Криза сировинного авторитаризму

Усі обставини й потенційні бенефіціари подій січня 2022 року в Казахстані, ймовірно, виявляться значно пізніше, а деяких із них, цілком можливо, не буде з’ясовано ніколи. Також відкритим залишається питання наслідків для самої країни, ситуації в сусідів та геополітичних перспектив регіону. Однак незалежно від цього нещодавні події в Казахстані дають можливість зробити кілька важливих і далекосяжних для всього пострадянського простору висновків. Значення яких ще довго буде актуальним.

Насамперед було наочно проілюстровано кризу моделі “сировинного авторитаризму” на пострадянському просторі, яка тривалий час видавалася непохитною. Наразі очевидно, що без інтервенції військових ОДКБ наявний режим у Казахстані не встояв би. Саме тому вперше в історії цієї організації та пострадянського простору було задіяно механізми використання зовнішньої сили для порятунку влади, яка без цього мала б упасти. І це стало наслідком соціально-економічних та демографічних змін у казахському суспільстві й економіці.

Відповідний досвід Казахстану можна спроєктувати й на інші аналогічні “сировинні авторитаризми” пострадянського простору, насамперед Азербайджан, Росію та, можливо, навіть Туркменістан. У всіх цих державах накопичуються нехай і не ідентичні, однак схожі фактори потенційної дестабілізації та зменшуються економічні можливості для влади гасити невдоволення. Азербайджан і Туркменістан принаймні гіпотетично можуть сподіватися на інтервенцію зовнішньої сили в разі неможливості втримати ситуацію власноруч. Однак, наприклад, для Росії такої опції точно немає. І розвиток ситуації за казахським сценарієм будь-якої миті може призвести там до повалення нинішнього, здавалося б, укоріненого режиму.

Для решти країн, зокрема й для України, криза сировинного авторитаризму на пострадянському просторі на прикладі Казахстану вкотре проілюструвала безперспективність економічної моделі, залежної від експорту сировини. Як і будь-яких спроб вибудувати на її основі сильну й стабільну державу чи бодай певний владний режим.

Інший час

Формальним поштовхом для протестів стало підвищення цін на зріджений газ унаслідок того, що казахська влада перестала регулювати ціни. Вони закономірно різко зросли, позаяк раніше були майже в п’ять разів нижчими, ніж, наприклад, на АЗС України. Водночас важливо зважати на те, що стартували такі протести в одному з найзаможніших регіонів країни — місто Жанаозен розташоване в західному регіоні Мангистау, де середня заробітна платня перевищує $1 тис. і є більшою, ніж у нинішній і старій столицях країни.

Водночас саме це місто має давні традиції протесту, зокрема у 2011 році тут уже було довге протистояння з працівниками нафтогазового сектору, які вимагали підвищити заробітну плату. Однак тоді виступ не здобув підтримки в решті країни й завершився кривавим розгоном з десятками загиблих. Що ж змінилося за десятиліття, що цього разу спалах протесту в тому самому місті зрештою розгорівся масштабними акціями протесту з силовим протистоянням владі по всій країні? Розгорівся так, що змусив шукати допомоги ззовні.

Серед учасників протестів, які намагалися пояснити своє невдоволення, найчастіше звучали три тези: “живемо бідно”, “влада відірвана від народу”, “її треба віддати молодим”. І всі ці фактори якщо не сформувалися, то принаймні сильно увиразнилися саме за останнє десятиліття після попередніх кривавих подій у Мангистау.

Нурсултан Назарбаєв десятиліттями розбудовував у країні “сировинний авторитаризм” на основі певного “договору” з населенням. Завдяки динамічному освоєнню природних ресурсів країни, особливо родовищ паливних ресурсів, Казахстан стрімко зростав економічно, що хоч і не повною мірою, алеконвертувалося у зростання рівня доходів громадян і розбудови країни. Для людей, які мали досвід перших років незалежності країни та бідності наприкінці ХХ століття, це створювало позитивний контраст. Переважна більшість були готовими миритися з авторитаризмом і привласненням левової частки ренти від природних багатств країни вузьким колом наближених до влади структур.

Бо й справді, після розпаду Радянського Союзу Казахстан став однією з найзаможніших країн СНД, не кажучи уже про Центральну Азію. На початку ХХІ століття, коли ціни на сировину так чи так зростали, а обсяги її видобутку в країні теж з кожним роком множилися, економіка динамічно підіймалася вгору. Із 2002-го до 2013 року в Казахстані прибутки тільки коштом приросту ціни на нафту сумарно становили $253 млрд.

