Програна ставка Ахметова

Ставка на Януковича, що очманів від влади та припустився фатальних помилок, для Ахметова виявилася в кінцевому підсумку програшною. А спро­­ба поставити на сепаратистів, до якої він вдався одразу після втечі Віктора Федоровича з України, призвела до ще більших втрат. Проте це зовсім не означає, що могутній донецький бізнесмен зламаний і переможений. Ахметов не здається і готується відстоювати свої інтереси. Як і в 2004 році, донецький клан розраховує на реванш.

Тернистий життєвий шлях Ахметова відрізняється від історії успіху інших українських олігархів. Поки Андрій Клюєв навчався в аспірантурі, Григорій Суркіс працював виконробом у будівельному тресті, а Вік­тор Пінчук захищав дисертацію з виробництва трубної продукції, Рінат Леонідович осягав зовсім інші університети. Офіційної інформації про роки його юності немає. Та люди, які знали Ахметова в період життя у селищі Октябрське, стверджують, що той заробляв на життя грою в карти й товаришував із кримінальними елементами. Дружба з головним кримінальним авторитетом Донецька Ахатем Брагіним також цілком однозначно дає зрозуміти, чим займався Ахметов до того, як стати відомим бізнесменом і політиком.

Зірковий час Ріната Леонідовича настав після того, як Брагін загинув у кримінальних розборках. Досі ходять чутки, що замовником вибуху на стадіоні “Шахтар”, який розірвав кримінального авторитета на шматки, був Ахметов, що таким чином розчистив собі шлях нагору. Але доказів, зрозуміло, немає. Як і доказів його причетності до низки інших гучних вбивств у Донецьку. Не підлягає сумніву тільки одне: власність убитих бізнесменів та кримінальних авторитетів після їхньої смерті поповнювала бізнес-імперію Ахметова. Смерті, які траплялися навколо донецького олігарха, так чи інакше були вигідні йому.

Більшість замовних убивств 1990-х у Донецьку так і не було розкрито. І розкрити їх уже, швидше за все, не вдасться з огляду на закінчення строків давності. Після гучного розстрілу найвпливовішого донецького депутата Євгена Щербаня керівником області був призначений мало кому відомий у той час Віктор Янукович, який навряд чи зайняв би це крісло за життя Щербаня. З цього моменту починається швидкий злет донецького клану до вершин влади.

Довгий час Янукович вважався креатурою Ахметова і був повністю залежною від нього фігурою. Змінилося це тільки в 2010 році, коли Віктор Федорович нарешті отримав президентське крісло. Четвертий президент України був найдорожчою та найдовшою інвестицією Ахметова. Катастрофа трапилася тоді, коли цього очікували найменше. Янукович повівся так, як і личить недалекому провінціалові, що дорвався до влади: сп’янів від вседозволеності й став робити одну помилку за іншою. Крах президента вдарив і по його партнерах. Ахметов до останнього підтримував Януковича, але це вже не врятувало корабель, що тонув.

Після втечі Януковича і зміни влади в Києві Ахметов зрозумів, до чого все йде. Й одразу ж пірнув із головою в нову авантюру. Він, поза сумнівом, став одним із архітекторів “ДНР” і стояв біля джерел путчу сепаратистів на Донбасі навесні 2014 року, про що свідчить безліч фактів. Однак при цьому притягти його до кримінальної відповідальності за сепаратизм навряд чи вдасться. Адже донецький олігарх не командував бойовиками особисто, піднявшись на барикаду, а діяв набагато тонше, смикаючи за ниточки.

Тим, хто погано розбирається в реаліях Донбасу, може здатися, що ситуація в Донецьку навесні 2014-го розвивалася стихійно. Але самим донеччанам не потрібно пояснювати, що некерованого сценарію там бути не могло. Регіон ще з 1990-х років щільно конт­ролювали представники місцевих кланів, без санкцій яких там ніколи не було жодних сюрпризів. Тому, коли стало очевидно, що Ахметов не намагається зупинити хаос і вдає, що не контролює ситуації, сумнівів бути не могло: не діє він не тому, що не може зупинити безлади, а тому, що не хоче цього робити.

Рінат Леонідович завжди тримав ситуацію на Донеччині під контролем. Ні для кого не секрет, що всіх більш-менш значущих чиновників в області традиційно призначали за погодженням із олігархом. Так було навіть в останні роки правління Януковича, коли той зосередив у своїх руках практично необмежену владу.

