Жнуть там, де не сіяли

Наприкінці липня госпітальєрка й авторка “Розстрільного календаря” Олена Герасим’юк написала у фейсбуці пост про те, чому в українців та росіян, котрі постраждали від кривавого терору в СРСР, розвинулися різні ментальні висліди цих подій на рівні поколінь. “Не рівняйте і близько наше, українське розуміння наслідків радянського режиму та російське, з тотальними наслідками поголовної криміналізації громадян будь-якого віку, віри чи політичних уподобань”, — пише Олена. За її словами, “ми маємо в ноги поклонитись зараз своїм вже переважно покійним дідусям і бабусям, отому поколінню таборів, яке зуміло вбити тюрму в собі і не привезти її з собою на рідну голу землю в кишені, тому у нас — їхніх онуків — не було основи для цих зерен, не було відповідного ґрунту… В той час, як на росії продовжував існувати гулаг в масштабах “нової” країни, це була чудова основа для того, щоб посіяне іще сталіним гниле зерно пустило пагони — цілі покоління істот, які народжуються, щоб вмерти в бою за інтереси окупаційного режиму, щоб без розбору знищувати, ґвалтувати, красти, вбивати і брати за це у хазяїв єдину монету, зрозумілу на їхньому “особливому” фінансовому шляху — викупатись в крові і здохнути”. 

Ці міркування Олени Герасим’юк були зумовлені відкриттям, що дід одного негідника, який катував українського військовополоненого, імовірно був репресований радянською владою за справою “Улуси” лише за те, що був “нерусской национальности”. Проте цей родинний досвід чомусь не породив опозиційності до тоталітарної, зверхньої та нищівної російської влади. Ба навіть навпаки — виховав бажання прогнутися, вислужитися перед сильнішим.

Читайте також: Маєстат традиції

Нещодавно мені випало дізнатися, що кілька гідних людей, чиї погляди я поважаю і поділяю, народилися в засланні, і їх малими привезли в Україну, щойно після смерті Сталіна з’явилася така можливість. Я думаю про те, як їм вдалося стати тими, ким вони стали. Що говорили в їхній родині. Чи навчали їх пригнутися й не виступати вголос проти влади, чи вчили прямостоянню. Як вони формували уявлення про свою землю, свою Батьківщину (Батьківщиною для них завжди була не Колима, Магадан чи Караганда, куди заслали їхніх батьків і де їм випало народитися, а Україна). Як їхні батьки в середині 1950-х долали цю важку й ризиковану подорож у невідомість, із новонародженими дітьми на руках, аби лише пошвидше опинитися на своїй землі, щойно це було дозволено.

Чомусь росіянам цього не дано. Для них-бо “своєю” землею є будь-яка, де ступала нога русскоґоворящеґо. У відео, що стало вірусним, росіянка зі сльозами на очах бідкається, що не хоче їхати з Алушти, бо “тут як у себе вдома жили”. Це хронічно хворобливе нерозрізнення свого й чужого, ніби росіяни як народ не пройшли лаканівську стадію дзеркала, не розподібнили себе зі світом. Власне, вони вважають, що вони і є світом — “русскім міром”.

Ця ненормальність сприйняття себе, свого простору і світу довкола має давні витоки. Наприклад, Юрій Долгорукий, онук половецького хана за материною лінією, тричі захоплював Київ. Його виганяли, а він знову ліз, і щиро вважав місто своїм, мав у Києві аж два власні двори з промовистими назвами — Красний двір і Рай. От тільки кияни думали інакше, і за третім разом отруїли князя-загарбника на банкеті. За іронією долі, він ще й похований у Києві, у церкві Спаса на Берестові, — не везти ж було його “на Москов”, вперше згадану в Іпатіївському літописі поруч із його ім’ям. “Ти ж хотів землі цієї, тож тепер змішайся з нею”. 

Вбачається певна тяглість: і Юрій Долгорукий, і росіянка з окупованої Алушти облаштували собі “Рай” на чужій землі й категорично не хотіли її залишати. Вони не плакали за своїм домом — навпаки, вони ображено нарікали, що їх вигнали з чужого, як Козу-дерезу з незаконно зайнятої заячої хатки в українській народній казці. 

Ті, що вселяються в чужий дім, завжди займають чиєсь місце. До них там мешкали люди й будували своє щасливе життя, а потім раптом вони були змушені залишити свій дім, свої спогади, свої сподівання, бо знайшовся хтось нахабніший і ласий до чужого. Іван Франко в одній зі статей розмірковує про вирваних із корінням людей, що тужать за своєю Батьківщиною, і наводить уривок із Києво-Печерського патерика (ХІІІ століття, нагадаю). У ньому вчуваються голоси людей, родин, соціальних груп і цілих народів, змушених поневірятися світами через те, що комусь було мало місця на своїй землі:

Мучені холодом,

Потерпали від голоду і спеки,

Закуті в кайдани,

Лиця змарнілі від скрути,

Тіла почорнілі,

Голі-босі йдучи

Незнайомими стежками

Зі спраглими язиками,

Стопи сколені терном —

Зі слізьми на очах

Говорили вони один одному:

“Я був з цього міста”, —

Сказав один;

“А я із того села”, —

Проказує інший.