Сформувалася модель економічного розвитку, орієнтована на трансформацію нафтогазових надприбутків у внутрішній попит, яка давала змогу досягти швидкого зростання ВВП, а також збільшити рівень доходів і соціальних виплат. Наприклад, реальний ВВП зріс із 2000-го до 2013 року в понад 2,5 раза й у результаті вдвічі перевищив показник 1991-го, коли країна здобула незалежність. У доларах він збільшився майже у 13 разів — з $18,3 млрд до $236 млрд у 2013-му. Середня заробітна плата — з $101 у 2000-му до $717 у 2013 році, середня пенсія — відповідно з $30 у 2000-му до $206 у 2013 році.

Тривалий час стабільність і прогнозованість, нехай і внаслідок авторитарного режиму Нурсултана Назарбаєва, забезпечували умови для іноземних інвестицій, особливо у видобуток сировини та розвиток інфраструктури й будівельні проєкти, а відтак сталого враження активної розбудови країни всередині. Починаючи з 2000-х років у Казахстані активно реалізовували різні програми, які передбачали розвиток несировинних секторів економіки, й успішно виконували цільові державні програми в різних сферах. Особливо динамічним був приріст у будівництві, транспорті, фінансовому секторі. Зростали й обсяги торгівлі. Зокрема, фізичні обсяги будівельних робіт з 2000-го до 2015 року зросли у 8,6 раза, а обсяг торгівлі в зіставних цінах з 2000-го до 2014 року — у 4,4 раза, що значно перевищувало темп зростання реального ВВП країни за цей час (нагадаємо, у 2,5 раза).

Проте така розбудова не мала надійного внутрішнього фундаменту. В економічної моделі була закономірно слабка сторона — висока залежність від ринків сировини. Масштабне будівництво, фінансоване з доходів від експорту нафти й інших ресурсів, стало одним із драйверів зростання економіки. Але не могло стати основою її диверсифікації, оскільки його цілковито забезпечували саме значні доходи від експорту сировини.

Кінець казки

Проте з 2014 року ситуація на світових ринках істотно змінилася. Більшість експортних товарів Казахстану у світі різко подешевшали й, попри подальші коливання, ніколи більше не досягали колишнього рівня. Навіть періодичні нетривалі подорожчання нафти до $80 за барель улітку 2018-го чи зараз залишають її на незрівнянно нижчому рівні, ніж ті $110—120, які вона коштувала у 2012—2013 роках. Не кажучи вже про нижчу купівельну спроможність долара сьогодні. Як наслідок, залежність економічного успіху Казахстану від експорту сировини, зокрема палива, призвела до різкого зменшення валового внутрішнього продукту та рівня життя населення.

Наприклад, експорт товарів з Казахстану від піків у 2012 році на рівні $86,4 млрд, у кризовому 2020-му провалився до $47,5 млрд. Однак і попереднього, досить успішного для світової економіки 2019-го, він становив лише $58,1 млрд. І хоча найбільшим було зменшення доходів від продажу на світовий ринок палива через зниження цін, експорт енергоресурсів у 2019-му все одно становив дві третини від загального обсягу всього вивозу країни. На другій позиції була продукція чорної металургії — $8,2 млрд, на третій — продовольча сировина ($3,3 млрд). Падіння доходів від експорту в такій традиційно дуже залежній від нього країні, як Казахстан, закономірно призвело до різкого зменшення й номінального ВВП, і доходів громадян. ВВП з 2013-го до 2020 року зменшився із $236,6 млрд до $170 млрд. Курс національної валюти тенге до долара США з 2013-го до 2021 року знизився зі 150 до 425 тенге/$, тобто майже втричі. У розрахунку на одну особу зменшився з $13,9 тис. у 2013-му до $9,1 тис. у 2020 році, а розмір середньої заробітної плати — з $717 до $498 (див. “Багатство для обраних”).

Проте імпорт, у якому тотально переважає різноманітна продукція обробної промисловості (майже 90%), значно стабільніший. З 2012 року він зменшився з $46,4 млрд лише до $39,7 млрд у 2019-му та $38,9 млрд у кризовому 2020-му. Адже більшість усього необхідного і для громадян, і для економіки Казахстан просто не здатен сам виробляти.

До того ж значна частина імпорту готової продукції на казахський ринок надходить з Росії (див. “Чий ринок”). Після входження до Митного, а з 2015 року і Євразійського економічного союзу країна закріпилася як надійний ринок збуту для російської продукції, постачання якої до Казахстану в багато разів перевищують продажі казахської до РФ.

