Про причини кнопкодавства

Причому за гроші.

Однак за 21 рік української незалежності ми так і не зауважили, коли в українському суспільстві появилася нова верства — новітні українські лорди. А вони трактують свою роль у парламентських засіданнях точнісінько так само, як і лорди британські. Хочу — зайду раз за каденцію знічев’я до палати лордів. А не захочу — то й не зайду.

Щоправда там місця у Палаті лордів спадкові — вони передаються від батька до сина. Мо й у нас так буде. Он маємо вже генерацію юніорів у Верховній раді. І не лише регіоналів.

З цієї аналогії можна сміятися, однак не варто — досі, доки не збунтувалася опозиція, це був реальний стан справ, який і самих опозиціонерів не надто дивував. І його корені не у свавіллі чи самодурстві новоявлених лордів, як це подається. Корені не у “кнопкодавстві” їх політичних холопів, які мусять щоденно грати на парламентському піаніно, бо “баріну в ломоту” приходити до Палати лордів.

Сьогоднішня боротьба з “кнопкодавством” нагадує присипання пудрою сифілітичних прищиків на носі нашої великої політики. Політичні бонзи — і провладні, і опозиційні чудово розуміють, що є причиною “кнопкодавства”, однак посполитим торочать лише про аморальність чи лінощі опонентів.

Хоча всі розуміють, що справжньою причиною “кнопкодавства” є спосіб фінансування наших політичних партій — чи ширше — українського політичного процесу. Головним інструментом фінансування політики в Україні є продаж та купівля політичних впливів. І одним з його різновидів є продаж і купівля партій та депутатських мандатів у Верховній раді.

На продаж виставлене все.

Якщо у попередню каденцію, скажімо, Ахметов, який є одним з активних партійних спонсорів, причому не однієї партії, ще бавився у депутатство, то тепер він виріс з коротких штанців парламентського лорда і проігнорував цю гру. Він прикупив не місце у Верховній раді, а партію чи, точніше, частину акцій у різних партіях.

Те саме стосується і інших фінансистів, як от Фірташа, Пінчука, Порошенка чи Коломойського, які теж прикуповують частину акцій різних політичних проектів, проплачують їхні потреби — а точніше, якщо бути чесним, — скуповують партії — інколи поштучно, а інколи і оптом. Залежить від наявних вільних коштів і амбіцій кожного конкретного олігарха. А також його актуальних потреб — під вирішення яких завдань він купує ту чи іншу партію чи ті чи інші депутатські місця у Верховній раді.

Сьогодні найкрупніші українські олігархи настільки потужні, що їх вже не цікавить ні депутатська недоторкуваність, ні особисте депутатство як спосіб вирішення своїх бізнесінтересів. Для чорнової роботи і просиджування штанів у Верховній раді вони наймають політичних холопів.

І, може, це й добре. Це вже вищий рівень організації політичного лобізму. Хоча йдеться про купівлю цілих партій чи партійних блоків.

Дрібніші фінансисти політичних проектів не мають коштів купувати цілі партії — вони купують одне-два місця, ну, може, п’ять. І особисто йдуть у депутати — ховаються за депутатською недоторкуваністю. Це рибка дрібніша. І тут йдеться про купівлю депутатських мандатів.

Однак, купивши місце у партійному списку чи гарантовано прохідному мажоритарному окрузі, власник мандата вважає його своєю власністю. І саме тут криється суть справи. Він виконав своє зобов’язання перед партійними бонзами — вніс посильну суму у партійну касу чи в особисту кишеню партійного боса — і до побачення через п’ять років. Чи можуть бути претензії до нього? На його думку — аж ніяк! Все по чесному, все за Марксом: “товар-гроші-товар”.

При чому тут совість, народ і його доля? Ні при чому. Тому й немає “державотворців”. І не буде.

А що стосується того, що власник картки передає чи віддає її кому хоче, то це його право — так принаймні він вважає. Ну от купив ти мобільного телефона чи пару мештів — невже не можеш подарувати їх кому хочеш? Хоч бомжу. Така їхня логіка.

