Мовчання сябрів

Ворона сідає на літеру “Й”, що в напису “Бобруйськ” над залізничним вокзалом. Але сфотографувати птаху мені не вдається — біжить міліціонер. “Заборонено. Стратегічний об’єкт!”, — каже сержант, побачивши об’єктив.

Тварини Бобруйська

“Усі дороги ведуть у Бабруйськ”, — згадується прикол із глобального павутиння. Інтернет-чутки чомусь пропагують цей населений пункт як символ відстою та провінційності. Втім, жарти про “животних у Бобруйську”, як і про негрів чи чукчів, не можна назвати надто коректними.

Насправді ж ми побачили звичайне місто, чистіше й симпатичніше за багато інших у нас або в Росії. З драмтеатром ім. Дуніна-Марцинківського, з бібліотекою, розташованою в чудовому дерев’яному будинку ХIХ століття стилю модерн, із Палацом мистецтв і кінотеатрами. Й, звісно, новою льодовою ковзанкою “Бобруйськ-Арена”, якою президент країни особисто опікується, пафосно називаючи її “спортивним храмом”.

Дороги тут кращі, ніж у нас де-небудь на Житомирщині чи Луганщині. На білоруських вулицях чисто й зелено. Навіть хрущовки в Бобруйську стоять відремонтовані, з однотипними балконами, акуратно пофарбованими різними кольорами в шаховому порядку. А деякі речі, наприклад, міський конкурс, що легалізував графіті в Бобруйську, варті наслідування й у мегаполісах.

І хоча тут працюють і регулярно виплачують зарплати промислові підприємства “Бобруйськсільмаш”, “Бєлшина”, “Гумотехніка”, заводи панельного будівництва, тракторних деталей, гідролізний, фабрика напоїв (де виробляють квас і горілку), однак Бобруйськ — це насправді тиха провінція з козами, які пасуться просто біля тролейбусної зупинки.

Планово-номенклатурний “білсоц”

Трохи жвавіший Гомель. На картуші Гомельского драмтеатру над центральною площею сяє вежа московського Кремля, змальована, мабуть, ще з радянської трирубльової купюри.

“З вас 880 рублів!” Віддаю тисячу за пиріжок із лівером. “Грошей так багато, що й у гаманець не влазять. Наче є — й наче немає”, — всміхається якийсь чоловік, бачачи, що я не можу призвичаїтися до надміру купюр. Пляшка води коштує 3 тис., хлібина — 4 тис., проїзд у тролейбусі — 700 білоруських рублів. Давно тут не в обігу уславлені колись “зайчики”, але й нова національна валюта не виглядає аж таким тривким інструментом економіки.

Білорусь ще й досі не завершила ваучерну приватизацію держмайна. “В законодавстві взагалі поняття “захист прав власності” немає. Хоча за Шушкевича (попередній глава держави. — Ред.) було, але скасували”, — розводить руками молодий чиновник у Гомелі. Він хотів би бути підприємцем, “як у Москві”, та не наважується — приватному бізнесу в країні непереливки. Число недержавних підприємств у загальному обсязі промислового виробництва країни становить близько 7%.

Хоча офіційні реляції просто захопливі. Обсяг промислового виробництва за 1 квартал 2010 року в Білорусі зріс на 4—5%. Середня зарплата по державі — 1 млн білоруських рублів, або 2695 грн. Встановлено мінімальні споживчі бюджети для всіх категорій населення. Наприклад, для пенсіонера це 461,7 тис. руб. на місяць (1244 грн).

Але варто знати й деякі нюанси (навіть якщо повіримо офіційній статистиці). В чиновників і міліціонерів оклади надвисокі, так само й пенсії у військових. Тоді як, наприклад, зарплата інженера, яку пропонує Бобруйський завод залізобетонних виробів, складає 800 тис. руб. (2150 грн) — нижче середньої по країні.

Відомі й фокуси планової економіки — тієї, що виробляє непотрібне, натомість продукуючи дефіцити. Наприклад, тканин на пальта в Білорусі вироблено наперед майже річну норму, й товар лежить на складах. А ось ресторан фаст-фуду в Гомелі, другому за величиною місті країни, відшукати важко, як і перукарню. До нечисленних обмінних пунктів валют усюди стоять черги: обмінників мало, хоча є усвідомлена білорусами потреба “втечі від рубля”.

