Націоналізація Приватбанку — поворот до вульгарного соціалізму?

Загальна економічна криза, в яку олігархи зробили найбільший “внесок”, вичавлюючи останні соки зі своїх приватизованих підприємств, привела до збитків і неліквідних боргів на рахунках підприємств у Приватбанку. Те ж має місце і в інших олігархічних фінансово-промислових імперіях. З розгортанням кризи — після 2011 року — банк втратив джерела, за допомогою яких мали б нараховуватися відсотки за депозитами та позичками кредиторам.

Однак, згадаємо, що дніпровська олігархічна група була одним з головних винуватців глобальної девальвації гривні у 2014 році. До речі, цю девальвацію екс-банкіри Привату визнають однією з фундаментальних причин втрати капіталу й пасивів свого банку. Згадаймо, що саме Приват-банк у тому році отримав найбільші кредити рефінансування від НБУ (більше 30 млрд.грн.). 19 млрд.грн. з цих емісійних коштів олігархи до цього часу не повернули і не мали наміру повертати.

Ще один спільний перманентний “внесок” олігархічних кланів у занепад національної економіки робиться при виведенні ними іноземної валюти з України. Бізнес усіх кланів побудований на експлуатації виробництв, які випускають експортну продукцію (інші пострадянські підприємства їм не цікаві). Цей експортний бізнес дозволяє накопичувати валютну виручку на офшорних та інших рахунках за кордоном. Наслідком такого вивозу валюти є її практично постійний дефіцит на українському ринку, що спричиняє відповідне зростання вартості долара. І так продовжиться, поки олігархат буде висмоктувати валютні засоби з нашої країни.

Отже олігархічний лад сам пиляє гілку на якій сидить, сам себе поїдає.

Але що буде після закату олігархономіки в Україні? — Подивимось на прикладі групи Приват.
Здавалося б усе зрозуміло: збанкрутілі підприємства холдінгу мають переходити іншим власникам, а банк, який фінансував морально застарілі підприємства, — втратити відповідні активи і стати неплатоспроможним. Він мав би бути відлученим від емісійного кредитування і переведений у режим санації-банкрутства. Далі, бути закритим, перейти у власність кредиторам — іншим банкам, компаніям, державі ( у частині боргу перед НБУ) пропорційно сумам боргу. Останні могли б прийняти власні рішення щодо відновлення капіталу банку (шляхом рекапіталізації, продажу пакетів акцій, об'єднання з іншими кредитними установами тощо). Що не зрозуміло? — Це економіка і тут діють закони матеріального права і власної відповідальності за договорами.

Проте, у нашому випадку усе зроблено всупереч законам, шкереберть. Банк націоналізовано за законами воєнного часу. Може хтось назве їх законами воєнного комунізму (1919-1922 р.). Ось ознаки:

1) Держава захоплює все — 100% акцій банківської корпорації, але на яких правах? Де права інших кредиторів банку? Де конституційні норми про недоторканість права приватної власності? Ними знехтували.

2) Колишні власники Приват-банку вивели з банку (!) суми, які не можна порівняти з будь-якими боргами цієї установи — за різними оцінками від 100 до 142 млрд. грн., з них від 70 до 110 млрд. грн. — це борги перед зовнішніми суб'єктами. Чому держава з цього приводу не пред'являє колишнім акціонерам жодних претензій? Виходить, що влада сприяє незаконному збагаченню цих осіб і не здійснює заходів в напрямку справедливого відшкодування збитків, нанесених кредиторам і вкладникам.

3) Відповідальність за грошима вкладників банку покладена на державний бюджет. З якого приводу, за якими законами? Це закони соціалістичного ладу з єдиною державною формою власності, коли відповідальності інших суб'єктів — приватних осіб, акціонерних товариств і т.і. — не існує? За все відповідатиме держава, в тому числі покриє кримінальне збагачення бізнесменів.

4) Банк структурно незбалансований; гіпертрофованою є частина депозитного обслуговування роздрібного споживача. Як можна було недбало спостерігати за розширенням роздрібної мережі установи, яка не вкладала гроші у високоприбуткові проекти, проте фінансувала збиткові витівки свого головного господаря (як авантюрна для банку купівля рудників, телеканалів, футбольних клубів, офісів за кордоном, фінансування політичних проектів тощо)? Фактично частково ця банківська система представляє собою класичну фінансову піраміду, коли новими депозитами громадян фінансувалися відсотки та зобов'язання банка за раніше отриманими вкладами. Поки система динамічно розширювалася і приростали вклади збоїв не було. Але після девальвації гривні і хвилі відпливу депозитів банк виявився “голим” — як і у всіх фінансових пірамід. Тому націоналізація забезпечила збереження викривленої структуру та смердючого портфелю банка.

Окрім внесення фінансової безвідповідальності і хаосу (це окрема тема, проте такі наслідки можна спрогнозувати з наведенного вище аналізу), це рішення влади приведе до зміни пріоритетів у активності націоналізованого банку. І це головне. Як відомо (див. статтю в УП Подолання коллапсу банківської системи), державні банки фінансують — за вказівками уряду — державні корпорації. А як буде діяти після націоналізації Приват-банк: продовжувати кредитувати ті ж приватні господарські комплекси чи покине їх задля державних об'єктів? Якщо перше, то виникає гігантська зона корупції, бо чиновники субурядового банку будуть надто поблажливими до прохань приватного бізнесу. Якщо націоналізований банк переключиться на взаємини з державними корпораціями, то втрати приватного сектору, який отримував від цього банку більше половини усіх своїх кредитів, будуть катастрофічними.

Фактично відбудеться зупинка фінансування підприємств олігархічного холдінгу, а також ще тисяч дрібних компаній. Збанкрутують у цьому випадку усі, навіть ті, хто мають добрі перспективи. З цього характерного прикладу банкрутства Приват-банку та його наслідків випливає, що влада має намір перетворювати олігархічні холдінги не у приватно-підприємницькі, а у одержавлені структури, що фінансуються не на ринкових засадах, а з державного бюджету. Держава гарантує проценти по вкладах та гарантії їх повного відшкодування, незалежно від того, які інвестиції буде робити одержавлений банк (як зараз це робить Ощадбанк, який кожного року показує багатомільярдні збитки). За цих обставин неможливими стають конкуренція на фінансових ринках, структурне оновлення національного капіталу, розвиток інноваційних галузей і вихід із сьогоднішньої економічної кризи. Навпаки, формується централізоване управління адміністративного типу з єдиним кінцевим джерелом фінансування — державним бюджетом. Нічого дивного, пролетарський соціалізм у царській Росії, а також національний соціалізм у Німеччині, як відомо, підтримували, фінансували та політично встановлювали олігархи тих часів. А чим закінчила існування соціалістична централізована модель економіки у обох країнах усім відомо.

Отже на зміну олігархономіці може прийти той чи інший вульгарний соціалізм, який є вподобанням товстосумів. За нього продовжиться націоналізація і пограбунок людей. А ще — забудемо про усі свободи, які ми здобули.

В.ЛАНОВИЙ