Водночас на тлі дедалі менших доходів від експорту сировинних товарів Казахстан має сталий і значний дефіцит з торгівлі послугами, витрати на оплату яких компаніям з інших країн з року в рік у півтора-два рази перевищують експорт. І щороку йдеться про суми дефіциту у мільярди доларів. На відміну від України, ця країна є великим чистим імпортером навіть ІТ-послуг, а їх експорт не лише дуже незначний, а й багато років стагнує. На відміну від імпорту, що динамічно зростає. Попри експорт значних обсягів зерна й деякої іншої рослинницької продукції, Казахстан водночас є чистим імпортером продовольства. Особливо сильно він залежить від імпорту найрізноманітніших готових харчових продуктів. Це робить, а надто біднішу частину населення країни, надміру вразливою до зростання цін на них.

Кризові тенденції в нафтогазовому секторі вплинули на суміжні, й економіка почала стагнувати (див. “Авторитаризм без розвитку”). Наприклад, у 2005—2010 роках ВВП Казахстану на одного мешканця додав 25,5%, навіть попри те, що саме на цей час припала світова економічна криза 2008—2009 років. Зростання за ті п’ять років було в Казахстані більш як утричі швидшим, аніж в Україні. Однак за п’ять років, від 2015-го до 2020-го, казахська економіка на одного мешканця додала вже лише 4,4%, хоча навіть в Україні зростання за цей час сягнуло 10,4%. Відтак пришвидшений економічний розвиток залишився в минулому, а авторитаризм і його побічні наслідки у вигляді несправедливого розподілу дедалі меншого національного багатства нікуди не зникли. Якщо у 2013 році середня заробітна платня в Казахстані майже вдвічі перевищувала українську, то у 2020-му розрив став символічним (на 5%), а мінімальна зарплата казахів уже з початку 2021 року більш ніж удвічі поступалася тій, яка була встановлена в Україні (див. “Багатство для обраних”). І все це при тому, що валовий національний продукт у Казахстані в розрахунку на одного мешканця й кризового 2020-го був у понад удвічі більшим, аніж в Україні ($9,1 тис. та $4,1 тис. відповідно).

Соціально-демографічні зміни

Підвалини “сировинного авторитаризму” розмивали й стрімкі злами в соціальній структурі та зміни поколінь. Адже замість людей, які мали лояльність до режиму на контрасті 1990-х і початку ХХІ століття, усе більше приходить молодь, що народилася вже в незалежному Казахстані. І вона має інший контраст — динамічного початку ХХІ століття й високого рівня життя у 2011—2014 роках та подальшого його стрімкого погіршення.

Не кажучи вже про значно вищі очікування. , як уже згадувалося вище, репортажі з охоплених протестами вулиць часто фіксували серед протестантів, які могли сформулювати власні претензії, тези: “ми живемо бідно”, “хочемо жити, як у Норвегії чи Швейцарії” і тому подібне. Попри те, що на заході Казахстану, з якого почалися протести, люди мають значно вищий рівень середньої заробітної платні, ніж у країні загалом. Вона там перевищує рівень не лише колишньої, а й незначно навіть нинішньої столиці країни. Зокрема, в Атирау у ІІІ кварталі 2021 року йшлося про понад $1 тис., у Мангистау — $800. Водночас в Алмати зарплатня становить менш як $700, у Нур-Султані — близько $800, не кажучи вже про те, що й на переважно російськомовній півночі й північному сході країни, і в аграрних районах півдня навіть середні зарплати зазвичай не дотягують до $500 на місяць.

Частка малого бізнесу у ВВП з 2013-го до 2020 року зросла майже в 4,5  раза — до 26,3%. Найдинамічніше саме в регіонах, які відзначилися найбільшою активністю  протестів

Важливу роль у назріванні невдоволення відіграло й те, що на тлі стагнації казахської економіки в країні тривали масштабні демографічні та соціальні зміни. Казахський “сировинний авторитаризм” спирався на успадковану з радянських часів економіку великих підприємств і монополій. Значна частина з них або була державною, або перейшла в приватну власність наближених до влади людей. Однак упродовж останнього десятиліття структура казахського суспільства стрімко змінювалася.

