ДАЙДЖЕСТ

“Мій син ховає хліб, боїться, що не буде їжі”. Історія після Маріуполя

[16:14 04 апреля 2022 года ] [ Українська служба Бі-Бі-Сі, 4 квітня 2022 ]

“Це було пекло. Просто пекло, — розповідає 39-річна Надія, яка раніше працювала у місцевому супермаркеті — Ти живеш і не знаєш, чи прокинешся живим вранці”.

Десятки тисяч мирних жителів залишаються в пастці в місті Маріуполь без електрики, води та газу. Численні спроби відкрити коридори для гуманітарної допомоги та евакуації мешканців зазнали невдачі. Але навіть для тих, кому вдалося втекти, страждання ще далеко не позаду — й особливо для їхніх дітей.

Перше, що вони зробили, це купили хліб, ковбасу та воду. Надія Денисенко та її діти втекли після трьох тижнів у Маріуполі, в облозі та під постійними обстрілами, де вони жили у своїй холодній квартирі, де вибило вікна після вибуху снаряду неподалік.

У них було дуже мало їжі й майже не було води.

“Ми були такі щасливі мати пляшку води. Ми випили її за лічені секунди, — згадує Надія момент, коли разом зі своїми двома синами, 14 і 5 років, і 12-річною донькою вона дісталася відносної безпеки. — Коли почалася війна, мій молодший син сказав: “Мамо, мені так хочеться хліба”.

Їхня історія — це ще одна історія неймовірної мужності посеред невимовної трагедії. В Маріуполі вони проводили дні в коридорах за товстими стінами, а ночі — у підвалі.

Зазвичай вони прокидалися о 05:00. Гучні вибухи, то далеко, то близько, нікому не давали спати.

“Це було пекло. Просто пекло, — розповідає 39-річна Надія, яка раніше працювала у місцевому супермаркеті — Ти живеш і не знаєш, чи прокинешся живим вранці”.

Маріуполь пережив найстрашніші жахи російської війни проти України. Тисячі людей загинули, коли росіяни оточили місто, безжально атакуючи його з повітря, землі та з моря. Багатьох ховають у братських могилах, без ритуалів та імен. Вулиця за вулицею, будинок за будинком — більша частина міста зараз лежить у руїнах.

“Нас сильно обстрілювали. Їм було все одно... Син запитував: “Чому вибухи? — розповідає Надія. — Я казала йому: “Не хвилюйся, синку, це просто феєрверки”.

Під час перебування в місті сусіди готували їжу на польовій кухні на вулиці. “Ми часто залишалися на вулиці, тому що там було тепліше, ніж усередині”, — розповідає Надія.

Останні два дні у місті у них не було їжі. Навіть каші чи пластівців. Не важливо, чи були у вас гроші. У місті не залишилося їжі.

Під час однієї зі своїх спроб утекти вони вирушили до місця, де зібралися автомобілі, вважаючи, що це буде пункт евакуації. Вони потрапили під обстріл.

“Він був навмисний”, — каже жінка. Вони вижили лише тому, що якийсь чоловік заштовхнув її та дітей “як цуценят” у пошкоджену будівлю, де вони сподівалися на якийсь захист.

“Коли ми йшли, — каже вона, — ми побачили дещо жахливе. Снаряд влучив в автомобіль. Водій, військовий, який намагався вивезти родину за місто, отримав поранення в голову. Вона та інші люди привели його в підвал, де дівчина, яка не була лікаркою, наклала йому шви звичайною голкою з ниткою.

“Побачивши усе це, ми повернулися додому, і мій молодший син запитав мене: “Мамо, чому вони намагаються нас убити?” — згадує Надія.

“Що я могла йому відповісти? Я не знаю”.

Через кілька днів, 17 березня, їм нарешті вдалося виїхати з міста у складі колони приватних автомобілів. Спочатку доїхали до села Мангуш. Потім вони попрямували до Бердянська, який перебуває під контролем Росії. Звідти вони сіли в автобус до Запоріжжя. За її словами, на дорозі було багато блокпостів, які встановили російські солдати або підтримувані Росією сепаратисти.

“Вони перевіряли нас, особливо чоловіків, наші телефони, — розповіла Надія. Знаючи, що таке може бути, вона вже видалила всі фотографії з Маріуполя. — Коли ми виїхали з міста, я була вся покрита брудом. Я не милася. Коли не маєш чого пити, ти не думаєш про те, щоб прийняти душ”.

Їм знадобилося п'ять днів, щоб доїхати із Запоріжжя до Львова, якому наразі значною мірою вдалося врятуватися від нападу Росії. Однією з небагатьох ознак війни у місті є звук сирен повітряної тривоги, які вмикаються кілька разів на день.

“Ми в безпеці і можемо купувати їжу, але мій син все ще ховає їжу: хліб, цукерки. Він ховає це в різних частинах квартири, де ми живемо”, — каже вона.

Вона запитала його, чому він це робить.

“Він відповів: “Щоб мені було що поїсти завтра”.

Надія вірить, що її діти зможуть пережити те, через що їм довелось пройти. Вона каже, що її донька, яка не захотіла йти з нею на наше інтерв'ю, була комунікабельною дівчинкою, але досі не знайшла друзів у новому місті.

Вона хоче мати можливість повернутися до Маріуполя, коли закінчиться війна і місто відновиться.

“Від нього нічого не залишилося... Місто розквітало і розвивалося. Було просто ідеально”, — каже вона. Єдине, чого у них не було, за словами Надії — це “Макдональдса”.

“Я просто не розумію, чому це все сталося. Чому вони це зробили?”

Матеріал підготовлений за участі Орисі Хім'як; фотографії Романа Головчака

Х'юго БАЧЕГА