Де взяти нових командирів

У середовищі військових відомо, що в Україні надзвичайно велика кількість генералів, підполковників та полковників і водночас велика проблема з молодшими офіцерами. Внесок цієї останньої категорії у збройний захист України годі переоцінити. Під час війни на Донбасі загинув 241 офіцер ЗСУ у званні лейтенанта — капітана. Ще 94 — у званні майора — полковника. Більшість офіцерів, нагороджених бойовими відзнаками, — старші лейтенанти та капітани.

Але є й інші цифри. За деякими дуже скромними підрахунками, за час незалежності України військові виші підготували не менш як 80 тис. офіцерів. Тільки половина з них залишилася на військовій службі. Крім того, в Україні є чимала кількість офіцерів, які закінчили навчальні заклади ще за радянських часів. Це всі генерали й практично всі полковники. Коли навесні 2014 року почалося збройне протистояння в Криму, кількість офіцерів у ЗСУ становила понад 60 тис. (або кожен другий) включно з так званими цивільними працівниками, полковниками радянського зразка, які перевдягнулися з військової форми в піджаки. 

Попри таку неаде­кватно велику кількість офіцерів у ЗСУ, перші хвилі мобілізації зачепили чимало цивільних осіб, які свого часу закінчили військові кафедри. У половині батальйонно-тактичних груп та більшості територіальних батальйонів офіцери запасу (випускники військових кафедр) становили основну частину командних кадрів. Приблизно половина загиблих молодших офіцерів — це саме ті випускники військових кафедр.

Постає закономірне питання: а де ж були ті десятки тисяч підготовлених у військових вишах офіцерів? Офіцерів сухопутних військ в Україні чомусь випускається в рази менше, ніж офіцерів інших родів військ, які здебільшого виявились абсолютно непотрібними під час бойових дій у зоні АТО.

Офіцерський корпус країн НАТО, зокрема Сполучених Штатів, формується на зовсім інших принципах. Там більшість становлять офіцери сухопутних військ, корпусу морської піхоти, спецназу, льотчики, морські фахівці.

Офіцерський склад армії США комплектується з трьох джерел: понад 50% — випускники трьох військових академій; приблизно 40% — випускники цивільних вишів, які закінчили військові курси при них; 5—7% — цивільні фахівці вузьких спеціальностей, зокрема медики, капелани тощо. Бути офіцером у Штатах надзвичайно престижно: конкурс до академій зазвичай становить 10 абітурієнтів на одне місце.

Підготовка офіцерів резерву на військових курсах при цивільних вишах (Reserve Officers Training Corps) принципово відрізняється від українських (пострадянських) військових кафедр. Військові курси діють при майже 600 цивільних навчальних закладах США. На них вступають виключно на добровільних засадах. При цьому студентам виплачується додаткова стипендія. Протягом чотирьох років навчання у виші студенти повинні раз на тиждень відвідувати військові заняття. По закінченні закладу випускники зобов’язані протягом восьми років служити (числитися на вакансіях і періодично відвідувати військову частину) в підрозділах Національної гвардії або резерву. Або ж бути зарахованими офіцерами до складу діючих Збройних сил.

Зважаючи на те, що американським юнакам, які навчаються в середніх та вищих навчальних закладах, не загрожує обов’язкова строкова служба в армії, на військові курси вступають лише мотивовані та патріотичні хлопці. Відбір на курси також досить суворий.

На відміну від українських американські офіцери раз на кілька років навчаються в школах підвищення кваліфікації. Так, після п’яти років служби у військах офіцери можуть закінчити одну з фахових шкіл, а саме: Школу спеціальних операцій військово-повітряних сил, Школу радіо- та радіотехнічної служб, Школу військової розвідки та контррозвідки сухопутних військ, Школу інформації та пропаганди, Військово-морську школу, Школу інженерних військ та картографії, Піхотну школу (для командування частинами від батальйону), Об’єднаний коледж військової розвідки, Центр та школу спеціальних способів ведення війни ім. Дж. Ф. Кеннеді.

Після 10—15 років офіцери можуть здобути ще одну (у нашому розумінні академічну) освіту в кількох навчальних закладах: Командно-штабному коледжі сухопутних військ, Військово-повітряному командно-штабному коледжі, Військово-морському командно-штабному коледжі, Університеті національної оборони (до складу якого входить кілька коледжів, де готують спеціалістів для роботи в апараті Міністерства оборони та штабах з’єднань).

Країни — члени НАТО, які мають значно менші за кількістю армії, можуть не утримувати численні школи та коледжі для підвищення кваліфікації. Вони відправляють своїх офіцерів на навчання або до США, або до регіональних об’єднаних шкіл і коледжів на території Європи: в Італії, Естонії та
інших країнах.

В Україні фактично основний тягар забезпечення офіцерськими кадрами Збройних сил України несуть на собі Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба та Військова академія в Одесі. Щороку вони випускають таку саму кількість офіцерів, як і два виші телекомунікацій та інформації, котрі незрозуміло для чого існують: Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова та Військовий інститут у Києві (див. “Дублювання кадрів”).

