У п’ятницю, 16 червня, Єврокомісія опублікувала рекомендацію надати Україні статут кандидата в члени ЄС. Хоча остаточне рішення ухвалюватимуть керівники 27 держав-членів спільноти до 24 червня, але комісія зняла левову частину напруги у питанні перспектив української заявки.
Водночас рішення ставить перед Україною низку вимог. Від їхнього виконання залежать не тільки наступні кроки на шляху до членства. Хоча тексті це прямо не зазначено, але сформульовано так, що Україна має показати прогрес вже до кінця 2022-го, коли Єврокомісія “детально оцінить” успіхи Києва. Понад те, у рішенні натякнули, що успіхи та невдачі можуть призвести як до прогресу на шляху до ЄС, так і до зворотного. Інакше кажучи, кандидатський статус теоретично можуть відкликати.
Україна взяла швидкий старт і вже у понеділок, 20 червня, ратифікувала Стамбульську конвенцію (про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами), яку роками відкладали через її специфічний політичний статус. Зокрема, її піддавали критиці низка церковних організацій та політиків, оскільки в конвенції згадується поняття “гендер” і так воно потрапляє в офіційний вжиток (але не тільки тому, — Ред.). У підсумку в поданні про ратифікацію дописали фразу про те, що Україна реалізовуватиме її без створення загрози традиційній сім’ї.
Якими б палкими не були дискусії щодо гендеру, але головна сфера, за якою в ЄС насправді оцінюватимуть прогрес України, не тут. Перелік прямих рекомендацій Україні від Єврокомісії такий:
— прийняти та впровадити законодавство про порядок відбору суддів Конституційного суду України, включаючи процес попереднього відбору на основі оцінки їх доброчесності та професійних навичок відповідно до рекомендацій Венеційської комісії;
— завершити Радою з етики перевірку доброчесності кандидатів у члени Вищої ради правосуддя (ВРП) та відбір кандидатів у члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС);
— подальше посилення боротьби з корупцією, зокрема на високому рівні, шляхом активної діяльності і ефективних розслідувань, а також достовірний досвід судових переслідувань і вироків; завершити призначення нового керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) через затвердження визначеного переможця конкурсу та запуск і завершення процес відбору та призначення нового директора Національного антикорупційного бюро України (НАБУ);
— забезпечити відповідність законодавства про боротьбу з відмиванням грошей стандартам Міжнародної Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF); прийняти загальний стратегічний план реформування всього правоохоронного сектору як частини середовища безпеки України;
— імплементувати антиолігархічний закон, щоб обмежити надмірний вплив олігархів на економічну, політичне та громадське життя; це має бути зроблено юридично обґрунтованим способом, враховуючи майбутній висновок Венеційської комісії щодо відповідного законодавства;
— подолати вплив корисливих інтересів шляхом прийняття закону про ЗМІ, який відповідає законодавству України відповідно до Директиви ЄС про аудіовізуальні медіа-послуги та надає повноваження незалежному медіа-регулятору;
— завершити реформу законодавчої бази щодо національних меншин, яка зараз триває, відповідно до рекомендацій Венецйської комісії, і прийняти негайні та ефективні механізми реалізації.
Іронія в тому, що комплексні реформи у всіх галузях життя передбачалися також іншим євроінтеграційним успіхом України — Угодою про асоціацію з ЄС. Там дуже багато різних критеріїв, прогрес у виконанні яких публікують у вигляді графіків на спеціальному сайті. Дещо спрощено, але певне уявлення дає. Так от, 4 із 7 рекомендацій Єврокомісії стосуються передусім сфери юстиції, а дві — з галузі гуманітарної політики. Здається, що у нас із цим найгірше? Але якщо поглянути на прогрес у виконанні угоди про асоціацію, то найкраще у нас із цими галузями, а от гірше з енергетикою, транспортом, захистом прав споживачів та трудовими відносинами. Щоправда, дійсно дуже погано у боротьбі з шахрайством та фінансовими махінаціями (пункт про FATF).
