Останній шанс Росії

Теракт у мінському метро — хоч би хто насправді стояв за цією трагедією — подає дуже серйозний сигнал. Він знаменує кризу того світоустрою, який намагається встановити нинішнє кремлівське керівництво на території Росії та держав, які погодилися йти в її фарватері.

Принади “русского міра”

Цей світоустрій передбачає кілька стандартних установок. По-перше, політична і економічна влада зосереджується в руках керівництва Росії. По-друге, усі ресурси — видобувні, економічні, людські — мають використовуватися для досягнення цілей, які ставить перед собою Кремль. Міжнародні договори мають спрямовувати на це ресурси інших країн. По-третє, суспільство не бере участі в управлінні державою. Платою за це є певні соціальні гарантії, підтримувані державою за рахунок експорту енергоносіїв, і, найголовніше, стабільність та почуття гордості за належність до “осібної” спільноти.

Власне стабільність — це одна з приманок, за допомогою яких російську модель намагаються експортувати. Стабільністю спокушаються диктатори штибу Лукашенки, яким гарантують перебування при владі незалежно від ставлення громадян. Нею ж принаджують суспільство — мовляв, без демократичного “безладу”, під наглядом збудованої за російським зразком правоохоронної системи, в союзі з братнім російським народом буде подолано всі внутрішні і зовнішні небезпеки. Життя буде спокійним і передбачуваним. І Мінськ тут здавався просто взірцем. Донедавна.

Такою саме непевною є й інша приманка Кремля для сусідів — добробут. Практично всі інтеграційні проекти Росії подаються їхнім потенційним учасникам крізь призму економічних інтересів, насамперед пільг у цінах на енергоносії. Такі організації, як Митний союз, нібито і створюють саме з метою оптимізації економічних зв’язків задля обопільної вигоди. Але реальність жорсткіша: насправді від цих об’єднань виграє лише Росія та її керівництво.

Зауважимо, що 57% голосів у Митному союзі має Росія, а Казахстан та Білорусь — по 21,5%. При цьому 87,97% усіх митних зборів надходить до російського бюджету, Казахстан отримує 7,33%, Білорусь — 4,7%. Зрештою, досвід участі Білорусі в Митному союзі свідчить, що Кремль ніколи не поступається своїми економічними інтересами. Країни протягом останніх років вели перманентні тарифні війни, які зрештою закінчилися повною капітуляцією Білорусі. Водночас Кремль зазвичай не виконує щедрих економічних обіцянок. Показово, що саме зараз, коли Росія намагається переконати Україну у взаємовигідній економічній співпраці, Газпром вкотре піднімає для Білорусі ціну на блакитне паливо — до $244 за тис. м3.

До 2015 року Газпром планує зрівняти внутрішні ціни на газ із зовнішніми — дотувати різницю він уже не спроможний. Росії не вистачає коштів для інвестицій у розбудову нових родовищ, фінансові показники Газпрому аж ніяк не найкращі (наприкінці 2010-го борг Газпрому сягав приблизно $35 млрд).

Дітище Путіна

Митний союз — основа для нової інтеграції країн колишнього СРСР, оскільки перекриває учасникам можливості для провадження самостійної зовнішньо-економічної політики, зовнішньополітичного маневру і робить подальші інтеграційні кроки у бік РФ питанням часу.

Росія активно пропонувала Україні вступити до Митного союзу ще за часів Кучми. Проект спустили на гальмах. Але навесні 2010-го, після зміни влади в Україні, Владімір Путін під час зустрічі з Миколою Азаровим знову дав зрозуміти: якщо Україна хоче нижчі ціни на газ, вона має приєднатися до МС.

Однак тоді українська влада вирішила віддати за знижку для своїх підприємств не свободу економічної політики, а дещо, цінності чого не усвідомлювала, — продовження права РФ на базу в Севастополі. З Харківських угод, які закріпили цей обмін, скористався інший кремлівський політик — Дмітрій Мєдвєдєв.

Українцям же розповіли, що і ціни на газ для населення не зростатимуть, і проблеми бюджету та НАК “Нафтогаз України” будуть вирішені. Дійсність виявилася іншою: ціни на газ для внутрішніх споживачів зросли майже вдвічі, а Нафтогаз купує блакитне паливо за вартістю, не нижчою від середньоєвропейської.

