Чорноморська (не)безпека

У серії своїх програмних статей під час останньої передвиборної кампанії Владімір Путін окреслив плани щодо нарощування енергетичного, геополітичного та військового впливу Росії включно з поверненням їй статусу “ключової ланки” в майбутній архітектурі Євразії та витисканням зі Східної півкулі США.

За принципом найменшого опору

Тим часом історія зовнішньої політики РФ свідчить, що в часи обмежених можливостей для експансії на західному й балтійському напрямках Кремль традиційно звертав увагу на регіони потенційно меншого опору на Півдні — країни басейну Чорного, Каспійського морів та Середньої Азії. Жодна з них самостійно все ще не здатна змагатися з РФ за своїм військовим, економічним та демографічним потенціалом. З огляду на нереальність протистояння зростаючому впливові Китаю в Центральній Азії пріоритетним для Кремля, ймовірно, стане посилення присутності саме в Чорноморському регіоні (включно з Кавказом).

Окрім зростаючої активності на Кавказі, під знаком якої відбувся попередній прихід Путіна до влади і якою у вигляді військової інтервенції проти Грузії 2008 року ознаменувалося його перебазування у прем’єрське крісло, йдеться також про підготовку до нарощування потужностей військово-морських сил РФ на Чорному морі. Зокрема, якщо зараз на ЧФ РФ є лише один підводний човен, то 2017 року, за словами командувача цього флоту, контр-адмірала Алєксандра Фєдотєнкова, їх має бути вже сім. Готується поповнення новими військовими кораблями, які вже будують на балтійських верфях. А влітку 2011-го начальник морської авіації ЧФ Російської Федерації генерал-майор Алєксандр Отрощєнко заявив, що на Чорноморський флот необхідно повернути стратегічну авіацію, зокрема ракетоносці ТУ-23М3.

Вочевидь, саме тому Кремль хоче від України нових поступок щодо базування ЧФ РФ, дістати дозвіл на “оновлення” (яке за фактом виллється в нарощування) його озброєнь. 20 квітня заступник міністра закордонних справ Росії Ґріґорій Карасін повідомив про підготовку низки нових угод: зокрема, про узгодження пересування російських військових формувань поза місцями їх дислокації, а також про перетин державного кордону України кораблями, суднами забезпечення, літаками й військовослужбовцями ЧФ РФ. Також Кремль розробляє запасний майданчик у вигляді бази в Новоросійську, яка може стати основним місцем розміщення додаткових потужностей ЧФ РФ у разі, якщо переговори з нинішнім урядом України не принесуть бажаних результатів або нова влада їх перегляне.

Ще 2005 року кремлівський уряд затвердив Федеральну програму “Створення системи базування Чорноморського флоту РФ на території Російської Федерації у 2005—2020 роках”. На її втілення передбачено загалом близько 92 млрд руб. (понад $3 млрд). До того ж обсяг реального фінансування в контексті заявленого нещодавно Путіним курсу на мілітаризацію може виявитися значно більшим. Якщо 2010 року витрати на облаштування бази в Новоросійську становили 2,8 млрд руб. (близько $90 млн), а на 2012-й, за інформацією компанії “Спецстрой”, яка її розбудовує, заплановано вже 9 млрд руб. (близько $300 млн). Тож незалежно, від того чи дістануть росіяни поступки від Києва щодо розміщення додаткових озброєнь у Севастополі, вони все одно наростять свою військову присутність у регіоні за рахунок Новоросійська.

Окрім загального прагнення посилити вплив у Причорномор’ї, до цього їх змушує послідовний курс Грузії на інтенсифікацію співробітництва зі США та інтеграцію в НАТО, а також зростання в регіоні ваги Туреччини. А в разі прокладання на додачу до “Блакитного потоку” ще й “Південного потоку”, а також будівництва нафтопроводу Бургас — Александропулос у Москви з’являться додаткові, уже економічні мотиви збільшення своєї військової присутності.

Неоосманізм

Очевидними є зростання впливу в регіоні Туреччини та активізація її політики щодо сусідніх країн, особливо тих, котрі колись перебували під владою Османської імперії. З’явився навіть новий термін “неоосманізм”. Звичайно, на даному етапі наголошують, що нова гегемонія має ґрунтуватися на так званій м’якій силі — торговельно-економічній залежності, а відтак і зорієнтованості країн регіону на Анкару. Цьому сприяють швидкі темпи зростання економіки держави: 16-те місце у світі за обсягом ВВП. Туреччина вже стала найбільшим ринком збуту для декотрих своїх сусідів. Причому Україна не є винятком: стільки товарів, як до Туреччини ($3,75 млрд у 2011 році) ми не експортуємо до жодної держави Європи.