Це порівняння демонструє, що євроінтеграція — передусім політичний процес, а не математичний. Тема про нацменшини з’явилася в рекомендаціях ЄК не тому, що у нас все настільки погано в цій галузі, а тому що Угорщина використовує цей важіль у власній політиці. І суперечка Києва та Будапешта про мовне питання на Закарпатті не зникла, а тільки стала тихішою під час великої війни.
Кандидатський статус нам дають також на тлі війни, а не на тлі, скажімо, створення НАБУ. Бо настав політичний момент.
Саме у політичній площині, а не заповненням стовпчиків на графіках оцінюватимуть і прогрес України наприкінці року. І якщо Київ хоче впливати на кон’юнктуру, а не чекати вироку, то саме час згадати, що на задньому дворі у нас Авгієві стайні.
За кожною з рекомендацій, крім власне прав нацменшин, ховається задавнений внутрішній політичний конфлікт. Можна пройтися по пунктах, але краще в цілому: йдеться про відносини між владою політичною і судовою.
В історії українських реформ за останні вісім років немає більш печального сюжету, ніж судовий. Взаємини між політиками і суддями побудовані на балансі через взаємний шантаж. Політики зазвичай погрожують “всіх розігнати”, а судді у відповідь мають на розгляді кілька справ, які або зачіпають чиїсь бізнес-інтереси, або взагалі загрожують руйнацією державного ладу. Януковичу на початку каденції вдалося змінити Конституцію заднім числом через рішення КСУ. Так починався його шлях до захоплення влади в країні. Зараз на розгляді того ж КСУ справа, яка може скасувати весь адміністративний устрій. Вона лежала без руху кілька років, а в травні КСУ зненацька вирішив розпочати слухання стосовно неї, та ще й у формі письмового провадження. Це дозволяє уникнути зайвої уваги.
Той самий КСУ неодноразово опинявся в епіцентрі гострих політичних криз. Остання почалася ще наприкінці 2020-го і була спричинена його рішенням, яке скасувало більшість норм електронного декларування. Власне, однієї з євроінтеграційних ініціатив.
Чи не найвідоміший в Україні ОАСК станом на початок великого вторгнення мав на розгляді позов того ж Януковича, який оскаржував своє відсторонення від влади у 2014-му. Позов поданий у листопаді 2021-го. Його, зрештою, відхилили, але сталося це аж наприкінці травня.
За будь-якої спроби реформувати судову систему намагалися змінити поменше, а зберегти побільше. Атестація суддів, яка тривала роками і якої частині з них вдалося таки уникнути — чудове свідчення. Власне, головними героями тієї історії стали саме судді згаданого вище ОАСКу та голова суду Павло Вовк. У 2019-му НАБУ оприлюднили матеріали прослуховування розмов у кабінеті Вовка. З них стає зрозуміло, що він шукав можливості вплинути на рішення ВККС — органу, який і займався переатестацією суддів.
Поруч із темою судів завжди була тема слідчих та прокурорських органів. Непризначення голови САП стало найгучнішою історією кінця 2021-го з елементами сюжету для оперети. Детектив НАБУ Олександр Клименко переміг на конкурсі і залишалося тільки формально затвердити цей результат. Однак низка членів комісії щоразу знаходили нові причини цього не робити, а згодом просто припинили участь в засіданнях. Історія мала б бути ключовою дотепер, якби не велике вторгнення.
КСУ, ОАСК, ВККС, НАБУ, САП — усі ці абревіатури розкидані по різних рекомендаціях Єврокомісії, але насправді це елементи однієї великої історії, в якій Україні щоразу не вдається довести справу до логічного завершення. “Я думаю, що така розвинута інфраструктура, яка працює і в час війни, і до війни, яка є в Україні, відсутня в багатьох країнах Євросоюзу”, — сказав президента Володимир Зеленський в інтерв’ю данським ЗМІ 14 червня. У вигляді графіків і назв — це дійсно так. Але оцінювати нас будуть політично. І на папері виконати рекомендації Єврокомісії можна за один день. Але в реальності це займе значну кількість часу, якщо взагалі вдасться. Тому святкувати перемогу зарано. Нас чекає дуже непростий шлях. І триватиме він у час наймасштабнішої війни після Другої світової.
Андрій ГОЛУБ