Відзнака за шмурдяк

Бо, зрештою, важить не лише розмір гаманця, а й можливість вільно використовувати свої гроші. В тому-таки Гомелі, як визнав голова міськкому (мер) Віктор Пилипець, не вистачає дитячих садків. Навряд чи через демографічний вибух: кількість населення Білорусі за 1 квартал 2010 року зменшилася на 13 тис. осіб, по Гомельщині — на 3 тис. Звісно, й цей дефіцит садків, що прямо б’є по дітях, породжено плановою системою господарювання.

Біля потяга на Мінськ дівчата з гомельського коледжу побутового обслуговування обговорюють модель бальної сукні. Розмовляють про щорічний білоруський фестиваль “Млин моди”. Білоруський трикотаж, косметика, хоча й дорожчі за турецькі, але знайомі й милі також багатьом українцям. А от для самих білорусів “опора на власного виробника”, яку тут декларативно насаджують зверху, дає інколи дивні наслідки, й споживча якість деяких різновидів місцевої продукції може викликати подив. Ось у Мінську нещодавно пройшла виставка “Вина й напої”, на якій кілька нагород одержав Гомельський виноробний завод за… плодово-ягідні вина й портвейни — тобто за те, що в народі називають “шмурдяками”.

Білоруський міністр економіки Нікола Снопков на ХХ з’їзді Бізнес-союзу підприємців і роботодавців обіцяв, що перейматиметься “культивуванням підприємницької ініціативи”. Однак підприємці якраз і побоюються чиновницької “культивації”. Так, наприкінці весни знову змінили для підприємств форму журналу перевірок. Пред­­ставник бізнесу Георгій Бадєй на тому ж форумі благав міністра припинити “практику нав’язування підприємцям економічних показників їхньої діяльності”.

Жалєйка свободи

“Що означає “Красавік”?” — питаю в продавчині у Бобруйську назву її крамниці. Дівчина замислюється, висуває кілька гіпотез, аж поки хтось із покупців не підказує: “Та це ж квітень!”

Білоруську мову можна почути тут досить рідко. У тролейбусах (там магнітофон оголошує зупинки) або по телебаченню в новинах. І майже неможливо в побуті.

Газети “Рэспубліка”, “Бабруйськає жиццё”, “Гомельская прауда” мають лого й вихідні дані білоруською мовою, а статті в них — російськомовні. “Могильовская правда”, навпаки, виходить під російською “шапкою”, хоча інколи друкує замітки по-білоруськи. Мінська “Народная газета” двомовна. Суто білоруськомовних видань побачити не вдалося — можливо, не пощастило. Розчулює, однак, навертання читацтва до рідної мови, яке інколи практикують російськомовні журналісти. Наприклад, “Вечірній Могильов” у спеціальній замітці роз’яснює читачам, що означає білоруське слово “адсотак”. Виходить, навіть знання рідною мовою найпростіших понять, як відсоток чи квітень, серед білорусів не поширене.

Мові відповідає й зміст повідомлень більшості ЗМІ. Телебачення тут тільки державне, як і більшість підприємств. На кожному з них проходять, як у радянські часи, політінформації. Майже всюди є посади заступників керівника з ідеологічної роботи.

Інтернет — єдину альтернативу державним ЗМІ — морально цькують. Щодо інтернет-видання “Білоруський партизан”, яке критикує чинну владу, нещодавно було оприлюднене звернення за підписом ветеранів Другої світової: “Аморально використовувати цю святу назву для розміщення матеріалів, що ганьблять нашу історію, подвиг наших батьків і дідів”. Коли це справді писали сивочолі вояки, то кого ж вони мають на увазі під “батьками й дідами”?

Це — найпомітніша суспільству верхівка айсберга білоруського режиму. А глибше — класичні ознаки автократії. Зникнення одних журналістів і позбавлення громадянства інших. Арешти “любих друзів” — колись наближених чиновників, які набридли Лукашенкові: глави президентської адміністрації, керівника Нацбанку, силовиків. Це — в недалекому минулому. Нині ж — масові обшуки в активістів громадянської кампанії “Говори правду”. Превентивні арешти опозиціонерів Ніколая Автуховича, Владіміра Осипенка, Владіміра Нєкляєва, Андрєя Дмітрієва, Сєргєя Возняка. Надумані кримі­нальні переслідування. Ось 12 травня у Вітебську почали розгляд кримінальної справи Сєрґєя Каваленка. Його судять за вивішування біло-червоно-білого прапора — традиційно білоруського, але неофіційного. За це Каваленкові загрожує до п’яти років ув’язнення.