Аби посилити свою економічну потужність, Анкара докладає зусиль щодо звільнення від енергетичної залежності (зокрема, від Росії, а також транзиту газу через Україну, Румунію та Болгарію, який свого часу становив значну частку її імпорту та споживання), а водночас і щодо нав’язування країнам регіону аналогічної залежності від себе. Це стосується не лише спроб монополізувати потоки газу (і значною мірою нафти) з Каспійського регіону, а й прагнення взяти під свій контроль значну частину транзиту енергоносіїв РФ до Європи та Середземномор’я. По-перше, “Південний потік”, якщо буде-таки прокладений, пройде саме у виключній економічній зоні Туреччини. По-друге, Анкара продовжує системно обмежувати проходження через Босфор енергетичних вантажів і насамперед нафтових танкерів із російською сировиною.

Понад те, в турецького керівництва виникла ідея встановлення повного контролю над морською торгівлею причорноморських держав із зовнішнім світом. У квітні 2011-го прем’єр-міністр Реджеп Таїп Ердоган оприлюднив намір побудови до 2023 року судноплавного каналу між Чорним та Мармуровим морями та переспрямування туди всіх вантажопотоків із Босфору. Однак, на відміну від регульованої міжнародними угодами протоки, цей шлях перебуватиме у власності Туреччини, яка довільно встановлюватиме тарифи й умови проходження ним іноземних суден.

Туреччина намагається відновити свій авторитет ключової держави ісламського світу принаймні в регіоні Близького та Середнього Сходу, й дистанціюватися від Вашингтона, підтримуючи лише ті американські ініціативи, які несуть безпосередню вигоду їй самій. І водночас демонструє готовність до відкритого конфлікту зі стратегічними союзниками США в регіоні, як це мало місце у випадку з постачанням “гуманітарної допомоги” до Палестини, коли Анкара й Тель-Авів опинилися на межі збройного протистояння.

Між Москвою та Анкарою

Посилення в регіоні Туреччини та Росії відбувається на тлі ослаблення уваги до нього з боку ЄС, зайнятого внутрішніми проблемами. Пріоритетним цей куточок світу ризикує перестати бути і для США, які дедалі більше втягуються у протистояння з Китаєм у Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а відтак їхня присутність на Близькому Сході, швидше за все, залишатиметься “м’якою” і обмежуватиметься максимум підтримкою послідовних та добровільних союзників.

Вашингтон навряд чи відмовиться від підтримки Грузії чи буферно-нейтрального статусу тих країн, які опиратимуться поглинанню Росією і водночас не будуть готові до тіснішого співробітництва зі США. Однак масштаби сприяння й арсенал заходів будуть лімітовані. У такому випадку Білому дому може бути навіть вигідно досягати тут балансу в спосіб урівноваження впливів Росії і Туреччини, сприяючи до певного часу останній, зокрема, й для того, аби бодай частково переключити її увагу з Близького Сходу на Чорноморський регіон.

Посилення Туреччини, охолодження у відносинах із рештою ЄС та зменшення уваги США до регіону можуть зумовити суттєві трансформації в геополітичному курсі Афін, що муситимуть шукати собі дієвішого “партнера”, яким може виявитися путінська Росія. Фактор останньої вже актуалізувався в контексті виборчої кампанії у Греції, з’явилася місцева проросійська партія, із якою навіть пов’язують можливість надання Москві в оренду бази для її ВМФ (котру тій, вочевидь, доведеться забрати із Сирії в разі повалення режиму Асада).

Однак база у Греції може виявитися значно потужнішою і матиме на меті не лише посилення присутності РФ у регіоні Середземного моря та Африканського Рогу, де ВМФ РФ веде зараз антипіратські операції, а й стане вагомим фактором гарантування недопуску до Чорного моря військових кораблів третіх держав. Крім того, саме з Греції, яка зараз безуспішно намагається видряпатися з боргової ями, може розпочатися відновлення російської присутності на Балканах (Сербія, Македонія, а за певних умов і Болгарія: проросійське лобі в ній посилюється, і в разі дальшого зростання амбіцій Туреччини та ваги спільних із Росією економічних проектів вона може опинитися в таборі лояльних до РФ держав у регіоні).

