Мар'яна Безугла — людина своєрідна. Це ми добре засвоїли за роки спостереження за її депутатськими практиками, які здебільшого складаються з конфліктів, скандалів та незручних ситуацій. Тому затіяні днями Безуглою опитування фейсбучних користувачів — чи бажають вони народним депутатам України смерті, в'язниці та повістки на фронт — слід сприймати насамперед як прояв її особистої своєрідності.
Проте зовсім не приєднатися до роздумів нашої героїні про те, що відбувається з політичною культурою українського суспільства, та й взагалі з нами всіма, під час війни, не можна. З нами безперечно відбувається щось таке, що швидше лякає, ніж обнадіює.
Отже, 66% “респондентів” народної депутатки (лапки тут позначають сумнів у тому, що цю акцію слід сприймати як опитування, а не як, наприклад, перфоманс) побажали смерті їй та її колегам по парламенту; 83% підтримали ідею відправити всіх народних обранців на фронт зараз же. Включаючи жінок. Нормальних жінок, без мандата, 70% опитаних вважають за краще тримати подалі від передової, але для жінок-депутаток 73% готові зробити виняток. Майже 60% учасників “опитування” Безуглої вважають, що більшість парламентаріїв мають сісти до в'язниці. Ще близько 30% упевнені, що сісти мають усі до одного.
Задаючи людям абсолютно дикі питання, Мар'яна Безугла очікувано отримала дикі відповіді. За її власним визнанням, це був такий соціальний експеримент, мета якого — показати, наскільки агресивним та безкультурним (або розкультуреним) стало українське суспільство під час війни.
І справді, війна витруїла всі тонкі почуття, з яких будуються ввічливість, пристойність, самоконтроль, самокритика та співчуття. Українській політичній культурі й у благополучніші роки все це було не властиво. Народні депутати завжди вважалися головними антигероями народного політичного епосу. Просто у мирний час нікому на думку не спадало експериментувати з подібними опитуваннями, а зараз моральні межі знесло.
Не можна сказати, що мораль зникла зовсім. Скоріше навпаки, вона подвоїлася. У нас тепер дві моралі. Згідно з першою воювати на фронті за свободу свого народу — це героїзм та честь. Друга мораль, навпаки, нашіптує, що відправити людину на передову — це страшне покарання. Саме для ненависних депутатів.
Перша мораль наказує відкинути внутрішньополітичні розбіжності та зосередитися на спільній битві проти жорстокого ворога. Друга, навпаки, підкидає нові й нові можливості для зведення старих політичних рахунків.
Перша мораль народжена спільною для всіх бідою, яка не розбирає, хто багатий, хто бідний, хто молодий, хто старий, і перед лицем якої ми всі — тендітні люди, яким доводиться тримати ціле небо. Друга мораль харчується привілеями та нерівністю, розподілом людей, за словами самої Безуглої, на панів та кріпаків.
Дві моралі в сумі дають значно менше, ніж одну.
Від політиків під час війни хочеться очікувати на моральну однозначність, а не на множення двозначностей. Але щодо Мар'яни Безуглої ці очікування надто великі. Та хіба тільки щодо неї?
Ті, на кого сьогодні покладено роль лідерів українського опору — насамперед президент та його найближче оточення — вочевидь заплуталися у нескінченних дилемах війни. Чи треба народу говорити всю страшну правду про стан справ на фронті, ризикуючи увігнати людей у депресію та поразницькі настрої, чи, задля підтримки бойового духу, краще брехати та прикрашати? Чи варто ризикувати власним рейтингом та репутацією, приймаючи непопулярні, але необхідні рішення? Чи необхідно всі сили кинути на підтримку політичної стабільності, яка є запорукою стійкості держави в цілому?
Цих дилем не виникло, якби Володимир Зеленський та вся його команда не успадкували повною мірою звичку всіх українських властей дивитися на народ як на проблему. Яку потрібно якщо не вирішити остаточно, домігшись безумовної лояльності, то хоча б приглушити, відсунути, зменшити гучність, залякати чи присоромити.
Мар'яні Безуглой, яка спробувала поставити перед своїми підписниками дзеркало — мовляв, подивіться, хто ви насправді — навряд чи дістане сміливості (і розуму) подивитись у це дзеркало самій. І побачити, нарешті, що цей недосконалий, незрілий, жорстокий, дикий, змучений війною та зрадами народ — єдина надія на порятунок і самої Мар'яни, і її друзів та ворогів по парламенту, і, можливо, всього вільного світу.
А справжня проблема України — це вічна нездатність людей, які отримали владу, розпоряджатися цією владою як слід. У цьому полягає справжній дефект української політичної культури. Який із війною ніяк не пов'язаний, і навряд чи зникне після її закінчення.
