Предтеча Української помісної церкви

Небогословські роздуми вірянина Української помісної православної церкви

У своїй попередній публікації я намагався обґрунтувати, що концепція “русского мира”, запропонована Патріархом Московським Кірілом, є небезпечною для розвитку православного християнства в Україні.

Поняття “рускій мір” у свідомості пересічного українця, на превеликий жаль, не асоціюється з класичною російською культурою, а передусім пов'язується з пострадянською культурною традицією, що наскрізь просякнута смертельним вірусом войовничого атеїзму.

Надмірне поширення “руськомірної” інформації активує у свідомості колишніх радянських громадян приспаний вірус атеїзму.

У своєму інтерв'ю Патріарх УПЦ КП Філарет наводить цікаву статистику: “Згідно з даними МВС на Пасху в Україні до церков прийшло 11 мільйонів вірян при 47 мільйонах населення, а в Росії при 142 мільйонах прийшло до храмів 8 мільйонів вірян. Тобто в Україні святкувало Пасху майже 25% населення, а в Росії — 5 %”.

Фонд “Русский мир” був створений у Російській Федерації в 2007 році за указом Володимира Путіна. 5 % — це гарний показник для держави, засаднича ідеологія якої базується на православному християнстві?

За даними міжнародного соціологічного дослідження “Релігія та релігійність в Україні”, більшість вірян-українців (91%) — християни. Зокрема, 39% із них належать до трьох основних православних церков — УПЦ (МП), УПЦ КП і УАПЦ, 44% назвали себе православними без ідентифікації з певною церквою.

Греко-католиків в Україні — 8%, протестантів соціологи нарахували трохи більше 1%. Представники інших конфесій не набрали і 1%.

Схоже на те, що у всій Україні домінує так званий “позацерковний” тип православних. “Позацерковність”, очевидно, зумовлена залишками атеїстичної культурної традиції “руського міру” у свідомості українців. Останнім часом в українське суспільне життя відбувається широкомасштабне вторгнення “руского міру”.

Як наслідок, імовірність того, що більшість “позацерковних” українців з активованим вірусом атеїзму з'єднається з “воцерковленими” православними того чи іншого українського патріархату, мінімальна.

Отже, православні церкви на цьому етапі вочевидь не зможуть помітно збільшувати чисельність своїх парафій на урбанізованому Сході та Півдні України, де культурна традиція атеїстичного “руского міру” вкорінилася найглибше.

Центральні та західні області України, слабо інфіковані атеїстичним “рускім миром”, є, можливо, єдиними українськими регіонами, де православні конфесії можуть кількісно зростати як за рахунок дорослого населення, так і за рахунок релігійного виховання дітей змалечку.

Прес-служби українських православних церков КП і МП повідомляють про значне збільшення кількості своїх вірян у цих областях України.

Оскільки ці області знаходяться на так званій “помаранчевій” території Україні, то священики УПЦ МП змушені максимально підлаштовуватися під “націоналістичного” вірянина, активно використовуючи українську мову для спілкування з ним у проповідях, на телебаченні (телеканал “Глас”), визнаючи Голодомор тощо.

Навіть “умеренный культурный национализм” частини єпархій МП викликає в “руськомірців” величезне обурення і заклики до зміщення патріарха УПЦ МП та його найближчого оточення.

Так, ортодоксальний рускомірець Сергій Баранов пропонує розпочати “... подготовку к возможной смене митрополита Киевского из-за ухода Блаженнейшего Владимира на покой...”.

Газета “Коммерсантъ” пише: “УПЦ МП пользуется такими широкими правами самоуправления, каких нет ни у одной другой русской православной церкви, — заявил пресс-секретарь Киевской патриархии епископ Евстратий (Зоря).- Патриарх же Кирилл, как можно видеть по полутора годам его патриаршества, — централизатор. Он старается централизовать управление по подобию той вертикали власти, которая выстроена в России как в государстве”.

Важко прогнозувати, що залишиться від цього дарованого самоуправління, коли патріарх Кіріл завершить централізацію влади в Московському патріархаті, невід'ємною складовою якого є УПЦ МП?

