Ми пиляли апельсин

Нещодавноміжнародні фінустанови погіршили цьогорічні прогнози зростання глобальної економіки: зокрема, Світовий Банк — до 3,2%, попереднє очікування зменшено на 6 пунктів. (Насправді слово “зростання” не повинне вводити в оману, після піке у 2008—2009 роках правильніше говорити про незначну корекцію динаміки). Іще один характерний тренд — зростання соціального напруження передусім на територіях розвинених країн. Про це, зокрема, повідомляє Міжнародна організація праці (МОП).

Економічні тенденції в Україні, зокрема, й на ринку праці значною мірою віддзеркалюють загальносвітові. Вітчизняна економіка (насамперед важка промисловість, підприємства якої та пов’язані з нею структури створюють левову частку робочих місць) надмірно залежить від кон’юнктури на міжнародних ринках. Результати діяльності експортерів впливають на стабільність гривні, а відповідно й на показники інфляції, реальні доходи домогосподарств, їхню купівельну спроможність та інші ключові для ринку праці параметри.

Читайте т акож: Модернізацію української економіки потрібно було розпочати вчора

ГЛОБАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ

Експерти МОП підкреслюють, що 2010-го рівень безробіття сягнув історичного максимуму — 200 млн осіб. (Ця цифра швидше покликана привернути увагу й ілюструє тренд, а не відображає дійсність, адже не враховує прихованого безробіття в пострадянських країнах, африканської та латиноамериканської специфіки тощо.) Але загальні аналітичні висновки доволі влучні: світ на порозі нової, ще глибшої рецесії; показники рівня зайнятості мало не в усіх галузях та економічних секторах нестабільні; 2011-го антикризові заходи майже не покращили ситуацій на ринку праці, в соціальній сфері. Розвінчано міф, поширений поміж роботодавців, нібито обмеження зарплат найманим працівникам дає змогу зберігати або ж створювати нові робочі місця. Насправді працювати доводиться більше за менші або ті самі гроші.

Критика антикризових заходів-2011 у принципі була передбачуваною. По суті, вони, як і в попередні роки, звелися головним чином до банальної грошової емісії, здійсненої під супровід урядових обіцянок обмежити неефективні бюджетні видатки. Тиждень вже писав про основні причини глобальної рецесії і два можливі варіанти розвитку ситуації — дефляційний та емісійний. Прояви першого наразі епізодичні, а ось другий сценарій і його вплив на ринок праці слід розглянути докладніше, оскільки саме він є визначальним: держави намагаються підтримати обсяги виробництва за рахунок емісійного підживлення попиту. Однак зробити це вдається далеко не завжди. Наприклад, у США ФРС друкує долари в колосальних обсягах, тоді як американці біднішають. Лише 2010-го падіння середнього доходу становило 2,3% рік до року.

Теорія Дж. Мейнарда Кейнса та численних адептів не діє — збільшення бюджетних видатків (зокрема, завдяки примноженню держборгу) не мультиплікує доходи реального сектору. У США, ЄС, Росії, Японії, Україні тощо гроші не роблять грошей. Чому?

Сергій Егішянц, головний економіст інвестиційної компанії ITinvest спрощено, але влучно характеризує анамнез рецесії. Зростання державних видатків, на його думку, дає короткостроковий економічний імпульс завдяки підтримці споживання (чи то прямо — через держзакупівлі та соціальні програми, чи то опосередковано — через кредитування фінустанов). Водночас друк грошей провокує подорожчання базових товарів (харчових продуктів, енергоносіїв). Така інфляція витрат підриває споживчий попит, а головне — зменшує прибутки корпорацій, які вимушені піднімати відпускні ціни та оптимізувати видатки, зокрема на персонал, що, знову ж таки, вбиває попит. Таке собі замкнене коло.

Танок з граблями

І офіційні, й експертні статистичні зведення вказують на фактичну неможливість забезпечення зростання обсягів виробництва подальшим стимулюванням попиту (раніше його підживлювали позиковими коштами).

Так, наприклад, Стівен Роуч, невиконавчий голова Morgan Stanley в Азії звертає увагу, що ще в червні 2011 року Міністерство торгівлі США знизило трендове значення темпів приросту споживчих витрат за останні 14 кварталів (від початку 2008-го) більш ніж удвічі — до 0,2% (з урахуванням інфляції). Себто: спостерігається найповільніше в історії Штатів відновлення споживання, що унеможливлює швидкий вихід із кризи. В країнах ЄС майже ідентична ситуація, а Китай, відмовляючись від закликів збільшити витрати на оплату праці, не поспішає стимулювати внутрішній попит.