У разі ослаблення присутності в регіоні НАТО та США, а також “замикання” Південного енергетичного коридору ЄС на Туреччині розкол Закавказзя на геополітичній основі на країни проросійської та протурецької орієнтації буде зафіксований енергетичним фактором. Тим більше що в разі повалення нинішнього режиму в Ірані останні можливості для багатовекторності країн Кавказу зникнуть. Їм доведеться обирати між Москвою і Анкарою. Тбілісі й Баку зроблять вибір саме на користь останньої, а проросійська орієнтація Єревана ще більше посилюватиметься (2010 року дві країни вже домовилися пролонгувати угоду про перебування контингенту РФ у місті Гюмрі у Вірменії до 2044-го).

Основною перевагою Росії перед Туреччиною залишатиметься ядерна зброя, однак досвід останніх десятиліть довів, що держави розмірів та потужності останньої цілком можуть надолужити таке відставання, розробивши власну. І тоді протистояння в регіоні може набути ядерного присмаку.

У пошуках рівноваги

У контексті російсько-турецької моделі Чорноморського регіону державам, однаково не зацікавленим у потраплянні до сфери впливу жодної зі сторін, важливо зайти спосіб підтримати увагу зовнішніх сил до цього куточка світу. У такому сенсі може йтися або про збереження присутності США, або про відновлення інтересу з боку Німеччини, яка бодай урівноважила б впливи Росії (і дедалі більше — Туреччини) принаймні на частину країн регіону, серед яких Україна, Молдова, Румунія, можливо, Болгарія та Грузія. В іншому випадку Києву та Бухаресту доведеться визначатися: блокування з якою із держав-претендентів на гегемонію в регіоні більш прийнятне й тактично вигідне.

У випадку України зрозуміло, що на першому етапі, доки вплив і загрози збереженню державності й національній ідентичності залишаються найбільшими саме з північного сходу, пріоритетом мала б стати орієнтація на співробітництво з Туреччиною. Це дало б змогу дистанціюватися від Росії. Водночас із Анкарою, на відміну від Москви, Київ за нинішніх умов міг би формувати відносини, якщо й не на повністю рівноправній основі, то принаймні на союзницькій, тоді як із Росією можливий у кращому випадку формат сателіта, а в гіршому — поступова відмова від суверенітету й розчинення в неоімперському проекті Путіна.

З огляду на це Україна мала б спрямувати свої зусилля на запуск регіональної Чорноморської безпекової організації із залученням, за можливості, всіх держав регіону за винятком Росії та її однозначних союзників. Причому оптимально було б, якби вона була створена під патронатом ядерної потуги, тобто США, і з залученням тих європейських країн, що зацікавлені в реальному стримуванні Кремля в регіоні (Великої Британії, Польщі тощо). У такому випадку організація могла б стати Балто-Чорноморською, і яскраво вираженого внутрішньо-регіонального гегемона на кшталт Туреччини (як це буде у випадку, коли масштаб співробітництва обмежиться Причорномор’ям і Кавказом) у ній могло б і не бути, що залишало б для Києва можливість впливати на рішення.

Утім, Чорноморська організація за участю Анкари та Києва, але без Москви, могла б стати дієвим інструментом вирішення проблеми енергетичної безпеки регіону, можливо, і з ключовою роллю в транзиті Туреччини. Потуга її армії була б наземною гарантією неповторення інтервенції в регіон Південного Кавказу зовнішніх сил, як це мало місце у випадку російського вторгнення до Грузії 2008 року. Таким чином були б убезпечені ключові транспортно-енергетичні комунікації чорноморських і європейських держав із Каспійським регіоном.

Тим більше що ймовірна військова операція США проти Сирії та Ірану здатна спровокувати справжню революцію на європейському енергетичному ринку. Адже потенціал експорту газу із Туркменістану, Ірану та арабських країн Перської затоки в рази перевищує можливі надходження російського палива. По-перше, внаслідок значно більших запасів, а по-друге — значно менших обсягів споживання на внутрішньому ринку, особливо у пікові періоди, пов’язані із зимовими холодами. Водночас природні умови видобутку й транспортування блакитного палива з цих регіонів є не складнішими, а відстань до основних споживачів у Європі не більшою, ніж від основних родовищ газу в РФ, які часто розташовані на Полярному колі та у важкодоступних районах Сибіру. Натомість головним стримувальним чинником для експорту азійських енергоносіїв до ЄС упродовж останніх десятиліть були майже виключно політичні ризики, пов’язані з напруженими відносинами між країнами Заходу та диктаторськими режимами в країнах — потенційних постачальниках або транзитерах палива.

Олесь ОЛЕКСІЄНКО