Опозиція по-українськи: зваблива, але відсутня незнайомка

А без сильної і відважної опозиції за умов більш-менш тривалого перебування при владі Партії регіонів з її відверто неототалітарними замашками країна має всі шанси перетворитися на “чорну діру” в географічному серці Європи.

Іншими словами, на неєвропейське чи на недоєвропейське утворення, якому притаманні надвисока корупція і непрозорість влади, злидні абсолютної більшості жителів і захмарна розкіш “золотого відсотку”.

А до того ще й панування виробничих і соціальних технологій першої половини ХХ, а то й кінця ХІХ століття, донаціональний, отже, і догромадянський стан населення, еміграція всіх здатних працювати по-сучасному і засилля у всіх сферах нікчем і неуків, що одержали посади за ознакою лояльності тощо.

Список питомих рис такого утворення можна продовжити.

У такому разі матиме рацію Олександр Палій, зауваживши, що ці вибори до місцевих і регіональних органів влади були останніми — не в сенсі того, що більше не відкриватимуться у призначений Верховною Радою строк двері виборчих дільниць, а в сенсі можливості громадян керувати країною.

Власне, якщо сьогодні не існуватиме серйозна опозиція — як системна, так і до самої Системи, — то скільки б Осман Пашаєв не заявляв, що “мирного Майдану не буде, а інші країні не потрібні” — але в історії своя логіка, в ній нерідко трапляються і “непотрібні” події.

До речі, спонтанні соціальні вибухи стають деструктивними саме там, де відсутня спроможна спрямувати їх у дієве річище демократична опозиція.

Отож хоч круть, хоч верть, але потреба в опозиції об'єктивно така значна, як ніколи в новітній українській історії. Водночас, цілком зрозуміло, йдеться зовсім не про те, що мають на увазі під цим словом Віктор Янукович та інші діячі ПР, коли потрапляють на Захід і змушені висловлюватися на незручній і незвичній для них політичній мові цивілізованого світу.

Але і не про те, що мають на увазі деякі вітчизняні радикали, заявляючи — жодна з чинних політичних сил неспроможна бути опозицією, потрібна принципово нова опозиція, з новими ідеями і з новими людьми.

Це було б, звичайно, чудово, якби раптом хтось усемогутній пролетів над Україною, розсіяв із захмарної висоти зуби дракона, а з тих зубів проросло могутнє опозиційне воїнство, нічим не пов'язане зі старим струхлявілим світом.

Але так не буває. І не повинно бути. Бо насправді такій державі, як нинішня Україна, конче потрібні всі різновиди опозиції — і загнані у глухий політичний кут діячі колишньої влади, котрі будуть огризатися до останнього, бо відступати їм нікуди; і позбавлена будь-яких нормальних перспектив за чинного режиму освічена молодь, що не хоче назавжди емігрувати із загарбаної хамократами Батьківщини...

І присутні за будь-яких режимів у виконавчих структурах всіх рівнів кваліфіковані спеціалісти, завдяки “підпільній” діяльності яких ще так-сяк ходить комунальний транспорт, а атомні електростанції не вибухнули; і закохані у свій інтелект та вміння говорити на всі теми претенденти на роль “українських наполеонів” чи бодай “українських обам”...

І досить численні вже відставні генерали й офіцери українських силових структур, яких не цінувала і не збирається цінувати — якщо вони тільки не кланяються з “чего изволите?” — жодна влада;. І скептичні інтелектуали, які завжди опонуватимуть владі, хай би вона являла собою небачені досі чесноти.

Іншими словами, опозиція суто політична і морально-інтелектуальна, опозиція системна і до Системи.

Те, що колосальна ніша для діяльності опозиції існує, — незаперечний факт. Найнижчий за всю новітню українську історію (як у середньому по країні, так і практично по всіх регіонах) відсоток учасників голосування тільки частково можна пояснити “втомою від політики”.

Головним тут є те, що переважна більшість виборців, не довіряючи владі, водночас не бачить політиків, господарників, менеджерів, інтелектуалів, гідних представляти її інтереси в органах місцевого самоврядування та регіональної влади, — отже, залишається вдома.

Тому і стають мерами міст персонажі, за яких голосує 9-10% загального числа виборців, тому і проходять до рад відповідного рівня партії, що мають підтримку одного, а то й менше, ніж одного відсотка місцевого електорату.

А це означає, що відповідні владні органи реально не є представницькими, хоча мають за Конституцією таку функцію, отже, апріорі нездатні ефективно керувати на місцях.

Тим часом територіальні громади та регіони конче потребують виконання цими органами бодай найпростіших, елементарних управлінських функцій.

Інакше все більших масштабів набуватиме те, що вже сьогодні діється не де-небудь, а у самій столиці: “де б Ви не жили — в панельці на Троєщині, чи в особняку в центрі міста від локального комунального апокаліпсису ніхто не застрахований. Останній приклад — прорив тепломагістралі на вулиці Анрі Барбюса, внаслідок чого вулиці Горького та Червоноармійська перетворились на гаряче озеро.

Будинки стали холодними острівцями в цьому озері, а автомобілі мало не підводними човнами. На щастя, обійшлось без людських жертв. Але такі жертви в Києві вже є. На Куренівці жінка впала в яму з окропом і померла в реанімації”.

