Коли Крим став частиною УРСР, ця подія не викликала збурень ні в російському суспільстві, ні серед населення півострова. Було зрозуміло, що українська державність — примарне явище. У розпорядженні московського центру перебувала вся велика промисловість України, так само як інші об’єкти “загальносоюзного” значення, військові й цивільні. Коли президія АН УРСР порушила питання про перепідпорядкування їй розташованих у Криму інститутів АН СРСР, у Москві таку пропозицію негайно відхилили.
По-іншому склалася ситуація в першій половині 1990-х років, коли Україна здобула реальну незалежність, хоч і залишалася економічно залежною від Росії. Зберігаючи “братні” відносини з українським керівництвом, бо залишалася надія повернути республіку під свій політичний контроль, уряд Боріса Єльцина робив усе від нього залежне, щоб не втратити попередніх позицій у Криму та якомога повніше ізолювати його від Києва. Ми й тепер не уявляємо собі реальних масштабів тих зусиль, бо вони приховані в недоступних для українських дослідників архівах. Проте, як свідчить короткочасна історія “Республіки Крим”, досить і того, що лежить на поверхні.
Відтворення Кримської АРСР
Восени 1989-го Верховна рада СРСР нарешті засудила сталінську політику насильницького переселення народів як найтяжчий злочин і дозволила кримським татарам повертатися на Батьківщину. “Відновлення прав кримськотатарського народу, — вказувалося у відповідній декларації, — не може бути здійснене без відновлення автономії Криму через утворення Кримської АРСР у складі Української РСР”.
Керівники Кримської області з ентузіазмом взялися реалізовувати декларацію союзного парламенту, але з протилежною метою: щоб унеможливити повернення кримських татар. Обласна рада у квітні 1990 року створила комітет для розгляду пропозицій про статус Криму. У листопаді вона схвалила рекомендації комітету, які полягали у “відновленні державності у формі Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР та учасника союзного договору”. Отже, облрада “не помітила”, що автономна республіка не могла мати ознак державності. Вона претендувала на рівновеликий з Україною і Російською Федерацією статус у новостворюваній союзній державі, тобто відривала Крим від України.
Щоб надати цій вимозі ваги, керівники області бажали заручитися підтримкою населення. Законодавчої бази для проведення референдуму в СРСР ще не існувало, але це їх не бентежило. Облрада ухвалила тимчасове положення про референдум, порядок його проведення і дату — 20 січня 1991‑го. У підтримці своїх рекомендацій кримчанами вона не сумнівалася. На півострові уже не перший рік тривала масована антитатарська кампанія. Жителів переконували, що кримські татари претендуватимуть на своє житло та майно, якими після їхнього виселення скористалися новопоселенці.
Ухваливши рішення про референдум, облрада звернулася до парламентів Росії, України, Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану та Казахстану з проханням забезпечити участь у ньому депортованих із Криму громадян. Ця “турбота” була показною. Депутати знали про ставлення кримських татар до референдуму. Мустафа Джемілєв заявив, що референдум російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримськотатарського народу, є зневаженням його особистих прав. Винесене на референдум запитання “Ви за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника союзного договору?” не підтримали лише 5,6% тих, хто взяв участь у голосуванні.
Як відреагували в Москві та Києві на безпрецедентну підтримку бажання керівників обласної ради бачити Крим рівноправною з Україною та Росією союзною республікою? Міхаіл Ґорбачов і Боріс Єльцин від реакції утрималися: не царська справа висловлюватися, коли область побажала стати союзною республікою. Верховна рада УРСР на чолі з Леонідом Кравчуком відмовилася заслухати керівників Організації кримськотатарського національного руху, які терміново прибули до Києва, і 12 лютого 1991 року ухвалила закон, за яким у межах території Кримської області відтворювалася Кримська АРСР у складі УРСР. Ще простіше зробила Верховна рада СРСР. 7 березня вона визнала наявність автономії скасуванням закону від 30 червня 1945-го про перетворення Кримської АРСР на Кримську область. Реакція Києва на результати референдуму розчарувала керівників, але задовольнила багатьох кримчан. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року підтримку Акту незалежності України висловили 54% кримчан і 57% севастопольців.
Претензії російського парламенту на Крим і Севастополь
Утім, більшість кримчан (якщо рахувати все населення, а не тільки тих, хто взяв участь у Всеукраїнському референдумі) негативно поставилася до розпаду СРСР. Російська правляча верхівка незалежно від її політичних позицій теж сприйняла результати референдуму негативно. У січні 1992-го Верховна рада РФ доручила кільком своїм комітетам розглянути питання про легітимність передачі Криму Україні 1954 року.