Отак розпитували вони

Один одного в сльозах,

Називаючи свій рід,

Зводячи очі до неба.

Далі Франко згадує сюжет про євшан-зілля з Галицько-Волинського літопису. За легендою, син половецького хана потрапив у полон, спізнав місцевих принад, звик до чужини й почав забувати рідний степ. Хан страждав від розлуки із сином і відрядив старого віщуна, щоб той принадив юнака додому — хоч піснями, хоч чарами, хоч запахом степової трави. Окрім Франка, цей сюжет привернув увагу українських модерністів Миколи Вороного та Леоніда Мосендза. Якщо символіст Вороний писав про усвідомлення національної приналежності, то пражанин Мосендз, що встиг повоювати в Дієвій армії УНР, акцентує на виборі на користь свободи (зокрема бути собою, бути господарем на своїй землі, а не рабом у чужинців). 

“Ліпше лежати мертвим у своєму краю, / Ніж жити в чужому знаменитим”, — переспівує Іван Франко текст із Галицько-Волинського літопису, міркуючи про євшан-зілля для тих, хто обрав “в сусідів бути гноєм”.

І Вороний, і Мосендз, будучи поборниками УНР, померли в еміграції, до якої їх змусив радянський режим. Ще один їхній сучасник і побратим за емігрантським нещастям, Богдан Лепкий, написав вірш “Журавлі”, у нім — тужливий стогін за рідною землею, яка стала недосяжною:

Кличуть: кру-кру-кру, 

В чужині умру, 

Заки море перелечу — 

Крилонька зітру.

Тимчасом на Великій Україні запанував радянський непроглядний морок, і сприйняття своєї ідентичності та цінність свого простору були ґвалтовно порушені. Більшовицька репресивна машина виривала людей із корінням, виселяла хліборобів з діда-прадіда з їхніх родючих чорноземів на непридатні землі, прирікаючи на голодну смерть. Дослідниця радянських репресій Тамара Вронська у спільній з Оленою Стяжкіною книжці “Мінусники: покарані простором” цитує моторошні звіти, в яких більшовицькі кати смакували подробиці своїх топографічних знущань: “Салюк Петро, склад сім’ї 10 осіб. Виселений на круті схили і провалля, вигін, занесений мулом”; “Костенко Петро, склад сім’ї 3 особи. Виселений на ґрунти піщані”; “Сакун Юрко, склад сім’ї 10 осіб. Виселений на круті схили, кручі і заносний вигін”.

Ще один виверт радянської тоталітарної свідомості — формулювання про “очищення засмічених районів від підозрілих елементів”. У ньому вся суть режиму, для якого люди — сміття, бруд під нігтями, не більше. 

Сам інститут мінусників був побудований на тому, щоб позбавити людину свого простору: часто владі було байдуже, де людина житиме, адже її не ув’язнювали, не відправляли в заслання — її “просто” виселяли з дому, мовляв, живи де хочеш, аби не тут. Мільйони українців, змушені сьогодні залишити свої домівки, знають ціну цього “просто”. Радянська влада могла свавільно заборонити людині жити у власному селі чи місті, довколишньому районі чи області. Причини були різні — або особа “неблагонадійна”, або територія режимна. Так чи інак, громадян силоміць позбавляли дому, і найбільший цинізм полягав у тому, що їх ще й змушували бути вдячними за таке “мале” покарання, бо ж не розстріляли, а могли б. 

Послуговуючись євангельською мовою, йдеться про “тьму кромішну”: “А негідного раба викиньте в тьму кромішну; там буде плач, і скрегіт зубів” (Мт. 25:З0). В українських виданнях Біблії цей вислів ще перекладають як “зовнішня пітьма”, бо “кроме” старослов’янською мовою означає “зовні”. Тобто існує певний свій — знайомий, звичний, рідний — простір, перебування в якому осмислене як благо. А довкола нього панує пітьма кромішна — незнана, чужа, страхітлива. От тільки на росіян це не поширюється, вони-бо звикли “жати, де не сіяли” (Мт. 25:24). 

Домодерне розуміння державності передбачало, що мірилом успіху є експансивна колонізаційна діяльність, збирання земель довкола “центру”. Це було нормою для Європи в добу Середньовіччя. А Московія з її дикунськими уявленнями про загарбання чужих земель як показник величі спізнилася на багато сотень років. У XVII столітті московити лише прорубали собі кватирку з краєвидом на захід, де хотіли самоствердитись, однак обрали хибний шлях. Тимчасом у цивілізованому світі вже формувалося модерне розуміння державності, збудоване на цінності самореалізації кожної нації.