Підстави для того, аби брати участь у політичній боротьбі, мають бути доволі значимими особисто для нього — лише тоді він знайде в собі сили боротися до останнього, лише тоді зуміє передати свою енергію прибічникам. Кандидат, не вмотивований до перемоги, за будь-яких інших однакових умов має високі шанси на програш.
Нинішні вибори виявляють доволі цікаву картину мотивацій кандидатів. Причому рівень рейтингу безпосередньо залежить від масштабу мотивації: якщо, наприклад, мотивація Інни Богословської — ревнощі однієї жінки-політика до іншої, то і рейтинг у неї відповідний, незважаючи на постійну участь у ток-шоу.
Я розгляну мотивації лише трьох основних кандидатів на пост президента, які представляють найбільший інтерес.
Віктор Ющенко: велика ідея
Чинний Президент України — один із небагатьох українських політиків, які мають доброякісну надособистісну мотивацію. Сенс його перебування при владі — змінити Україну на краще, створити сучасну українську державу в тій формі, яку він бачить оптимальною.
Разом із цим він уже усвідомлює те, що його “велика ідея” ніякого попиту в країні не має. За кожним окремим пунктом він може мати досить високий рівень підтримки на Галичині й Волині, але загалом пропонований ним ідеологічний продукт — неїстівний.
Політик з іншою мотивацією спробував би змінити орієнтири, ставити цілі не “поза обрієм”, а ближче (але ті, що вели б саме до його ідеалів). Президент орієнтирів не змінює і продовжує слідувати обраному курсу — до повного політичного вакууму.
Цікаво, що ознаки подібної мотивації присутні у неформального політичного спадкоємця Ющенка — Арсенія Яценюка. Зовні Яценюк демонструє всі ознаки вихованого опортунізму, словосполучення “моя нація” у його мовленні не помічено, але згадки про “місію” все-таки зустрічаються. Відзначимо, що майже те саме говорив у 2000—2004 роках Ющенко — аж до другого року президентського терміну його ідеологія лишалася, значною мірою, загадкою (щоправда, вона до того часу цілком і не була сформована).
Те, що точно об’єднує Яценюка з Ющенком, — це ставлення до соратників, які його не до кінця розуміють. Ющенко, за словами Тараса Стецьківа, заявив 7 липня минулого року, що підібрав свою команду на смітнику. Яценюк же принципово орієнтується лише на тих людей, які не мають політичного досвіду (а таких, які могли б до нього прийти з інших проектів зі своїм політичним “багажем”, він зневажливо називає “політичними колобками”) і будуть вдячні за своє політичне становище лише йому. Їх простіше буде переконати або змусити діяти в рамках запропонованої ідеології.
Така мотивація надто обмежує простір політичного маневру і критично скорочує електоральні перспективи. Проте я схильний погодитися з Андрієм Кислинським, який вбачає у Ющенкові чималі перспективи. У протиставленні “ідейного” президента звалищу біля бюджетного корита приховано певний резерв. Звісно, голосувати за непридатну до вживання ідеологію люди не будуть, але визнати досить значну легітимність носія абсолютно будь-якої ідеології можуть легко (що, власне, відбувалося у 1917—1920 роках).
Проблема Ющенка тут, швидше, не в ідеології та відсутності надійної команди, а у його особистих якостях. Віктор Андрійович — сибарит, а дійсно ідейний політик має бути байдужим навіть до бджіл і трипільської кераміки (наскільки це, звісно, може бути поєднано з його ідейністю). У цьому сенсі він ближчий до Віктора Януковича, аніж, скажімо, до Юлії Тимошенко.
Віктор Янукович: влада — це комфорт
Власне, ця проста думка є зрозумілою всім ідейним спадкоємцям радянської номенклатури. На Заході зв’язок між владою і життєвим комфортом ніколи не був настільки тісним (хоча б тому, що в демократичних країнах у політику йдуть, як правило, представники багатих верств суспільства). У СРСР — навпаки: номенклатура піднімалася з народних низів, і лише протягом політичної кар’єри можна було забути про, умовно кажучи, онучі. Чи слід дивуватися, що однією з найважливіших політичних тем для представника міських низів Януковича стала доля колишньої прем’єрської резиденції “Межигір’я”? Вона була символом життєвого успіху хлопчини з робочого селища, і спроби її відібрати сприймаються ним як замах і на власне факт цього успіху (звідси кумедні розповіді про те, що Янукович за “Межигір’я” продав якесь майно в Донецьку і тому подібне — не бідна, здавалося б, людина, щоб розповідати подібні казки). Проте у цієї мотивації є два істотні недоліки.
По-перше, влада не лише надає життєвий комфорт — вона вимагає щогодинного захисту цього комфорту. Влада передбачає щоденні зусилля задля її утримання, розширення і зміцнення. А це значною мірою знецінює почуття комфорту.
Окрім того, постійно лишатися при владі неможливо, а в опозиції — погано, адже “Межигір’я” можуть і забрати. Схоже, Вікторові Федоровичу найкомфортніше було на посту прем’єра у Віктора Андрійовича.
По-друге, за досить розвиненого капіталізму (а як я вже зазначав вище, прямого зв’язку між владою і власністю немає) необхідний рівень комфорту можна забезпечити собі й поза політикою. Причому шансів на збереження цього рівня комфорту існує навіть більше.
Власне, однією з головних причин постійних поразок Януковича за наявності популярної ідеології, непоганих менеджерських якостей і майже необмежених фінансових ресурсів, є саме відсутність виразної мотивації влади. Він був сильним, поки за ним стояли Кучма і Медведчук.
Юлія Тимошенко: влада заради результату
Прагнення до влади як самоцінності прийнято засуджувати, оскільки воно асоціюється із жорстокістю і безпринципністю. У той же час таке прагнення до самоствердження через владу є щонайпотужнішою мотивацією до політичної боротьби. Власне, без цього елементу політик апріорі неможливий — якими значимими не були б інші його мотиви.
Звісно, що сила мотивації тут має зворотний бік, не надто приємний для оточуючих. Зокрема, політик із мотивацією такого типу змушений постійно перебувати у стані боротьби. Якщо у нього немає реальних опонентів, він їх вигадує (чим дивує тих бізнесменів, які потрапили під вогонь публічно-політичної критики).
Проте виборці найчастіше схильні виправдовувати політиків такого типу. Мотивація до влади заради самої себе передбачає необхідність збереження перманентно високого рівня суспільної підтримки. А це, у свою чергу, вимагає постійної комунікації з виборцями і задоволення їхніх поточних потреб.
Звісно, перспективні стратегії в таку схему роботи не вкладаються, але і зводити все до бездумного популізму було б неправильно. Усе залежить від поточної ситуації та готівкових резервів. Наразі ми, наприклад, спостерігаємо картину, коли Юлія Тимошенко виступає у дещо незвичній для виборців ролі менеджера, який мислить на крок уперед, тоді як “прагматики” з Партії регіонів просувають не популістські навіть, а просто авантюристські соціальні проекти.
Василь СТОЯКІН
Что скажете, Аноним?
[12:17 30 ноября]
[07:40 30 ноября]
[20:31 29 ноября]
13:00 30 ноября
12:30 30 ноября
12:00 30 ноября
11:30 30 ноября
11:00 30 ноября
10:00 30 ноября
09:30 30 ноября
08:30 30 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.