Що означає для США (і всіх інших, скажімо так, більш-менш розвинених країн) відмова від емісії за цих обставин? Дефолт, скорочення державних видатків, стерилізація грошової маси, різке згортання обсягів виробництва, неплатежі аж до руйнації торговельних ланцюжків, надстрімке зростання безробіття — це і є так званий дефляційний сценарій (за оцінками консалтингової компанії “Неокон”).

Що означає для США (і всіх інших) дальша емісія? Відтермінування дефляції в умовах перевиробництва, продовження торговельних воєн, зокрема з Китаєм, Індією, Бразилією (девальвація нацвалют емісією зміцнює національних виробників, послаблює імпортерів), здешевлення суверенних боргів. Однак — і це найважливіше — емісія провокує розгортання глобальної інфляції базових товарів (енергоносіїв та харчових продуктів).

Отже, на мікрорівні ключовий орієнтир на ринку праці цілком відчутний — торговельні війни в площині вартості грошових одиниць між США й Китаєм рано чи пізно призведуть до того, що працювати доведеться за піалу рису (поки що, образно кажучи).

Жовтневе дослідження Bloomberg LP зафіксувало падіння індексу споживчого комфорту в США до мінімальної (від квітня 2009-го) позначки. 95% американців очікують погіршення економіки, що показово й на державному рівні, й на корпоративному, й на особистому… Щодо останнього перелік скарг респондентів до болю знайомий: труднощі з поверненням іпотечних кредитів, повільне зростання кількості робочих місць, обмеження зарплат.

Український колорит

В Україні, згідно з жовтневим дослідженням GfK Ukraine, споживчі настрої покращуються: індекс зріс до 78,6 — на 3,9 пункта, порівняно з вереснем. Але цей тренд навряд чи може свідчити про якісь позитивні зрушення на внутрішньому ринку, адже чинник підвищення індексу — закупівля товарів тривалого вжитку. Тобто українці, як і в попередні роки, купують переважно імпортну продукцію й підтримують виробництва на територіях інших країн. Характерно, що за результатами цього самого дослідження індекс очікування розвитку економіки України в діапазоні року знизився до 70,3 — на 0,4 пункта порівняно з вереснем, а очікування українців щодо динаміки безробіття погіршилися аж на 10,3 пункта — індекс зріс до 135,3.

У авторській статті (worldcrisis.ru) Стівен Роуч з Morgan Stanley доволі конкретно означив орієнтир для країн з експортоорієнтованими економіками: “опертя на внутрішній попит”. Тема для України є більш ніж актуальна. Без переорієнтації металургійних та хімічних підприємств на потреби внутрішнього ринку без розвитку інфраструктури, без відновлення міжгалузевої кооперації, без адекватної та прозорої грошово-кредитної політики НБУ шанси втримати наявний рівень виробництва й зайнятості у 2012—2013 роках видаються примарними. Під час пікових виплат за зовнішнім боргом (державним і корпоративним) може здатися квіточками ситуація на ринку праці у 2008—2009-му.

У процесі спілкування з багатьма інвестиційними аналітиками виникло стійке враження, що деякі українські олігархи почуваються підготовленими до глобальної рецесії. Зокрема, як варіант розглядають можливість переорієнтації на експорт до Китаю залізної руди, аби пережити скрутні часи. Такий підхід справді дає часткову відповідь на поточні виклики, але в якості національної стратегії бачиться вже навіть не смішним.

Дезорієнтовані в цій, заради справедливості, надскладній ситуації і чиновники. Прем’єр-міністр Микола Азаров рекламував зведення “дамби” (така собі реакція на другу хвилю кризи) у вигляді держбюджету-2012. Обіцяно — не зроблено, згідно з фінпланом: доходи — близько 337,6 млрд грн (плюс 13% рік до року), видатки — 361,6 млрд (плюс 7—8% відповідно)… Дефіцит кошторису — розкіш за умов, коли торговельний баланс неухильно погіршується, а сукупний зовнішній борг України (включно з корпоративним сектором) перевищує $120 млрд. Але ж питання навіть не в цьому. Вражає, що під час очікуваної глобальної рецесії 2012-го в Україні планують зростання ВВП (!) на рівні 5,5%. Зрозуміло, що пояснювати примноження доходів небаченим до цього тиском на реальний сектор видавалося б занадто, а урядовий оптимізм — узагалі безцінний актив у кризові часи. Але ж політекономіка, спрямована на знищення ділової активності з метою поповнення держбюджету, це шлях у нікуди.