Уже понад 10 років тривають дискусії: навіщо нам потрібні два однотипних виші? Причому в країнах НАТО функції тих двох закладів виконує один-два факультети. Раніше на це відповідали, що, мовляв, сучасні війни значною мірою залежать від засобів електронної розвідки, радіоелектронної боротьби, систем наведення, сучасного зв’язку тощо. Почалася війна, на якій, вочевидь, мали б справдитися всі ті надії, які покладалися на випускників згаданих закладів. Але сподівання виявилися марними. Дію високоточної зброї, про яку оборонне відомство розповідало 20 років поспіль, ніхто так і не побачив. Вторгнення російських військ 11—13 та 23—24 серпня попереджені не були. З так званих Іловайського та Дебальцівського котлів українські війська були змушені прориватися наосліп. Артилерійські та авіаційні навідники мали виконувати свою роботу майже так, як під час Другої світової війни: часто пішки, гасаючи по театру військових дій під кулями та снарядами. Навіть у найпростіших питаннях виникали складнощі, наприклад із налагодженням зв’язку за допомогою старих радянських систем. На початку АТО всі сподівалися на мобільні телефони й знехтували старими засобами зв’язку. Коли ж у зоні бойових дій мобільний зв’язок стрімко став зникати, виявилося, що навіть простими переносними радіостанціями не всі вміють користуватися.

Щороку Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова та Військовий інститут у Києві випускають від 650 до 1000 офіцерів різних технічних спеціальностей. Однак, якби була можливість провести дослідження, то, напевно, виявилося б, що не менш як половина з них у найближчий час після випуску під різними приводами залишають армію та йдуть на “гражданку”. Безпосередньо за своєю спеціальністю служить найменший відсоток випускників. Решта ж заповнює вакансії в Державній прикордонній службі України, СБУ та інших силових структурах, які не відповідають їхньому фаху.

Але головна проблема згаданих двох вишів — це те, що вони не мають змоги надавати знання на основі передових технологій, які запроваджуються в інших країнах світу (космічна галузь, IT тощо). Бо для цього треба мати відповідне  технічне обладнання: сучасні розробки країн НАТО. У результаті замість стройових офіцерів сухопутних військ ми щороку отримуємо звичайних користувачів інтернету в погонах.

Можливо, висловимо суб’єктивну думку, але військові інститути телекомунікацій та інформації в тому вигляді, у якому вони нині існують, сучасним Збройним силам України не потрібні. Цю військово-навчальну галузь треба реформувати відповідно до стандартів та під керівництвом фахівців армій НАТО. Ні в якому іншому вигляді вона не буде дієздатною.

Крім двох згаданих вище інститутів, “військово-комп’ютерних геніїв” готують факультети та військові кафедри при інших цивільних вишах.

Загальновідомо, що військові кафедри вишів в Україні існують для того, щоб студенти “потім не йшли в армію”. Тобто там традиційно навчаються люди, які не збираються в майбутньому мати з нею щось спільне. Навчання на військових кафедрах у вишах обов’язкове. У цьому радикальна відмінність від американських військових курсів, куди студенти вступають добровільно. Ще одна принципова відмінність — підходи до навчання. На українських військових кафедрах традиційно студіюють застарілі посібники та статути й іноді займаються стройовою підготовкою. На американських військових курсах цьому відводять лише перші два роки. Подальші два — це активні польові навчання, стрільби, фізична підготовка. Нарешті, військові курси США готують передусім офіцерів сухопутних військ, українські ж дуже часто випускають кадри абсолютно непотрібних або якихось надто специфічних для ЗСУ спеціальностей.

Погляньмо, наприклад, кого готує Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цей заклад — найбільша військова кафедра в цивільних вишах України. У ньому є такі спеціальності: психологія, політологія, журналістика, зв’язки з громадськістю, міжнародна інформація, міжнародні відносини, переклад, фінанси та кредит, правознавство, геоінформаційні системи та технології (топографи). По-перше, майже всі спеціальності дублюються з Військово-дипломатичною академію, а також іншими наявними вишами та військовими кафедрами. По-друге, на тлі гострого браку офіцерів сухопутних військ важко собі уявити, яку користь надасть “військовий фахівець” у політології або міжнародній інформації.

Загальна думка серед офіцерського складу Збройних сил України щодо більшості військових кафедр одностайна: це непотрібні установи. Звісно, якусь частину з них можна зберегти. Але в такому разі вони мають готувати офіцерів запасу сухопутних військ.
До навчальних програм військових закладів теж може бути чимало претензій. Але керівництво більшості цих вишів, вочевидь, навіть не може дати чітку відповідь на запитання: яких офіцерів воно готує? Наприклад, із матеріалів сайта Військової академії в Одесі можна зробити висновок, що вона пишається традиціями, які сягають корінням Російської імперії, бойовими червоними прапорами та радянськими нагородами. І водночас якось сором’язливо замовчує участь випускників у захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України у 2014—2015 роках. І це при тому, що цю академію закінчило кілька Героїв України, чимало хлопців були відзначені бойовими нагородами, деякі з них посмертно.

Лише два виші гідно вшановують своїх сучасних героїв: Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба та особливо Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Що ж до інших, то після вивчення інформації, розміщеної на їхніх сайтах, складається враження, що збройне протистояння в Криму та війна на Донбасі у 2014—2015 роках їх просто обійшли стороною.

Не кількість, а якість

Не треба готувати тисячі офіцерів, із яких у найкращому разі один із двох лишається на службі в армії та один із чотирьох потрапляє до бойових частин. Нам не потрібні офіцери з абсолютно невійськовими професіями. Нам потрібні звичайні піхотинці, артилеристи, льотчики, десантники, морські офіцери. І ці люди повинні бути з патріотичними переконаннями. А не з такими, як кілька тисяч українських офіцерів, котрі навесні 2014 року продали свою присягу за обіцянки Путіна.

У перебудові системи військової освіти можна сміливо рівнятися на Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, у якій навчаються юнаки з усіх куточків України й вихованці якої (нарівні з одеситами та харків’янами) найбільше відзначились у захисті нашої держави.

Ярослав ТИНЧЕНКО