Очільники Автономної Республіки Крим сприйняли цю ініціативу як керівництво до дії. У лютому 1992-го вони затвердили нову назву АРК із претензією на державність — “Республіка Крим”. Вимоги здобуття самостійності з наступним переходом “Республіки Крим” до складу Росії супроводжувалися репетуванням про обмеження прав російськомовного населення і “загрозу українізації” Криму. Відповідаючи на ці закиди, президент України Кравчук зауважив: “Про яку “українізацію” в Криму можна говорити, коли 600 тис. українців, які тут проживають, поставлені у фактично нерівні умови з іншими національностями? Адже немає жодної української школи, припинила існування єдина газета, що виходила українською мовою” (“Голос України”, 1992, 21 квітня).
29 квітня 1992 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про статус Автономної Республіки Крим”, який відповідав конституційним засадам. У відповідь парламент “Республіки Крим” затвердив Акт проголошення державної самостійності, що підлягав затвердженню на референдумі. Погрожуючи референдумом, очільники Криму домагалися поступок. Протистояння з сепаратистами відбувалися в умовах тиску Кремля на економічно залежний від нього український уряд. У київських урядовців майже не залишалося важелів впливу на події, що відбувалися на півострові.
9 липня 1993-го Верховна рада РФ ухвалила Постанову “Про статус міста Севастополь”, у якій заявлялося, що передання Кримської області Україні не означало передання Севастополя як міста центрального підпорядкування. Звідси випливав незграбний висновок про перебування Севастополя в підпорядкуванні Російської Федерації. Україна звернулася до Ради Безпеки ООН із проханням оцінити вказану постанову з погляду Статуту ООН і норм міжнародного права. Єльцин не підтримав демарш свого парламенту, із яким перебував у конфлікті. Ініціатива Верховної ради, як заявив постійний представник РФ при ООН, суперечила позиції російського президента й уряду.
Зустріч у Масандрі
У вересні 1993 року Кравчук і Єльцин зустрілися в Масандрі, щоб обговорити нагальні питання: статус Чорноморського флоту, постачання газу Україні й оплату поставок, постачання палива для АЕС, переміщення ядерної зброї та засобів її доставки з України до Росії. Єльцин наполіг передусім на розгляді питання про постачання газу й запропонував погасити борг українською частиною вартості флоту. За тиждень до зустрічі постачання газу впало на чверть, а на зустрічі пролунала погроза “взагалі перекрити вентиль”.
Безкомпромісна позиція Єльцина пояснювалася ситуацією, що складалася в Росії. Президенту потрібен був вагомий зовнішньополітичний успіх, щоб збільшити свою популярність. Він мав намір розігнати Верховну раду РФ і вийти на всеросійський референдум із проектом нової Конституції, яка надавала йому істотно ширші повноваження. У результаті на зустрічі народилося таке рішення: “Доручити державним делегаціям України та Росії в місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані із угодою, відповідно до якої Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктури, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України”.
Було зрозуміло, що Україна не одержить за свою частину флоту ані копійки: списувався тільки велетенський борг за енергоносії, що накопичився з 1991-го. Кравчук підтвердив, що Україна може розглянути питання про продаж своєї частини флоту Росії. Коли він повернувся до Києва, йому довелося вислухати в стінах парламенту немало звинувачень, зокрема в державній зраді. Проте Україна не могла обійтися без російського газу, і критики президента поступово заспокоїлися. Тим більше що перед зустріччю в Масандрі Єльцин продемонстрував розуміння інтересів українського правлячого класу, коли став на його бік у конфлікті, розпалюваному російським парламентом щодо статусу Севастополя.
Встановлення посади президента “Республіки Крим”
Домовленості в Масандрі пом’якшили кризу в українсько-російських відносинах. Однак вогню в латентну конфліктність на півострові додали спроби його панівних політичних сил ще далі відійти від Києва за допомогою встановлення інституту президентства. У жовтні 1993 року Верховна Рада АРК ухвалила Закон “Про Президента Республіки Крим”. Президент мав представляти “Республіку Крим” в органах влади України, у міжнародних відносинах, очолювати уряд. Роль Верховної Ради України в кадрових призначеннях у Криму зводилася до нуля. Вибори президента призначалися на 16 січня 1994-го.