Бо ж прикуповують вони і нові вілли, і нові авто, і нові тіла своїх чергових дружин. То в чому проблема — “товар-гроші-товар”? Всі ж задоволені — і покупці, і продавці.

Тому й мовчать партійні боси — бо ж рильце у пушку. Брали, ой, як брали за місця у списку і прохідних округах. Причому питання це можна задати не тільки пану Єфремову, який дійсно не може зрозуміти, як же так сталося, що це стало темою політичного скандалу, і весь удар прийшовся на нього.

Чому почали саме з його перукарні?! Брали ж всі! І боси провладні, і боси опозиційні. Тепер, правда, вони борці з кнопкодавством — молодці. Хто перший встав, той і штани вбрав. Чи, може, ми помиляємось, і опозиційні партії фінансуються з партійних внесків

Зрештою, регіонали дійсно загралися. Чечетов так впивався своєю роллю, що й не зауважив, що часи течуть-міняються. Не відчув, що той тренд, який був на початку 2010 року, дещо підломився. А він і далі закриває очі і заливається піснею про нас нездоланих.

На біду Єфремова, насправді норовливими виявилися тільки лендлорди Партії регіонів — ну дійсно “вломоту” їм вісім разів на місяць тратити час на безглузді з їхньої точки зору посиденьки у Верховній раді! Всі ж такі “запаковані”, такі “па панятіям понтові”, що аж страх. Ну не повезло пану Єфремову!

А, якщо серйозно, то всім, здається, зрозуміло, що причина “кнопкодавства” не стільки у “панятіях та пантах” регіоналів — цим страждали і інші — а у політичній корупції, яка цвіте буйним цвітом у всіх без винятку виборних органах України.

Бо не лише Верховної Ради це стосується — така сама картина, якщо не гірша, і у обласних, міських, районних і т.д. радах. Причому не лише десь у Єнакієво, але і у Львові. Тут теж є свої місцеві лендлорди, які появлялися на засіданнях обласних рад один-два рази за каденцію. Щоправда формально їм там нічого не платять.

Чи можливо викорінити причину “кнопкодавства” — купівлю політичних партій та депутатських мандатів? І чи це проблема тільки українська проблема?

Зовсім ні. Цю стадію політичної корупції проходили і теперішні розвинуті демократії. Виходили вони з цієї ситуації по-різному. І ліквідовували такий рудимент як особиста недоторканість депутатів — і тоді один з резонів, навіщо потрібно купувати місце у Верховній раді, відпаде.

З іншого боку частина країн ввела державне фінансування політичних партій — все одно олігархи розплачуються за місця у парламенті нашими грошиками. Але тут потрібне жорстке протистояння спробам створення так званих “чорних кас” — а навіть у ФРН у часи Гельмута Коля така була.

Ще дехто змінював норму закону — якою кількістю депутатів і від чого — повного складу Верховної ради чи присутніх — слід ухвалювати закон? Така норма у значній кількості парламентів.

Але в Україні все не як у людей — Єфремов та Чечетов “во тьмє нощной” можуть своєю “більшістю” у складі двох депутатів обрати у Верховній раді наступного президента України. А чому б і ні — як більшість, то більшість — від присутніх, правда.

А що стосується примітивного “кнопкодавства”, то з ним дійсно потрібно закінчувати. Занадто вже ганебно. І даремно регіонали впираються — бо ж явно програють.

Прийдеться таки ходити до тієї остогидлої Верховної ради — хоча, коли купували мандати, такої умови не було. Але то, як то кажуть, непередбачувані обставини.

Та вернімося до суті справи — так чи інакше, якщо не подолаємо першопричин “кнопкодавства”, то нічого не вийде — воно вигулькне у інших формах. Бо ж вся політична конструкція в Україні збудована на корупції.

Потрібно кінчати з примітивними формами політичної корупції. Можливо переходити до узаконення лобізму. Але це вже інша історія. І історія іншої країни.

Тарас ВОЗНЯК