Від того, що це пише у своєму блозі діючий політик Віктор Пилипишин, і робить це з певними політичними цілями, факти як такі не зникають — 50% інженерних мереж відносно благополучної у порівнянні з усією країною столиці треба міняти вже сьогодні, інакше під час прогнозованої синоптиками суворої зими вельми ймовірні непрогнозовано катастрофічні ситуації, — а міняти ніхто не збирався і не збирається...

Ось тут здатна щось зробити саме опозиція, навіть системна, котра сьогодні задоволена вже з того, що їй дали змогу “відкусити” 5-8% голосів у “партії влади” (яка формально і неформально відчутно ширша за правлячу Партію регіонів).

Бо ж для закріплення виборчих результатів треба хоч щось робити. Перед очима — приклад “Сильної України”, яка виявилася вельми кволою навіть за умов потужного рекламування та максимального сприяння під час виборчої кампанії. От тут ідеальним плацдармом і є, як у радянські часи, “боротьба з окремими недоліками”.

Це, звичайно, сумно, що доводиться повертатися на чверть століття назад, але згадаймо, що саме у просторі такої боротьби й зародилися — не меншою мірою, ніж у дисидентському середовищі — оті масові громадські рухи доби перебудови, що змели комуністичну систему.

А ще не слід забувати — сакраментальна “втома від політики” не в останню чергу настала в суспільстві тому, що політичні дійства розгорталися майже виключно “нагорі”. Депутатів місцевих рад та політичних активістів дуже рідко можна було зустріти “у полі”, де відбувалися зіткнення городян із осатанілими забудовниками чи коли рейдери “пресували” місцевих бізнесменів.

Іншими словами, якщо системна опозиція діятиме синхронно — і в органах самоврядування, і в ЗМІ (навіть за нинішньої цензури, тобто “редакційної політики” це до певної міри можливо), і, образно кажучи, “на вулиці”, і у поки що нечисленних, але реальних структурах самоорганізації жителів на рівні кварталів та мікрорайонів, — то зрушення будуть.

Причому робитимуться потрібні простим громадянам речі. Що стосується Києва, то без потужного тиску з боку претендентів на роль системної опозиції не буде ніякої реальної модернізації, без якої українська столиця остаточно перетвориться на місто, мало придатне для життя. А бюджетні гроші хоч і розкрадатимуться, але бодай у тих розмірах і формах, як за Олександра Омельченка, а не за Леоніда Черновецького.

Бо ж після Омельченка залишилися і відновлені храми, і перебудовані площі та вулиці, і зведені комунікації, і, нарешті, більш-менш сучасна система освітлення міського простору. У середині 1990-тих Київ, хто пам'ятає, уночі жив майже так, як за затемнення часів війни...

Не менша, а потенційно й більша роль має належати опозиції до Системи, тобто тим політичним силам та осередкам громадянського суспільства, котрі вважають чинну владу умовно легальною, або взагалі незаконною та сумнівно легітимною — хоч вона і здобула “перемогу” на цих виборах, але не має реальної переважної підтримки ніде, крім своїх базових регіонів.

Саме ці опозиціонери повинні мати найбільшу стійкість та відвагу — в тому числі й інтелектуальну, щоб додумувати й договорювати до кінця, щоб не розповідати суспільству, яке воно біле й пухнасте, і все стане ОК, якщо тільки прибрати того чи іншого правителя, а вміти говорити неприємні речі.

Саме вони мають стати головними дієвими особами “вулиці”, в тому числі й проведених “на грані фолу” публічних акцій. Саме вони мусять не словом, а ділом довести, що в країні є енергійні, непродажні, а на додачу ще й інтелектуально притомні політики.

Складно? Так.

Але у разі, якщо не вибудується , причому в усіх основних регіонах, справді демократична та справді українська опозиція до Системи, це місце буде неминуче зайняте імпортованою з Росії чи місцевою політичною шантрапою лівацько-імперського ґатунку — поєднання на перший погляд абсурдне, але погляньте на сучасну Росію або згадайте ваймарську Німеччину. Абсурд цей може стати за певних обставин дуже потужним і дуже небезпечним.

До речі: можливо, саме в опозиції до Системи, нарешті, народиться і потрібна для нормального політичного життя справжня українська лівиця, певні паростки якої можна побачити у студентському русі.

А в тому, що Систему слід змінювати, здається, немає сумнівів навіть в інтегрованих до неї провідних діячів системної опозиції, — чи автор помиляється?

Та навіть якби не було потреби зміни всієї Системи, якби Україна вже була більш-менш нормальною державою, існувала б потреба у реальній опозиції. Адже, як сказав один канадський публіцист, усі уряди чимось схожі на білизну; їх слід періодично змінювати, бо інакше вони засмердяться...

P.S. Читачі могли помітити, що в цьому тексті не названа жодна організація, жодна політична сила з числа тих, хто може претендувати на роль того чи іншого різновиду опозиції.

Це не випадково: хто є who стане зрозумілим вже у ближчі тижні, коли остаточно оформиться нова “владна вертикаль”, коли, нарешті, піде бюджетний процес і буде ухвалений Податковий кодекс.

Тому шанси “покращити свою карму” є у багатьох партій, політиків та громадських організацій. Подивимося, як вони їх використають.

Ба більше — побачимо і те, чи здатне сьогоднішнє українське суспільство самотужки виробити такий потрібний йому “фермент опозиції”.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