Потрібно розуміти, що поки більшість потужних світових гравців коливаються в пошуках “меншого лиха” між дефляційним і емісійним кризовими сценаріями, доцільно не шукати “внутрішніх резервів” навпомацки, як це робить українська влада, а переключитися з розподілу національного доходу на коригування викривленої структури виробництва… Аналіз саме цих речей зараз привертає увагу провідних світових дослідників. Цікаво, наприклад, що впродовж 1952—1986 років у період відносної стабільності, не було жодного року, коли 1% найбагатших домогосподарств США отримував би понад 0,1% сукупного національного доходу. Натомість, починаючи від середини 1980-х, згідно з даними економістів Томаса Пікетті й Еммануеля Саеса, показник зростає шаленими темпами й досягає 2007-го (напередодні кризи) неймовірної позначки — 18,3%. (Востаннє така ситуація спостерігалася… 1929-го.) Американська економічна асоціація проінтерпретувала ознаки зростаючої соціальної нерівності — технологічний прогрес збільшує попит на кваліфіковану робочу силу (йдеться про ІТ-фахівців, просунутих користувачів ПК тощо). Така інтерпретація небезпідставна, але не дуже-то й переконлива. Слушним доповненням видається погляд Віктора Суслова, голови Ради економічного співробітництва Україна — Бразилія: “Криза свідчить, що життя цілих господарських секторів ілюзорне, тобто підтримується за рахунок емісії. Виклики постають перед топ-менеджерами банків і корпорацій, аудиторами, консалтерами і представниками інших професій, розбещеними роботою грошових верстатів. Зрозуміло, що останні роки цілі соціальні верстви перетворювали гарну емісію грошей на свої погані активи”.

Екс-голова Рахункової палати України Віталій Мельничук звертає увагу, що 2010-го активи 100 найбагатших українців зросли до $80—90 млрд — на 20—30% рік до року, що зіставно із двома третинами ВВП країни. Але ж, за висновками експерта, стратегія більшості олігархів залишається незмінною від часів первинного накопичення капіталу — купівля активів, що приносять швидкий прибуток. Більшість олігархів досі не можуть похвалитися довгостроковими інвестиціями — у складі їхніх імперій немає бізнесів, побудованих із нуля, чи високотехнологічних компаній. Відтак наявні структурні перегини в економіці не виправляються, а посилюються.

Так чи інакше, а на експертному рівні вічна й актуальна тема перерозподілу національних благ стає руба. Радхурам Раджан, економіст із Чиказького університету, взагалі в останній книжці Fault Lines зробив припущення, що іпотечний бум у США, поява Fannie Mae і Freddie Mac — їхнє банкрутство у травні 2008 року вважають точкою відліку кризи — зумовлені саме політичною реакцією на соціальне розшарування.

Зрозуміло, що біля всіх емісійних центрів сконцентровані певні комерційні структури: якщо грошові верстати вмикають, значить це комусь потрібно. В Україні цього навіть не приховують — від 2008-го спостерігається перекачування валютних зобов’язань корпоративного сектору в державні. Дивно, що олігархи, які пережили складні часи розпаду-розпилювання СРСР, здається, не відчувають хибності стратегії гонитви за грошима в умовах їх знецінення, що деякі з вертикально інтегрованих холдингів і банків ризикують виявитися непотрібними, зайвими в умовах глобальної кризи перевиробництва й неможливості дальшого підживлення попиту. Власне, інтрига й полягає в тому, чи вистачить власникам структур, наближених до емісійних потоків, розуміння необхідності налагодити вертикальний грошовий обіг бодай у межах наявних бізнес-систем, а в ідеалі — між суспільними прошарками.

МОП занепокоєна

За результатами дослідження Міжнародна організація праці робить висновки щодо наслідків глобальної рецесії:

— неможливість збільшення кількості робочих місць, щоб вийти на передкризовий рівень зайнятості;

— зростання кількості безробітних у розвинених країнах на 27 млн (у світі — на 80 млн);

— падіння рівня життя більшості громадян, зафіксоване 2010-го в 69 країнах (дослідили 118, база порівняння — 2006 рік);

— недовіра більшості населення до національних урядів у 99 державах;

— невдоволення відсутністю достойних робочих місць (50% населення розвинених країн, у Греції, Італії, Португалії, Словенії, Іспанії — понад 70% респондентів);

— нестабільність цін на харчові продукти (у 2006—2010 роках волантильність подвоїлась).

На цьому тлі не видається випадковим збігом включення до аналітичних висновків МОП нового показника — “індексу соціальних хвилювань” (фіксує ставлення до кон’юнктури на ринку праці, а також до розподілу кризового тягаря між різними суспільними групами). Цей індекс, виявляється, кілька останніх років зростає в 45 державах.

Георгій ТЕРЕЩЕНКО