Протекціонізм на марші

Кажуть, історичний розвиток відбувається по спіралі. Усі відомі людству явища раніше чи пізніше повертаються в наше життя, нехай навіть у новій якості. Протекціонізм не виняток. Він виник кілька століть тому як інструментарій для забезпечення кращого торговельного балансу та припливу золота в країну. Тоді економічна школа меркантилізму вважала, що досягнення таких цілей робить країну багатшою. Згодом економічна наука, зокрема Адам Сміт і Давід Рікардо, довела, що в кінцевому підсумку протекціонізм шкодить споживачам і фактично робить їх біднішими.

Нині протекціонізм переживає нову хвилю розвитку. Більшість пов’язує її з Дональдом Трампом та обранням його президентом США. Але таке враження хибне. Мабуть, першою ластівкою був Дохійський раунд торговельних переговорів у межах Світової організації торгівлі (СОТ). Розпочатий у 2001 році, він мав на меті розвинути успіх Уругвайського раунду, під час якого різко зменшилися тарифні й нетарифні обмеження для світової торгівлі. Але наприкінці минулого десятиліття переговори зайшли в глухий кут. Можливо, це було спричинено тимчасовими кризовими факторами. Але в підсумку стало зрозуміло: чимало країн сумнівається в тому, що вигоди від подальшої лібералізації торгівлі перевищать ризики, які вона створюватиме.

Далі був Brexit. Саме виникнення питання про вихід Великої Британії з ЄС означало, що можна поставити під сумнів довгострокові переваги вільного доступу до величезного ринку ЄС. У розпал європейської боргової кризи комусь здалося, що відмова від членства в Союзі має для країни більше переваг, аніж недоліків. Як наслідок — 2013 року у Великій Британії заговорили про Brexit. Проведений у червні 2016-го референдум показав те, що десятиліттям раніше не наснилося б і в кошмарі найбільшого євроскептика.

І тільки після цього з’явився Трамп, який перевів принципи ізоляціонізму з ідеологічної площини в практичну. Його Адміністрація почала регулярно підвищувати імпортні мита й масово переглядати торговельні угоди з країнами, які протягом багатьох років були надійними партнерами Сполучених Штатів. Так протекціонізм перейшов із незрозумілої популістичної риторики в цілком практичну економічну політику, що ознаменувала та увінчала кризу глобалізації. 

Говорять факти

Протекціонізм уже почав давати плоди. Останні півроку їх чітко видно в економічній статистиці. За даними Нідерландського бюро аналізу економічної політики (CPB), реальний обсяг світової торгівлі сягнув свого піка в жовтні 2018 року, після чого знижувався два місяці поспіль, а в перші місяці 2019-го майже не змінювався (див. “Точка насичення”). При цьому, за даними МВФ, торік глобальний ВВП зріс на 3,6%, висока динаміка зберігається й нині. Тобто світова економіка розвивається, а торгівля стагнує. Нічого, окрім наслідків протекціонізму, не може пояснити цей парадокс.

Стагнацію торгівлі в натуральному вимірі ускладнює падіння цін на товари, якими торгує світ. За даними СРВ, почалося воно в грудні, а в квітні пришвидшилося до 3,5% рік до року. У підсумку, за даними СОТ, у I кварталі обсяг глобальної торгівлі в грошовому еквіваленті зменшився аж на 6,8% порівняно з попереднім. Це досить різка від’ємна динаміка, зіставна хіба що з падінням 2014-го, зумовленим виключно зниженням цін, або кризовим спадом 2008—2009-го.
Ще одна тенденція: спад торгівлі стосується не лише безпосередніх учасників торговельних воєн — США та Китаю чи, наприклад, Мексики, він зачепив усі регіони світу. За даними СРВ, у квітні реальні обсяги експорту були меншими за жовтневі в усіх найбільших країн, окрім хіба що СНД, та й то, вочевидь, тимчасово (див. “Погляд у прірву”). Це доводить, що на сьогодні більшість країн світу має глобалізовані економіки. Вони не можуть уникнути негативних наслідків торговельних воєн, розпочатих найпотужнішими державами. Квітнева статистика не враховує наслідків чергового раунду американсько-китайського протистояння, що відбувся в травні — червні. Їм ще належить відобразитися в цифрах, тож деструктивні процеси у світовій торгівлі триватимуть.