Проте однозначно можна передбачити, що відсутність української мови в храмах та суттєва антиукраїнська складова “руского міру” буде спричинювати відтік вірян УПЦ МП до УПЦ КП у найбільш сприятливих для розширення православного християнства центральних та західних областях України.

УПЦ МП активно, завдаючи шкоди своєму суспільному іміджу, втручається в українські політичні процеси.

Її “бойовий авангард” Одеська єпархія залякувала попереднього президента України: “... предлагаем начать процедуру импичмента В. Ющенко за нарушение Конституции и вмешательстьво в дела Церкви...” (Резолюция Собрания православной общественности Одесской епархии по вопросу так называемой “канонической автокефалии”).

Нинішньому ж українському президентові прес-аташе Одеської єпархії УПЦ МП отець Сергій (Лебедєв) “настоятельно” рекомендує ліквідувати реєстрацію УПЦ КП.

Сайти УПЦ МП переповнені матеріалами про розкольників-філаретівців, що нагадують вісті з фронту. УПЦ МП швидше схожа на політичну партію, а не на церковну організацію, що проповідує любов до ближнього.

Зрозуміло, що в позацерковних православних після ознайомлення з такими “фронтовими” новинами остаточно зникає бажання поповнювати ряди партії борців “за дело русского мира”.

Я уважно переглянув останні інтерв'ю патріарха Філарета, опубліковані в українській пресі та Інтернеті. Усі його виступи підкреслено аполітичні, у них завжди присутня глибока повага до української державної влади.

27-28 липня 2010 року у Києві відбулися загальноцерковні урочистості, присвячені Дню хрещення Київської Русі-України. Хресний хід на чолі з патріархом Філаретом зібрав понад 20 тисяч осіб, з яких понад 1,5 тисячі становили священики.

Попри сприяння місцевої влади, і в Одесі, і в Дніпропетровську, і в Києві на богослужіннях Патріарха Московського Кирила і всієї Русі було значно менше людей — від кількох сотень на молебні на Володимирській гірці до 5-7 тисяч на службах у Дніпропетровську.

Оскільки обидві ці церкви за структурною організацією тотожні, то це опосередковано свідчить про те, що в УПЦ КП значно більший відсоток активних вірян, які є основою кількісного зростання будь-якої церкви.

Цей висновок підтверджують і мої особисті багаторічні спостереження зростання кількості вірян УПЦ КП у Ружинському районі Житомирської області.

Очевидно, брак соціально активних вірян і змушує УПЦ МП вдаватися до адміністративних засобів збільшення своєї церкви, використовуючи кошти державного бюджету України.

Так, спільно з Міністерством освіти і науки пропонується розробка державної програми духовно-морального виховання української молоді, підготовка викладацьких кадрів, безплатне забезпечення підручниками, включення представників УПЦ МП у наукову роботу НАН України, створення загальноосвітніх шкіл УПЦ МП.

Можливо, невдовзі відомий інтелектуал та галичанофіл Дмитро Табачник і видасть міністерське розпорядження про випуск для шкіл підручників з історії “руского міру”, про обов'язковий іспит із церковнослов'янської мови при вступі до ВНЗ, зобов'яже співробітників НАН України обов'язково відвідувати богослужіння у храмах УПЦ МП.

На цьому вся “упецеемпезація” України і закінчиться. Усі інші подібні ініціативи архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа УПЦ МП спричинять відчутно сильний спротив традиційно багатоконфесійної України, погрузнуть у корупції та розкраданні державних коштів.

Цікаво, але мої невтішні висновки щодо майбутнього УПЦ МП підтверджує переконаний “руськомирець” Сергій Баранов: “.. В отличие от России и Белоруссии, в этой стране РПЦ находится на пороге утраты лидирующего положения и превращения в Церковь меньшинства...”.

На мій погляд, за умов зміцнення внутрішньої дисципліни, збереження значного відсотка соціально активних вірян, постійної присутності в україномовному культурному просторі, спілкування з вірянами виключно українською мовою, невтручання в політичне життя країни УПЦ КП за п'ять-десять років зможе стати домінуючою і найвпливовішою православною конфесією в Україні, предтечею Української помісної православної церкви.

Сергій ЯРМОЛЮК