Людиною Ахметова, поза сумнівом, був очільник області Андрій Шишацький, призначений на посаду в 2011 році. Він пропрацював до початку 2014‑го. Ставлеником олігарха був багаторічний мер міста Олександр Лук’янченко, якому на виборах завжди забезпечували комфортну, легку перемогу. Представляли інтереси Ахметова численні депутати міської та обласної рад і очільники деяких міст Донецької області, зокрема найбільшого Маріуполя. Контролював він і силовиків.

Будучи одним зі стовпів режиму Януковича, Рінат Леонідович мав непомірну владу й міг легко задушити в зародку заворушення на Донбасі, що насувалися навесні. Чи були в олігарха сили, щоб зупинити конфлікт? Безумовно, були. Ахметов міг вчинити точно так само, як вчинив у Дніпропетровську Ігор Коломойський: створити батальйони територіальної оборони, проінструктувати чиновників та міліцію, щоб ті працювали в посиленому режимі та не допускали протиправних дій. У кожного українського олігарха завжди була якась подоба маленької “приватної армії”, яку принагідно можна було пустити в хід. Бійці таких “армій” зазвичай числилися в різних охоронних агентствах або спортивних клубах, на утримання яких той чи інший товстосум виділяв певні кошти. У потрібний час бійці приходили на допомогу господареві. У дні Майдану, взимку 2014-го, вони були в ролі тітушків, раніше вступали в бій під час рейдерських атак.

Варто було Ахметову віддати кілька розпоряджень, поговорити з лідерами сепаратистських угруповань, підключити підконтрольні йому сили — і путч на Донбасі був би придушений ще в березні, коли він тільки розгорався. Донеччани прекрасно пам’ятають, як хвацько придушували місцеві чиновники мітинги опозиційних до Партії регіонів сил у 2011—2014 роках, коли це було потрібно Януковичу та Ахметову.

У листопаді 2011-го міліція жорстоко розігнала акцію протесту ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС у центрі Донецька. Один із мітингувальників при цьому був убитий. У 2012-му, щоб не пустити людей на опозиційний мітинг у Донецьку, влада Горлівки перекрила автомобілями трасу Горлівка — Донецьк. Рух по шосе було заблоковано більш як на годину. На початку 2014-го місцеві чиновники також досить ефективно боролися з донецьким Євромайданом.

Однак організаторам сепаратистських мітингів і масових заворушень навесні 2014 року в Донецьку дали суцільне зелене світло. Ніхто не перешкоджав їм підвозити людей, перекривати дороги блокпостами й облаштовувати барикади на трасах. На початку весни, коли в антиукраїнському путчі брало участь ще небагато людей, зробити це можна було ще відносно легко. Потім ситуація остаточно вийшла з-під конт­ролю.

Для чого Рінату Ахметову все це було потрібно? Ймовірно, спочатку олігарх, як і більшість українців, просто не вірив у те, що заворушення можуть перерости в щось серйозніше. І планував використовувати їх як інструмент тиску на Київ. Після усунення від влади Януковича донецькі зробили спробу зберегти панування хоча б у своєму базовому регіоні. За низкою свідчень, Ахметов, Колесніков, Звягільський та інші представники донецьких кланів спочатку платили сепаратистам гроші, таким чином переконуючи самих себе, що можуть керувати антиукраїнським повстанням. Однак до літа, коли контроль над угрупованнями бойовиків остаточно встановили диверсанти з Росії, донецькі олігархи зрозуміли, що втратили важелі впливу на сепаратистів. От тільки було вже пізно що-небудь робити.

Сьогодні відносини Ахметова з “ДНР” базуються переважно на взаємовигідній спів­праці. Олігарх не контролює терористів, але співіснує з ними на принципах симбіозу. Нещодавно цю схему докладно описав колишній очільник “ДНР” Алєксандр Бородай на зустрічі з російськими націоналістами в Москві.

“Давайте уявимо таку штуку, що ми націоналізували пана Ахметова. Підприємства, які належать йому й містяться на території “ДНР”, із дивовижною стійкістю весь цей час працюють. Пану Ахметову в силу того, що він весь цей час був стовпом і засновником української політики, тобто людиною, яка практично неформально “тримала Україну”, нинішній стан справ вигідний. Поясню чому.

У нього дуже багато ворогів серед нинішньої київської влади, серед істеблішменту... Й одним із головних є персонаж на прізвище Коломойський. Так от, Ахметову вигідно, коли його підприємства містяться на території “ДНР” і виробляють продукцію. Йому ж вигідно, щоб ця продукція відправлялася на експорт. Вона повинна відправлятися. Куди? В Італію. Як вона може відправитися? Через порти. Через які? Єдиний доступний для нього порт — це Маріуполь”.