Економічні загрози

Протекціонізм і зумовлена ним стагнація глобальної торгівлі мають низку масштабних наслідків. Передусім слід сказати про економічні. Основа зовнішньої торгівлі — промисловість та сільське господарство. Ці галузі стали епіцентрами деструктивного впливу протекціонізму. Статистика відповідних країн свідчить, що в квітні у вісьмох із двадцяти найбільших економіках світу спостерігалося зменшення обсягу промислового виробництва. У травні й червні статистика, мабуть, стала ще гіршою, але остаточних даних поки що немає. Випереджальний індикатор РМІ, який оцінює динаміку виробництва, показує, що в червні падіння промисловості відбувалося в Австралії, Японії, Південній Кореї, Китаї, Росії, Туреччині, Іспанії, Італії, Німеччині, єврозоні загалом, Великій Британії, Південно-Африканській Республіці та Мексиці. За даними Світового банку, галузь забезпечує близько чверті доданої вартості у світовій економіці. Якщо спад триватиме, негативні ефекти швидко поширяться на інші сектори та невдовзі призведуть до глобальної економічної кризи.

Проблема в тому, що падіння експортно-імпортних операцій неоднорідне в різних країнах та регіонах світу. Наприклад, за даними СРВ, у квітні порівняно з жовтнем найбільше зменшився експорт з Африки та Середнього Сходу, країн Азії, що розвиваються, а також Латинської Америки. У цьому є певна логіка, бо в умовах спаду виробництва кожна країна намагається зберегти робочі місця передусім у себе та в своїх найближчих партнерів. Наприклад, Китаю вигідніше імпортувати сировину з Австралії, а не Південної Америки, давати роботу власним видобувним компаніям, а не тим, що працюють в Африці. Водночас Сполучені Штати волітимуть зберегти робочі місця в себе, меншою мірою в Мексиці й Канаді, зате легше відмовлятимуться від імпорту з інших країн Америки, якщо він використовується у виробництві товарів для китайського ринку. Так протекціонізм і стагнація глобальної торгівлі призводять до переформатування світових товарних потоків. Найбільші проблеми це створює для регіонів, продукцію яких найлегше замістити.

Так сталося, що ці регіони об’єднують країни з найменш розвиненими й найбільш уразливими економіками на сьогодні. Їхня статистика вже зараз показує, що справи йдуть погано. Наприклад, після дефолту у 2014 році економіка Аргентини тричі побувала в рецесії й зіткнулася з масштабними фінансово-економічними проблемами, унаслідок яких аргентинський песо знецінився вп’ятеро. У Венесуелі ситуація ще гірша. Однак донедавна це не завдавало клопоту для інших латиноамериканських країн. Стагнація світової торгівлі призвела до стрімкого поширення цих проблем на весь регіон: у I кварталі падіння ВВП було зафіксовано не тільки в Аргентині, а й у Парагваї та Уругваї, а зростання найбільшої економіки регіону — Бразилії — сповільнилося до 0,5% і невдовзі цілком може змінитися падінням. Тоді фактично весь регіон охопить рецесія.

В Африці ситуація краща, тому що більшість економік там зростає, немов на дріжджах, із низької бази. Але основним покупцем їхньої переважно сировинної продукції є Китай, який через торговельну війну зі США та внутрішні проблеми в січні — травні 2019 року зменшив обсяги імпорту на 3,7%. Результат — економічне зростання в Африці значно сповільнилося, а найбільша економіка регіону — ПАР — уже на межі рецесії: у I кварталі її динаміка становила 0,0%. Можна не сумніватися: якщо американсько-китайська торговельна війна набиратиме обертів, становище в регіоні значно ускладниться.