І от питання “ціни на газ”заходилися вирішувати знову. При цьому апеляції української влади до “невигідної угоди 2009-го” Москвою просто не беруться до уваги. Натомість пропонується піти на повноцінний вступ до МС, а там якось воно буде, і скількись мільярдів Україні перепаде. Мабуть, так само як Білорусі.

Російська сторона діє з наполегливістю продавців із мережевого маркетингу: нахвалюють свій товар, всіляко ганьблять конкурентів, а головне — вимагають придбати тут і зараз, доки діють “суперзнижки”, а насправді — поки клієнт не оговтався і не почав зазирати за яскраву обгортку, щоби перевірити якість товару.

Чому поспішає Росія

Час справді важливий для Росії. Постійне зростання ціни на нафту і газ не лише наповнює бюджет експортерів цих ресурсів, і зокрема РФ. Це також підштовхує інші держави шукати альтернативні джерела енергії або нові способи видобування традиційних. І що більше зростає ціна нафти і газу, то вигіднішими стають ці варіанти. Протягом найближчих п’яти — семи років вірогідним є початок промислового видобутку сланцевого, шахтного та інших видів газу, який раніше був надто дорогим порівняно з російським. Активно досліджуватимуться і почнуть розроблятися поклади на шельфі.

Застосування альтернативних видів палива, поширення гібридних і електромобілів u1084 може знизити попит на нафту. Все це дуже звужує горизонт ухвалення рішень для Росії, у якій економіка і соціальна стабільність тримаються на нафті й газі. Якщо до міжнаціональних, релігійних та інших проблем, які час від часу вибухають насиллям у російському суспільстві, додадуться ще соціальні — режим може не встояти. А як свідчить історія провалів російської моделі, наслідком цього є багаторічна “смута”.

Україна, чиї ресурси незрівнянно більші, ніж ті, які Росія може отримати від нинішніх васалів, є ключем до відтермінування кризи. Однак шанси приєднати Україну швидко зменшуються.

По-перше, процес приєднання України до зони вільної торгівлі з ЄС повільно, але просувається. Так, 16-й раунд переговорів завершився досягненням домовленості про лібералізацію торгівлі 20% сільськогосподарської продукції. Як стверджують в українському МЗС, перемовини про ЗВТ із ЄС мають закінчитися до кінця 2011 року.

Зрештою, в цих переговорах потрібна не швидкість, а якість. Прихильники МС з Росією закидають те, що європейці хочуть нав’язати свої умови і відкрити наші ринки, захистивши свої, а запровадження європейських стандартів може збільшити вартість української продукції тощо.

Однак усі ці аргументи ми вже чули, коли Україна вступала до СОТ. Виявилося, що переваги від розширення торгівлі перевищують можливі негативні наслідки. Понад те, такі переговори — це завжди складна справа, від результатів якої залежить, наскільки сприятливими будуть умови. Це торг, і тут треба обстоювати свої інтереси, домовлятися про відтермінування певних невигідних нині правил тощо. Знову-таки, в контексті СОТ здобуто чимало досвіду успішного проведення таких перемовин.

По-друге, починає діяти Брюссельська декларація від березня 2009 року щодо модернізації української ГТС спільно з Україною і ЄС, за підтримки європейських банків. Наприкінці лютого розпочав роботу проект технічної допомоги “Допоміжні дослідження модернізації газотранспортної системи та сховищ” в рамках цієї ж декларації. Вже у червні цього року розпочнеться власне реконструкція ГТС — з ділянки трубопроводу Уренгой — Помари — Ужгород.

Тому саме під час чергового раунду консультацій Україна — ЄС щодо ЗВТ росіяни провели низку інформаційних спецоперацій — від задіювання “дружніх” українських чиновників для проросійських заяв (наприклад, Валерій Мунтіян раніше уже відзначався виступами на кшталт того, що час “відійти від англосаксонської моделі” і будувати євразійську спільність на основі російських енергоносіїв) до “витоків” у російських ЗМІ, з передруком в українських, інформації про нібито зрив переговорів з ЄС.

Найімовірніше, розчарування від київської зустрічі 12 квітня, яка звершилася фактично нічим, російську сторону не зупинить. Шукатимуть нові підходи до переконання української влади у принадах путінського проекту. Проте для останньої тут виникає інша мотивація. Це той випадок, коли її нинішні дії в інтересах країни. А отже, влада має шанс на повернення довіри суспільства, який не варто марнувати.

Ростислав ПАВЛЕНКО