Режим “білоруського соціалізму” дещо нагадує описаний ще Оруелом “ангсоц”: він пафосний, карикатурно-смішний і при тому доволі жахливий.

Хто ж наступник?

Наприкінці квітня Аляксандр Лукашенко (Бацька) виступив зі щорічним посланням Національним зборам. Висунув нові пріоритети: “динамічний якісний прорив” білоруської економіки, її стрімкий технологічний розвиток. Заговорив про “структурне переформатування економіки”, “перехід до ділової конкуренції замість держмонополії”. Але ж його каденція добігає кінця? Секретар мінського ЦВК Нікола Лозовик заявив, що кінцевий термін президентських виборів — 6 лютого 2011 року, а взагалі вони можуть відбутися й наприкінці 2010-го. То хто керуватиме штурмом нових висот?

Лідер руху “За свободу” Аляксандр Мілінкевич, головний супротивник Бацьки на минулих президентських перегонах, заявив про початок своєї нової передвиборчої кампанії ще на початку травня. Від білоруських християнських демократів кандидатом у президенти висунули маловідомого бізнесмена Віталія Рімашевського. Чинний глава Білорусі теж уже заявив агентству Reuters: “Зараз таких факторів, які б змусили мене відмовитися від участі в цих виборах, немає... Напевно, навпаки, якби я відмовився, то народ би мене не зрозумів”.

Проте питання четвертого терміну Лукашенка якщо й обговорюють, то не в ЗМІ, не на бігбордах чи мітингах, а “під ковдрою”. Значно більше розмов точиться про приватне життя Аляксандра Лукашенка, про його позашлюбних дітей. Із одним з них, підлітком Ніколою, Бацька з’являється перед телекамерами. Мати Ніколи колись працювала особистим лікарем Лукашенка, народила, офіційно не маючи чоловіка. Повагавшись кілька років, Бацька таки визнав дитину й навіть заявив, що той стане його наступником на президентській посаді. Старший президентський син Віктор контролює урядовців-силовиків, і до цього Лукашенка-молодшого теж при­­­­дивляються як до ймовірного батькового наступника.

Від білорусів я почув анекдот, який вони, однак, видають за реальну подію. На одній із зустрічей зі студентами хлопчина зумів поставити Лукашенкові запитання: “Які ми повині плекати в собі риси, щоби стати президентом?” Той відповів блискавично: “І не думай!”

Такі стосунки між керівником країни й населенням виглядають навіть не авторитарними, а криптомонархічними.

Наполеонівські плани

Щоб продемонструвати свою незамінність, Лукашенко протягом кількох тижнів у темпі гамбіту висунув перед білорусами низку масштабних ініціатив. Пообіцяв завантажити Мозирський нафтокомбінат венесуельською нафтою. Хоче розпочати випуск білоруського локомобіля — джипа-дрезини, який би їздив як по рейках, так і болотами. Своїм указом створив “банк даних обдарованої молоді”. Пообіцяв також “п’ятирічку агросектору”, за час якої сільське господарство зі збиткового й дотаційного, яким є нині, стане прибутковим і дасть країні $10 млрд. І, нарешті, анонсує атомну електростанцію, яка, мовляв, запрацює в країні зубрів і лелек уже через п’ять років.

Щодо реальності більшості планів Лукашенка можна ворожити на кавовій гущі, вважаючи їх передвиборчим ходом, однак є вже й утілені в життя. Менш ніж за півроку за вказівкою Бацьки звели показушний комплекс “Лінія Сталіна”. Так “елегантно” ідеологи неорадянщини назвали реконструйовані фрагменти Мінського укріпрайону періоду середини 1941 року.

Останнім часом Лукашенко постійно з’являється на телеекрані в іміджі “мудрого керівника”, “адміністратора-піклувальника” або й просто “свого хлопця”. Ось він із позашлюбним сином Ніколою їсть млинці в парку відпочинку. Дарує спортсменам нову роздягальню. Літає вертольотом над селищами, забрудненими від аварії на ЧАЕС, і їх переводять із чорнобильського до загальнодержавного реєстру. Бог із машини, чарівник у блакитному вертольоті!

Виглядає так, що переобрання його — це виборча техніка. А вона відрегульована чітко.