В Азії схожа ситуація. Поки що економічний спад стосується лише неблагополучних Сирії, Ємену, Іраку. Однак чимало країн регіону мають тісні торговельні зв’язки з Туреччиною, величезна економіка якої скорочується другий квартал поспіль. Розгортання торговельної війни між Китаєм і США підсилить цю проблему й суттєво сповільнить економічний розвиток регіону. У певний момент низка економік може досягти межі, після якої почнеться рецесія. Принаймні поки що проблеми наростають, тож очікувати оптимістичнішого розвитку подій не випадає.

Отже, зумовлена протекціонізмом стагнація світової торгівлі — це немов лютий холод, що перетворює ледь помітну застуду на грип чи запалення легень. Уже зараз локальні проблеми деяких економік розрослися в регіональні економічні кризи. Якщо це триватиме далі, невдовзі виникнуть помітні труднощі в значно розвиненіших і стійкіших країнах. Тоді протекціонізм цілком може стати наріжним каменем глобальної економічної кризи. 

Стратегічні наслідки

Хоч би якими важкими були економічні наслідки нинішньої хвилі протекціонізму, раніше чи пізніше кризові явища вичерпають себе й відійдуть у минуле. Однак лишиться величезний довготривалий осад, який, можливо, ознаменує початок докорінної зміни правил гри в геополітиці та глобальній економіці.

Почнімо з концептуальних моментів. Досі розвинені країни активно просували у світі глобалізацію та вільну торгівлю. Вони мали технологічні переваги, тому отримували від цього пряму вигоду. А країни, що розвиваються, часом удавалися до протекціонізму, поки їхні економіки були занадто слабкими для конкуренції на міжнародному рівні. Дехто навіть вважав, що розвинені країни були основними, ба навіть єдиними бенефіціарами глобалізації (хоча від неї виграли всі). Приклад США доводить це для розвинених, а останні 40 років підйому Китаю — яскрава ілюстрація того, наскільки значні можливості мали нерозвинені та як багато можна було отримати від їх реалізації.

Нині ж усе перевернулося з ніг на голову. Ми стали свідками хвилі протекціонізму, ініційованої розвиненою країною — Сполученими Штатами. Мабуть, уперше в історії людства. Що це було і як це розуміти? Якщо глобалізація переживає системну кризу, а дії США — це один із її симптомів і спроба захистити від неї економіку конкретної країни, то яких змін повинна зазнати світова торгівля, щоб позбутися кризових явищ? І наскільки радикальними вони мають бути? Відповідей на ці запитання людство поки що не має, але ними ще ніхто особливо й не переймається. І в розвинених країнах, і в тих, що розвиваються, мільйони громадян відчувають тривогу через нинішні торговельні війни. Однак це радше несвідома тривога через щось невідоме й незрозуміле, ніж через якісь конкретні загрози чітко визначених і зрозумілих утрат. 

Від концепцій ближче до практичних проблем. Донедавна панував усталений світовий порядок, у руслі якого розвивалися всі економіки на планеті. Правила гри були всім зрозумілі. У такій системі США були свого роду світовим поліцейським, який із допомогою інших розвинених країн просував і захищав цінності вільної торгівлі, глобалізації тощо. І навіть якщо Штати вдавалися до дій, які викликали неоднозначну реакцію світової спільноти, наприклад війна в Іраку чи Афганістані, більшість сходилася на тому, що це необхідні жертви для підтримання світового порядку, переваги від існування якого значно вищі, ніж недоліки.

Але зараз США своїми діями ставлять під сумнів сам світовий порядок і свою роль поліцейського в ньому. Якщо найпотужніша країна робить крок у напрямку ізоляціонізму, поки що вибірково економічного, то виникають два фундаментальні запитання. Перше: чи збережеться цей світовий порядок, чи дії Сполучених Штатів — це натяк на те, що його треба змінювати? І друге: якщо такий поліцейський зникає, то чи не призведе це до ескалації агресивних дій різноманітними фриками на кшталт РФ чи КНДР проти світового прядку й усіх країн, які живуть у його парадигмі? Будь-яка неконвенційна відповідь на ці запитання автоматично спричинить тектонічні зсуви в геополітиці. А подібні метаморфози розтягуються на десятиліття. Декади невизначеності й нестабільності.