Головним претендентом на посаду президента став лідер “Русского движения Крыма” Юрій Мєшков. У жовтні 1993 року він заявив, що майбутнє кримчан може бути забезпечене тільки “економічною і політичною незалежністю Республіки Крим”, утвердженою на референдумі. У другому турі виборів 30 січня 1994-го Мєшков набрав майже 73% голосів, після чого в інтерв’ю газеті “Кримський кур’єр” заявив: “Кримчани зробили свій вибір, проголосувавши за єднання з Росією”. Реагуючи на це, Верховна Рада України 24 лютого 1994 року наважилася на рішучий крок і ухвалила Постанову “Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України”. У ній роз’яснювалося, що АРК є автономною частиною України, а тому не може вступати в політичні відносини з іноземними державами. Кримський парламент зобов’язувався в місячний строк привести Конституцію та інші законодавчі акти у відповідність до Основного Закону й законодавства України.
Мєшков не звернув на цю постанову жодної уваги й призначив на 27 березня свій референдум у формі опитування, узгодженого за формою із Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. На підставі статті цього закону про заборону проведення місцевих референдумів із питань, що не належать до відання місцевої влади, Кравчук заборонив опитування громадян України, які проживали в Криму. Утім, референдум у формі опитування таки відбувся, що засвідчило безпорадність центральної влади. Єльцин не раз попереджав Кравчука про те, що в жодному разі не можна застосовувати силу проти керівників “Республіки Крим”. В опитуванні взяли участь 1,3 млн кримчан, 78,4% із них висловилися за розширення автономії до рівня державності, 82,2% — на користь подвійного російсько-українського громадянства, 77,9% — за надання указам президента “Республіки Крим” сили законів.
Керівництво Росії час від часу підкладало дров до тліючого вогнища кримського сепаратизму. Єльцин бажав зробити Севастополь виключно базою Чорноморського флоту РФ, тоді як українська сторона наполягала на спільному базуванні обох флотів. Відповідаючи бажанню росіян, Севастопольська міськрада в серпні 1994-го визнала за містом російський правовий статус і підтвердила свою позицію щодо Севастополя як головної бази Чорноморського флоту РФ. Тим часом усередині кримського правлячого блоку “Росія” спалахнув конфлікт. Протистояння між його лідером Мєшковим і головою Верховної Ради Криму Сергієм Цековим паралізувало керівництво “республіки”. Кримська Верховна Рада у вересні 1994 року істотно обмежила президентські повноваження, а Мєшков у відповідь призупинив її діяльність. Кількамісячне протистояння завершилося 17 березня 1995-го, коли Верховна Рада України скасувала Конституцію і низку законів АРК на тій підставі, що вони не відповідали Конституції України. Було скасовано й посаду президента “Республіки Крим”, а проти Мєшкова порушено кримінальну справу. Упродовж кількох тижнів Мєшков не хотів покидати свій кабінет, але врешті-решт утік до Москви.
Стабілізація ситуації в Криму
Під час робочої зустрічі президентів України та Росії у квітні 1994 року, на якій укотре обговорювалися проблеми Чорноморського флоту, була досягнута принципова домовленість про укладення договору про дружбу і співпрацю між двома країнами. Розроблення договору відбувалося важко, оскільки українська сторона домагалася головного: взаємного визнання кордонів, що історично склалися. Росія мусила визнати, що Крим належить Україні.
Підписання документа з урочистою назвою “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство” стало можливим тільки у 1997-му. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у справі розв’язання проблем Чорноморського флоту. По-друге, російські державні діячі зрозуміли, що висування територіальних претензій до сусідньої країни або демонстративне ігнорування визнання її кордонів державними могло мати тільки один результат — переорієнтацію України на Захід. Незважаючи на протести з боку Росії, Польща, Угорщина та Чехія в березні 1997 року стали членами НАТО. Цілком гласно тривала підготовка до укладення “Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО”. Україна не була готова стати повноцінним членом Альянсу з військового погляду. Однак у разі цілковитого ігнорування її національних інтересів Росією цей документ міг набути форми, яка не відрізнялася б від повноцінного членства. Тому 30—31 травня 1997-го Єльцин здійснив державний візит до Києва й підписав згаданий договір, ст. 2 якого проголошувала: “Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”.
Короткочасне існування “Республіки Крим” показало, що російські правлячі кола не спромоглися анексувати цю територію України, спираючись на підтримку більшої частини її населення, яке було дезорієнтоване примарними перспективами кращого життя в межах Російської Федерації. Анексія півострова виявилася можливою тільки у формі прямого силового втручання з порушенням усталених норм міжнародного права. Уряд Єльцина не був готовий до такого сценарію, бо передбачав невідворотні ускладнення у відносинах із цивілізованим світом.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ
Что скажете, Аноним?
[07:00 23 ноября]
[19:13 22 ноября]
21:10 22 ноября
18:30 22 ноября
18:20 22 ноября
18:10 22 ноября
17:20 22 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.