним днем пристрасті будуть наростати: навіть якщо Добкін, Симоненко чи Зюганов привезуть в Галичину ветеранів і чиновників без червоних прапорів, пістолетів, та георгіївських стрічок, місцеві актори чітко виконають свою роль, зігравши на руку режисерам і продюсерам цього спектаклю.

Вони ж бо не спроможні осягнути всі переваги асиметричних відповідей на різного роду провокації, коли ти, замість махання кулаками, пропонуєш гостю екскурсію Львовом чи відвідини тієї ж криївки, бо ти не бик, що сліпо мчить на червоне.

Міліція надалі буде діяти ефективніше і обережніше, щоби ні в кого не виникло сумніву, що керують нею непрофесіонали, які в Києві дають собі раду з організаторами “Дня гніву” та “Податкового Майдану”, а от до Львова хист вже чомусь ослаб.

Українські та закордонні ЗМІ будуть пильнішим оком стежити за Львовом, додаючи йому колишньої ваги на політичній мапі країни й світу.

Лишень вага ця може мати різне забарвлення. Не просто червоне, помаранчево-чорне, жовто-блакитне чи червоно-чорне — за кольорами чергових “переможців” у новому акті місцевих баталій, що потім перекочують до студій полемічних шоу.

Йдеться про дещо більше: зміцнення унітарності держави у непростий період, або ж чергову спробу розпалення багаття сепаратизму. Не на українську користь.

Юрій ЗАЛІЗНЯК