Бородай досить прямо за­явив, що Маріуполь не був узятий бойовиками лише тому, що між ними й Ахметовим фактич­но існувала домовленість. Сепаратисти залишили олігархові український порт, щоб він мав можливість вивозити з окупованої території продукцію своїх підприємств, а той натомість став підтримувати їх продуктами.

“От і здогадайтеся, чому ми не взяли Маріуполь у вересні, хоча такі можливості були. Тому що як він може витягувати свою продукцію з підконтрольної терористам (на думку західного світу) “Донецької республіки” в Італію? Ніяк. Він не може її звідти вивозити. Відповідно повинен возити з української території, а єдиний доступний йому порт — Маріуполь. Одеси вже немає. Одеські порти контролює Коломойський, і він туди Ахметова не пустить ніколи. Тому єдино можливий варіант, щоб благополучно функціонував бізнес Ахметова, — Маріуполь повинен залишатися під блакитно-жовтим українським прапором”.

За словами Бородая, в обмін на таку доброту бойовиків “ДНР” Ахметов зобов’язався постачати сепаратистам їжу, і тому возить у самопроголошену республіку гуманітарні конвої.

Зізнання Бородая не стало великою сенсацією. Схема, за якою Ахметов взаємодіяв із терористами, надто очевидна, щоб її не помічати. Разом із тим таке нахабне зізнання вкотре порушило питання про його відповідальність за допомогу сепаратистам.

Допомога олігарха “ДНР” нагадує те, що Остап Бендер називав “порівняно чесним способом відбирання грошей”. Формально Ахметов возить продукти не бойовикам, а звичайним громадянам, які живуть у Донецькій області. Однак така допомога дає терористам змогу заощадити на зарплатах та пенсіях і витрачати зібрану з донецького бізнесу данину на зброю та амуніцію. Кожна пачка гречки, привезена Ахметовим у Донецьк, у кінцевому підсумку перетворюється на кулю, яка потім летить у бік українських військ.

Водночас Ахметов не хоче втрачати позицій і в Україні. Й  тому не припиняє підтримувати свою невелику парламентську фракцію. А також виношує реваншистські плани. Поточна ситуація не налаштовує на оптимізм: навколо олігарха плаває занадто багато акул, які претендують на його скарби. І головна з них — дніпропетровський олігарх Коломойський. Однак несприятлива ситуація в економіці дає підстави сподіватися на повернення. Необхідно тільки дотягти до наступних виборів.

До них Рінат Леонідович готується дуже ґрунтовно. Канал “Україна” перетворився на цілодобовий рекламний ретранс­лятор, що оповідає про заслуги олігарха та його сателітів. На ефіри регулярно приходять депутати від Опозиційного блоку, що дають заготовлені відповіді на заготовлені запитання. У ко­ж­ному випуску новин рекламують діяльність Фонду Ріната Ахметова, який допомагає терористам “ДНР” не заморити голодом жителів Донецька. Цей потік інформації покликаний підштовхнути маси знову повірити в донецький клан, підтримати його на виборах і врятувати бізнес-імперію Ахметова.

Вибори стануть вирішальною грою впливового донецького олігарха. І від того, наскільки вдалу ставку він зробить, залежатиме, загине його імперія чи знову примножить могутність і поверне собі конт­роль над країною. І в цій боротьбі союзником Ахметова є РФ, яка так само зацікавлена в тому, щоб повернути до влади донецький клан, із яким звикла співпрацювати.

Росії потрібна п’ята колона в Україні, щоб тримати її біля себе. А п’ятій колоні, своєю чергою, потрібна Росія, без підтримки якої важко розраховувати на успіх. Тому, навіть якщо персонально Ахметов і не є симпатиком Путіна та Кремля, інших могутніх партнерів у нього немає. Інтереси Ахметова та РФ наразі збігаються.

Тож святкувати перемогу над донецькими ще зарано. Їх повернення цілком реальне. І залежить воно передусім від могутності Ахметова. Для України ж єдиний шлях усунути загрозу від внутрішніх ворогів — нарешті покарати донецький клан за його злочини. Карати, безумовно, є за що. Потрібна ті­льки політична воля. От тільки з цим є справжня проблема, бо всі домовленості між владою та Ахметовим нам невідомі, але сумніватися в тому, що вони існують, не випадає.

Колись Віктор Ющенко вже домовився з донецькими. І перетворився в результаті на політичний труп та посміховисько. Залишається тільки сподіватися, що нинішній президент добре пам’ятає про цю помилку.

Денис КАЗАНСЬКИЙ