Репетиція оркестру

Навесні в Білорусі пройшли вибори до місцевих рад. За явки виборців 80%, майже третина з яких проголосували дочасно, справу завершено перемогою “президентської вертикалі”: опозиціонерів серед депутатського корпусу не видно.

Якщо кинути погляд, наприклад, на склад новообраної міськради Гомеля, побачимо, що з 40 обраних депутатів 39 осіб, або 97,5%, — керівники державних підприємств і структур чи їхні заступники, насамперед — із ідеології. І ще один депутат — глава профспілки, теж одержавленої. Тобто міскрада — це цілком очевидні “щупальця” державної бюрократично-ідеологічної машини.

Утім, ані Євросоюз, ані опозиція не визнали цих виборів (Як не визнає ЄС також легітимності нинішнього парламенту Білорусі. — Ред.). Лідер Білоруського народного фронту Алєксєй Янукевич категоричний: “Вибори пройшли геть недемократично, непрозоро й невільно”. Голова Об’єднаної громадянської партії Анатоль Лебедько теж вважає, що маніпуляції були відвертими, але “звертатися до суду — все одно, що йти до телеграфного стовпа”.

Тож ці місцеві вибори, сприятливі для Лукашенка, наводять на думку, що в нього є важелі, аби знову взяти гору в президентській кампанії.

Тиранозавр рекс постсовєтікус

Ми спільною таємницею

перед світом пов’язані.

Алєсь Адамович

 

У трикутнику центральних вулиць Гомеля (Лєніна—Перемоги—Совєтська) лунають клаксони й гучні вихлопи важких мотоциклів. “За мототехнікою рухається колона бігунів із прапорами Росії. Серед них можна розрізнити й кілька білоруських і навіть один наш, синьо-жовтий. У хвості колони як “смотрящій” їде автобус із символікою аж ніяк не білоруської партії “Єдіная Рассія”. Такі легкоатлетичні пробіги, як цей, демонструють монолітність “Союзної держави Росії і Білорусі”.

Однак позірна попервах любов до Росії президента Лукашенка дає тріщину.

“У нас тепер новини не збігаються з московськими”, — констатують білоруси. В словах Лукашенка поменшало антизахідної риторики, натомість з’явився відчутний антиросійський пафос. Зокрема, він дорікнув Росії, що на території Білорусі безоплатно розміщені дві її військові бази.

Також президент Білорусі “назло Москві” прихистив свого киргизького колегу Курманбека Бакієва, скинутого в результаті народних заворушень. Бо, мабуть, хоч-не-хоч, приміряє на себе сценарії майбутніх революцій і бунтів. А за подіями в Бішкеку вбачає руку Кремля. До того ж гуляють неприємні для Лукашенка чутки, що Росія вже зробила свій вибір на наступних виборах у сусідній країні: Бацьку має змінити лідер руху “Європейська Білорусь” такий собі Андрєй Санніков. Молодий політик уже встиг зробити заяву впливовому журналу Newsweek, згадавши “незлим тихим словом” і нас: “Ми бачимо, як сьогодні вибудовуються російсько-українські відносини. Так буде й у Білорусі, коли тут з’явиться обрана народом влада”, — натякає Санніков, схоже, на себе.

За півкроку до змін

Нині білоруси живуть за рахунок міжнародних запозичень і старих радянських підприємств, а ресурс того й іншого майже вичерпано. Країна — як партизанське болото: на поверхні — маскувальна зелена ряска, лілії, метелики, а під водою — невідома трясовина. Чимось Білорусь нагадує невизнану Придністровську республіку — та сама відданість давно минулій радянщині й та сама підвішена невизначеність майбутнього, попри всі декларації про нинішню “стабільність і єдність народу”.

Аляксандр Лукашенко знову й знову підкреслює: “Ми не боїмося кольорових революцій”. Але й ротації влади, хоча б позірно легітимної (як у Росії чи Азербайджані), чекати тут не доводиться. Хіба можна вважати серйозними заяви Бацьки, мовляв, його наступником стане підліток Ніколай? Або повірити в те, що контрольована президентом бюрократична вертикаль дозволить обрати новим лідером майже невідомого опозиціонера?

Тож виглядає так, що через шість місяців (або й раніше) вірогідний будь-який варіант зміни керівництва в Білорусі. А може, країна ще на якийсь час залишиться автократичним “заповідником тиранозавра”. Але в що повірити справді неможливо, так це в Лукашенка-реформатора

Ігор ПЕТРЕНКО