На межі можливостей

 Людина неодмінно спробує побачити ясність у розмитості, наділити несуттєве сутнісним, натягнути екзистенціальність на повсякденність і помилитися, вирішуючи складне простим.

Утім, в обставинах війни та породженого нею хаосу набуття подібних точок твердості — умова безумовної необхідності.

Для релігійного типу свідомості те, що відбувається, постане боротьбою добра зі злом, де незмінно спільним залишається тривожна цікавість до кіл дантівського Пекла й холодна байдужість до опису Раю.

Послідовники гантінгтонівської традиції розкажуть про конфлікт західної та православної цивілізацій, про протистояння суші та моря. Щоправда, у реальному світі московський патріарх благословлятиме вбивство православних, а католицький понтифік — незграбно, але вперто закликатиме до примирення.

Із “цивілізацією суші” теж не все гладко. Незрозумілим є геополітичний план в умовах потепління й появи, припустимо, в Росії тисяч арктичних кілометрів вільної від льоду океанічної берегової лінії.

Прибічники кіссинджерівської школи реалізму вкажуть на інтереси й ресурси, природу та географію, де Бог — ніщо, цінності — ніщо, а земля, нафта etc — дещо. Втім, і за цих умов залишається проблема пояснювальної неповноти. Мотивація боротьби за вартість бака бензину вочевидь програє в зіткненні з можливістю “споглядати Аллаха”.

 

Низку подібних та інших інтерпретацій можна продовжити, і кожна з них матиме родові вади практичної непідтвердженості. І тому важко не піддатися бажанню шукати формули універсального, обравши за опору якусь константу визначеності. А нечисленне, про що можна говорити з дещицею впевненості, — то це про постійність змін і підвищення складності. Про ризики досягнення межі пристосовності й у підсумку — про прогрес як джерело глобальної кризи.

Росія — агресивна відповідь неконкурентоспроможності

Чи не тому в момент маршового постіндустріального переходу й цифрової трансформації, дискусій щодо особливостей кінця постмодерну та початку метамодерну Росія відповіла сучасності колонами іржавої бронетехніки та ув'язненими в штурмових загонах? Коли університетські спільноти обговорюють проблему представленості аватарів у метавсесвіті, російські селебритіз пропонують “народжувати в полі, не відходячи від борони”.

Складається враження, що Росія в циклічності своїх цивілізаційних потуг підійшла до межі власних адаптаційних можливостей. Мобілізаційні практики, що працювали століттями, виявляються вже не дієвими, вичерпано ліміт спроб модернізації. Ескалація стає агресивною відповіддю неконкурентоспроможності, а насильство — головним аргументом політики.

На цьому тлі Китай виглядає країною із цілком сформованим, хоча й специфічним проєктом майбутнього — “нормальною” цифровою диктатурою “всезагального блага”, в якому інтереси Пекіна й Москви розходяться. Навіщо мільйонам китайських електромобілів російська нафта, а тисячам вітряків — газ “Сили Сибіру”? Орієнтація Піднебесної на стратегію сучасного “зеленого переходу” суперечить інтересам Москви з її реліктовою економікою викопного палива.

 

Криза ідей прогресу

Але складність ситуації не обмежується проблемою Росії — вона лише перша ланка, що розірвалася від перенапруги. До межі можливостей прийняття змін підійшла значна частина людства. У багатьох склалося відчуття межі спроможності, бажання подальшого прискорення та пов'язаних із ним труднощів. Чи варто бігти далі? В цьому русі опору змінам Росія путінського ґатунку стає “публічним” обличчям і драйвером процесу.

І йдеться не про лінійний поділ на вигадану Кремлем “глобальну більшість” і “колективний Захід”. І не про протистояння прихильників “прогресу” в особі першого світу й адептів “традиціоналізму” — в особі другого і третього.

Ком'юніті “наляканих і агресивних” глобалізоване й інтернаціоналізоване. “Прогресисти” й “традиціоналісти” перемішалися в гримучій різнокультурній суміші.

Жителі швейцарського кантону у своєму неприйнятті трансгендерних новацій можуть солідаризуватися з мешканцями бразильських фавел. А вихідців із Силіконової долини і бомбейських нетрів може об'єднувати віра в рятівну здатність нових технологій подолати старість або бідність. До речі, симпатії Трампа до Путіна, як і виборчий “тріумф” ультраправих, який зараз спостерігається в Європі, сягають корінням саме в цю “пісочницю”.

Популярність у світі путінізму в його захисному архаїзмі — більшою мірою реакція на переляк від швидкості, аніж прийняття цінностей. І річ не так у тяжінні до “сильної руки”, як у страху перед невизначеністю майбутнього. Важко бути усвідомленим і психологічно стійким, споживаючи за день більше інформації, ніж інші покоління за все життя. Люди, дезорієнтовані швидкістю комунікації, шукають порятунку в міфологізованих “старих і добрих” часах, але, знаходячи натомість “нові і злі”, накопичують гнів роздратування та протесту.

 

Існує лише те, що описано

У підсумку світ розділяється на тих, хто згодний на ризики трансгуманізму, і тих, хто не готовий до долі постлюдини, — лінія, уздовж якої відбуватимуться головні розколи й тектонічні зрушення.

При цьому незмінним залишається розмежування на прихильників і противників свободи. Одна група “традиціоналістів” може мріяти про відродження патріархальної сім'ї, інша — про гуманітарний ренесанс. Частина “прогресистів” бачать майбутнє як цифрову демократію, частина — як мережеву диктатуру.

Результат цього протистояння здається вирішеним наперед. Стрімка хода нано-, біо-, генно- та інших технологій віддає перемогу “прогресистам”, де перевага в забігу на темному боці. За тими, хто відкидає через непотрібність моральні, етичні та інші обмеження. А оскільки існує лише те, що описано, залишається вибір між майбутнім різного ступеня апокаліптичності. Різноманітних сценаріїв фільмів-катастроф на задану тему безліч.

На цьому зламі російська війна проти України значущою частиною спостерігачів не сприймається як прояв російського імперського реваншизму, а набуває символічного значення боротьби за повернення світу до доцифрової “нормальності”.

Але не в цьому її головна місія і ціль.

 

Війна, що має всі шанси підвести світ до граничного рубежу, ставить ультиматум необхідності пошуку іншого підґрунтя, нових сенсів та об'єднавчих ідей: як поєднати можливості прогресу й примноження щастя, як розвивати технології та не втратити людську природу, як співіснувати численним політичним устроям, не знищивши одне одного. Адже кажуть, що у одних вид прірви викликає думку про безодню, в інших — про міст.

Що краще, ніж жах перед розверзнутою темрявою, змусить шукати нові шляхи, і хто краще за Росію може впоратись із завданням прочинити двері в пекло? І хто в світі має мужність не дати пеклу прийти на землю, якщо не той, хто триста років вивчав його зсередини.