Якщо мислити в координатах світового порядку, який існував досі, то дії Штатів важко зрозуміти. Наприклад, погляньмо на відносини США з традиційними партнерами й союзниками — Мексикою, Канадою, країнами ЄС. Вони давно поділяють американські цінності й допомагають підтримувати світовий порядок, кожна держава — відповідно до своїх можливостей. Попри це, адміністрація Трампа переглянула торговельні угоди з ними, встановила імпортні мита на окремі групи товарів з цих країн, неодноразово погрожувала підвищити їх, зокрема для того, щоб досягти ніяк не пов’язаних цілей, приміром зниження нелегальної імміграції з Латинської Америки. Такий протекціонізм не лише ускладнює взаємну торгівлю й робить товари та послуги дорожчими. Застосовуваний по кілька разів на рік, він породжує невизначеність і спричиняє ризики. А це значно гірше. Ніхто не знає, якого наступного кроку очікувати від Трампа. У таких умовах підприємці зазвичай просто відмовляються від бізнес-проектів, будь-якої співпраці взагалі. Якщо США і далі регулярно зловживатимуть інструментами протекціонізму, то їх почнуть сприймати як ненадійного партнера, з яким небезпечно вести бізнес. Жодній економіці світу таке ставлення до неї ще не допомогло стати багатшою.

Трамп досить часто використовує мита, щоб захистити американський ринок, і санкції, щоб покарати порушників світового порядку (на кшталт РФ, Ірану чи КНДР). Це вибухова суміш. Бо яка принципова різниця між заходами протекціонізму та санкціями? І перші, і другі ослаблюють цільову економіку, завдають збитків компаніям, що працюють під її юрисдикцією. Якщо мита і санкції використовувати занадто часто, то межа між ними стиратиметься, принаймні в суспільному сприйнятті. Наприклад, запровадження імпортних мит на сотні мільярдів доларів із Китаю призводить до збитків, кратних десяткам мільярдів доларів на рік. Однак втрати російських компаній від санкцій проти РФ не набагато вищі. Яка ж тоді різниця між митами й санкціями, дружньою Канадою і ворожою КНДР, почесною роллю світового поліцейського й егоїстичним прагненням до ізоляціонізму та збагачення власної економіки за рахунок інших? Поки що ці питання не стоять руба, але наявні тенденції ведуть до цього.

Теорія біполярного світу

Є думка, що торговельна війна між США та Китаєм — це грань переходу до біполярного світу. Зростання економічної потужності, стрімкість технологічного розвитку Китаю дає йому змогу претендувати на роль другого полюса та поліцейського у світі. Імовірно, КНР прийме її тоді, коли отримає відповідні вигоди, тобто, скажімо так, — території впливу, які не входять до сфери інтересів США. Тому американо-китайська торговельна війна може бути своєрідною ширмою, за якою відбувається творення біполярного світу з порядком, основою якого буде не військове протистояння (як між США та СРСР у часи холодної війни), а мирне співіснування двох економічних “клітин”, зав’язаних на торгівлі з відповідним ядром (або ж центром), — Америкою чи Китаєм.

У такому разі Сполучені Штати мали б поступово зменшувати вплив на певні території. Чи робитимуть вони це добровільно? Якщо так, то на необізнаного спостерігача це справлятиме враження руху в бік ізоляціонізму. Виникає запитання: чи не переграють Штати з ізоляціонізмом? Бо Мексика, Канада і, мабуть, країни ЄС увійдуть до американської “клітини”. Тож немає сенсу тримати їх на відстані, а навпаки, потрібно поглиблювати з ними торговельно-економічну співпрацю. А політика США щодо них не завжди підтверджує цей висновок.