На тлі економічного занепаду стрімко зростала частка малого бізнесу. І у виробництві валового внутрішнього продукту, і в зайнятості. Його частка у ВВП з 2013-го до 2020 року зросла майже в 4,5 раза — з 6,4% до 26,3%. До того ж найдинамічніше зайнятість у малому бізнесі зростала саме в регіонах, які відзначилися найбільшою активністю під час протестів. В області Мангистау, звідки вони почалися, вона збільшилася з 2013 року в 6,5 раза — з 3% до 19,5%. У сусідній Атирау взагалі у 8 разів — з 2% до 16%. У колишній столиці та найбільшому місті країни, Алмати, — наблизилася до 40% проти 6,4% у 2013 році. У столиці Нур-Султані сягнула 47% проти 8,7% у 2013-му.

Це відбувалося не тільки в результаті стрімкого зростання малого бізнесу, а значною мірою внаслідок занепаду решти економіки. Зокрема, при збільшенні частки малого бізнесу у ВВП країни у 4,5 раза, а в регіональному продукті згаданих вище найбільш протестних регіонах навіть у 5,5—8 разів, кількість зайнятих у ньому з 2013-го до 2020 року загалом по країні зросла лише в 1,6 раза (з 1,9 млн до 3,1 млн). Не набагато більшим було зростання зайнятості в малому бізнесі й у згаданих вище Мангистау (з 55,5 тис. до 114 тис.), Атирау (з 59,7 тис. до 122 тис.) та Алмати (з 268 тис. до 562 тис.). Тобто тільки вдвічі. Виняток становила лише нинішня столиця Нур-Султан, де їх кількість за цей час збільшилася майже втричі — зі 136 тис. до 369 тис. Проте там під час цьогорічних протестів влада з об’єктивних причин мала значно більше можливостей контролювати ситуацію.

Зростання малого бізнесу та стагнацію або занепад решти економіки супроводжували масштабні зміни в зайнятості. Кількість зайнятих у агросекторі з 2013-го до 2021 року зменшилася майже вдвічі — з понад 2,1 млн до 1,2 млн осіб. Зокрема в малому бізнесі — з 350 тис. до 300 тис. Однак також майже не збільшилася їх кількість ані в обробній (550 тис. у 2013-му й 580 тис. у 2021 році), ані у видобувній (250 тис. і 270 тис. відповідно) промисловості. Скоротилася зайнятість навіть у будівництві, а в транспортній сфері приріст чисельності працівників був дуже незначним.

Хоча дані офіційної статистики й показують з 2014 року порівняно стабільний рівень безробіття на рівні 440—450 тис. осіб, однак, імовірно, стрімко зростала його прихована частина, яку офіційна статистика з якихось причин не зараховує до робочої сили. Наприклад, за даними бюро статистики Казахстану зайнятість у країні з 2013 року зросла лише з 8,6 млн до 8,8 млн. Хоча чисельність мешканців за цей час збільшилася майже на 2 млн осіб. Дивним видається й той факт, що на тлі стрімкого зростання кількості населення впродовж останніх десятиліть завдяки високій народжуваності в країні не лише не збільшилася, а навіть суттєво зменшилася кількість зайнятої економічною діяльністю молоді у віці 15—28 років. У ІІІ кварталі 2013-го її було 2,2 млн, а у ІІІ кварталі 2021 року — вже лише 2 млн. До того ж у сільському господарстві зменшення відбулося майже втричі — з 0,6 млн до 0,2 млн. Значне зростання спостерігалося лише у сфері різноманітних послуг і в роздрібній торгівлі, насамперед коштом великих міст (наприклад, в Алмати — зі 195 тис. до 245 тис.).

Не лише молодь, але й решта населення загалом впродовж останніх років дедалі більше шукали заробітків у роздрібній торгівлі (з 1,26 млн до 1,46 млн відповідно) й особливо різноманітних видах послуг. Зокрема, зайнятість у готельно-ресторанному бізнесі, розвагах і відпочинку, а також в інших видах послуг населенню збільшилася за цей час у понад півтора раза — із 0,37 до 0,63 млн осіб. Проте саме в цих сферах спостерігається найнижчий рівень середніх заробітних плат у країні, що перебуває на рівні близько $400 та майже втричі поступається заробіткам у видобувній промисловості, а подекуди навіть виплатам у бюджетній сфері. До того ж за останні роки саме в них спостерігається найгірша динаміка доходів та їх співвідношення з промисловістю чи роботою на державу. Навіть якщо причина цього криється у вищій тінізації та неофіційних виплатах, це не додає зайнятим у них громадянам почуття захищеності та впевненості в майбутньому. А пандемія та пов'язані із нею обмеження ще більше погіршили ситуацію

Олександр КРАМАР