І друге запитання: якщо певні країни на власний розсуд увійдуть (або змушені будуть увійти) в китайську “клітину”, то наскільки складним і тривалим буде цей процес? У своїй книжці “Із третього світу в перший. Історія Сінгапуру (1965—2000)” автор економічного дива Сінгапуру Лі Куан Ю розповідає про те, як після Другої світової війни Велика Британія відмовлялася від своїх зон упливу та військових баз східніше від Суецького каналу. Цей процес тривав багато років і спричиняв чимало економічних, соціальних та безпекових проблем регіонального масштабу. Чи повториться історія й цього разу, тільки з тією різницею, що тепер з Азії виходитимуть Сполучені Штати? Якщо теорія про створення біполярного світу близька до істини, протекціонізм може бути лише квіточками, а ягідки ми збиратимемо згодом.

Парадокси та перспективи

У підсумку нинішня хвиля протекціонізму генерує суцільну дезорієнтацію. Держави не розуміють, що робиться з існуючим світовим порядком. Якщо протекціонізм — це засіб переходу до нового глобального укладу, то більшість із них не має ані найменшого уявлення, яким він має бути. А ініціатори протекціонізму не дають жодного натяку.

Водночас корпорації не розуміють, що робити їм. Так, запровадження імпортних мит саме по собі зумовлює збитки для тих компаній, яким ці мита обмежують вихід на певний ринок. Але вони також можуть створювати можливості. Наприклад, після запровадження імпортних тарифів на продукцію з КНР чимало китайських компаній розглядатимуть можливості будівництва в США дочірніх підприємств, продукція яких не обкладатиметься митом. Це могло б стимулювати інвестиції в нові виробництва, що привело б до прискорення зростання глобальної економіки, а не її вповільнення. Біда в тому, що в цьому випадку ситуація змінюється по кілька разів на рік, тому можливості, що завдячують своєю появою протекціонізму, можуть утратити актуальність уже через кілька місяців після виникнення. Отож інвестори не поспішають користатися з таких “можливостей-одноденок”: серед них панує дезорієнтація й розгубленість, а це найгірше середовище для капіталовкладень. Тож якщо по всьому світу капіталісти масово ставитимуть на паузу інвестиційні проекти в очікуванні більшої визначеності, це не повинно нікого дивувати. І рецесія, зумовлена зниженням інвестицій, також.

Ситуація парадоксальна ще й тому, що нині рівень безробіття в розвинених країнах уперше за багато десятиліть перебуває на мінімумі. У США він був нижчим аж наприкінці 1960-х, у Великій Британії — у середині 1970-х, навіть у проблемній єврозоні він не набагато вищий, ніж перед початком кризи 2008—2009 років. Зазвичай до протекціонізму вдаються тоді, коли на ринку праці є вільна робоча сила, яку можна задіяти для виробництва обкладених митом товарів. А тут усе навпаки. Тож захист, приміром, американського товарного ринку загрожує “перегрівом” ринку праці та, як наслідок, стрімким зростанням інфляції. Як у такій ситуації сприймати нинішній протекціонізм, як готуватися до нейтралізації негативних побічних ефектів? Професійні економісти дезорієнтовані не менше за інших.

Центробанки визнають, що проблема протекціонізму існує та що вона досить серйозна. Поки що їхня реакція на створені ним ризики традиційна. Торік Федеральна резервна система скорочувала свій баланс і підвищувала облікову ставку, поки негативні наслідки жорсткішої монетарної політики не стали занадто чіткими й очевидними. Європейський центральний банк вийшов із програми кількісного пом’якшення й почав задумуватися над підвищенням облікової ставки. Але виникли значні ускладнення, зумовлені впливом протекціонізму на глобальну торгівлю та національні економіки. Відтак сьогодні і самі центробанки, й аналітики, що прогнозують їхні дії, дедалі частіше говорять про необхідність пом’якшення монетарної політики. Але нинішня хвиля протекціонізму має занадто багато різноспрямованих побічних ефектів. Мабуть, неможливо позбутися їх усіх одним лише грошово-кредитним стимулюванням. А для подолання такої проблеми, як невизначеність серед інвесторів, людство не має швидких рецептів узагалі. Тож як світ виходитиме з нинішнього періоду системної турбулентності, питання відкрите.

Любомир ШАВАЛЮК